Анна «Лисичка».
Як і всі мами, ця тендітна, але сильна і рішуча жінка мріє про те, щоб її діти зростали щасливими і безтурботними, забувши про повітряні тривоги і російські ракети. Аби прихилити для своїх дітей мирне українське небо, моя співрозмовниця — бойовий медик Анна (позивний «Лисичка») — з 2014 року стала на захист рідної землі від лютого і підступного ворога.
— Я з Луганської області, з села Гончарівка, — розповідає Анна. — Пішла до військкомату після того, як на моїх очах у нас у Сватівському районі розстріляли блокпост. Півтора місяці оббивала поріг військкомату, а потім навіть заночувала під ним на лавочці. Вранці прийшов комісар, подивився на мене уважно і запитав: «У «Айдар» хочеш?» Я питаю: «Хто такі «Айдар», вони за Україну? Якщо так, значить, хочу!» Приїхала туди домовлятися, мене завели до штабу, подивилися документи і спитали, чому саме за Україну пішла воювати. А я їм відповідаю: «Я в Україні народилася, в Україні і помру!»...
— Перші кілька тижнів мене не пускали у бій, переживали і хвилювалися за мене. А тут хлопці приїхали і кажуть: п’ять хвилин у тебе, щоб зібратися. І я поїхала на бойові... Згодом наприкінці березня 2015-го 125 чоловік із нас відкомандирували до 93-ї бригади «Холодний Яр». У цій бригаді я і служила до квітня нинішнього року, а затим перевелася до іншого підрозділу — теж у штурмовики, у ДШВ.
— А де вас застав початок повномасштабної війни? — питаю Анну.
— 23 лютого 2022 року ми висунулися на Харківську область. А 24 лютого о пів на другу ночі нас розбудили: піднімайтеся, російські війська вже за три кілометри від кордону. І ми поїхали... Потрапили на Золочів, потім на Лозівський напрямок, були на Заводах, під Великою Комишувахою. Там, на жаль, дуже багато наших загинуло, на Заводах...
Найважче — це втрачати хлопців. Може бути так, що ви разом поїли, а через п’ять хвилин їх уже немає серед живих... Важко, коли треба вивозити «трьохсотих», а немає чим. Так вийшло, що я і за кермо сіла, хоча дуже боялася після аварії машин... А найстрашніше, напевно, повідомляти сім’ям загиблих, їхнім дружинам і мамам. Або як хлопці помирають — і ти розумієш, що це кінець, але не можеш їм цього сказати, просто сидиш біля них і підбадьорюєш, що все буде добре...
...Від своєї родини я нічого не приховую. Вони знають, скільки разів я отримувала контузію, і все таке. Щоправда, вони не знають, що я зараз у шпиталі, — усміхається Анна. — Мене дуже підтримують мої доньки. Вони вже дорослі: старшій, Вероніці, 12 років, середній, Алінці, у листопаді виповниться 11, а меншій, Оленці, буде 10 у грудні. Моя родина — мама, доньки, сестрички мої — виїхала з Луганської області у 2014-му, нині вони мешкають на Полтавщині. Мої дівчатка добре знають і розуміють, де я, що роблю і для чого. А я мрію, щоб вони не бачили війни. Хочу, щоб вони забули, що таке розпізнавати — наш літак чи ворожий. Хочу, щоб вони жили так, як раніше, і насолоджувалися своїм дитинством. Звісно, мені хотілося б бути біля них, але зараз я цього не можу зробити...
Мої дівчата — дуже творчі. Вони із задоволенням ходять до недільної школи на гуртки. Доньки там і малюють, і поробки роблять для шпиталів, допомагають плести маскувальні сітки. При недільній школі є також і волонтери, котрі пропонують поміч мені й нашим хлопцям. І мої доньки також стараються з усім допомогти...
— Якось я приїхала додому після шпиталю, сидимо з мамою, їмо. Підходить моя дитяча банда і заявляє: «Мамо, ти знаєш, ми вирішили!». «Що ви вирішили?» — питаю. Я готова була обговорювати з ними ляльки, іграшки, сукні... А діти заявляють: «Ми вирішили теж іти в армію!». Моя мама аж подавилася, — сміється Анна. — Звісно, мені дуже хочеться, щоб насправді здійснилися мирні мрії дівчаток: старша хоче стати стюардесою, середня — дизайнером, а менша прагне займатися кікбоксингом. Я сама професійно ним займалася: кікбоксингом, боксом, рукопашним боєм і гирьовим спортом. І навчила своїх дівчат, щоб вони могли за себе постояти...
Дуже мене підтримує і моя молодша сестричка, — розповідає далі Анна. — Вона теж служить — з 2015 року, бо раніше їй вік не дозволяв. Тоді сестра поставила мене перед фактом, що вже в Покровську стоїть — а мамі сказала, що пішла до подруги ночувати... Вона справжня молодчинка, хоч і скромна, багато про себе не розказує. Проходила такий відбір, тренувалася разом із «азовцями» ще в 2015-му, служила в «Правому секторі», а потім перейшла до нас у 93-ю бригаду. Зараз сестра у Київській області служить. Вона дуже мене підтримує, бо добре розуміє. Я її навчила тактичної медицини, бо я — інструктор із тактичної медицини міжнародного рівня. Вона цими знаннями користується й інших у своєму підрозділі навчає.
Тих хлопців і дівчат, які нині на службі, я хочу привітати з Днем захисників і захисниць України й побажати, щоб усі вони повернулися до своїх сімей здоровими, цілими і неушкодженими та прожили довге і щасливе життя, — каже Анна. — А всіх цивільних я хочу попросити підтримувати військових — не лише матеріально, а й морально. Просто обійняти, подякувати, підтримати розмовою. Звісно, я не себе маю на увазі, а хлопців, котрі лежать у шпиталях... Іноді достатньо звичайної цукерки, щоб підняти їм настрій. І найголовніше — любіть Україну!
Фото надано Анною «Лисичкою».
