У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну біля Онуфріївського ТЦК та СП утворилася черга з охочих стати на захист своєї держави. Серед них прагнув бути і житель Костянтинівки Максим Мельник. Його спонукало непереборне почуття обов’язку, але на той час він мав «залізний» аргумент для відмови — хлопцеві не виповнилося 18. Довелося чекати пів року… 

Максим народився в багатодітній родині. Має старшого на три роки брата Валентина та чотирьох сестер — Аню, Таню, Софію і Поліну.

Чоловіки дружно стали на захист

 «Валентин та чоловік старшої доньки Ані Саша Євдокименко пішли на фронт у перші дні великої війни, — розповіла мама Марія Мельник. — До цього Саша пройшов АТО. В ЗСУ також і чоловік доньки Тані Ваня Пілат. Тож коли ще й   Максим почав казати про фронт, я і слухати про це не хотіла...».

У Максима з дитинства була мрія — стати водієм великовагової техніки. Але через вади зору він дослухався до поради мами та вступив до Регіонального центру професійно-технічної освіти №1 м. Кременчук, де здобував професію повара-кондитера. Коли розпочалася повномасштабна війна, вже захищав диплом. Але водночас мав таємне від батьків рішення: щойно стане можливим, піде в ЗСУ. А чи не найбільшою мотивацією до цього стали побачені на власні очі численні жертви серед цивільних від рук окупантів, коли 27 червня минулого року смертоносна ракета прилетіла в Кременчуцький ТЦ «Амстор»…

Разом з іншими розбирав завали

Того трагічного дня Максим закінчив роботу і тільки-но замкнув торгівельну точку, що була розташована метрів за 150 від «Амстору», як стався потужний вибух. Полетіло скло. Максим кинувся до ТЦ і побачив моторошні картини. Останки людей повикидало аж до проїжджої частини. На початку ліквідації наслідків вибуху загинув один із рятувальників — його привалило плитою.

«Я був там до пів четвертої ранку, — пригадує Максим. — Разом з іншими допомагав розбирати завали, евакуйовувати людей. Перші дві години страшно були дивитися на тіла загиблих — сильно обгорілі, без кінцівок, голів, маленьких дітей… А далі все робили автоматично. Там була така сильна пожежа, що деякі люди просто перетворилися на попіл. Через їдкий дим, бо горіла різна «хімія», мабуть ще з тиждень почувався зле…»

Лише на четвертий день юнак виявив, що в той день битим склом йому порізало спину, але він навіть не відчув цього. 

Змінив мирну працю на військову

23 вересня 2022 року Максиму виповнилося 18. Того самого дня, нікому нічого не кажучи, він пішов до військкомату, дізнався, що потрібно, взяв бланк на проходження медкомісії і, не відкладаючи, пройшов її.

4 квітня 2023 року юнак підписав контракт із ЗСУ. А 8 квітня вже був на навчанні у Великій Британії. Після 35-денного закордонного відрядження новобранці повернулись в Україну. Доба — у Львові, ще одна — в Києві, на місці дислокації 101-ї бригади охорони Генштабу України, куди був зарахований Максим Мельник, і — на нуль, на Горлівський напрямок. Потім були Майорськ, Бахмут…

Страх минає, залишаються рефлекси самозбереження

«На нульових позиціях страшно за життя було перші днів п’ять, — зізнається військовий. — Але вже після першого штурму такого страху не відчуваєш».

Максима призначили командиром 1-го штурмового взводу, в якому підібралися зовсім юні бійці — старших за 24 роки не було. Саме на Горлівському напрямку Максим, якому побратими дали позивний «Кум», дістав перше поранення — наскрізне, в груди. Лікувався недовго і — знову на позиції. Під Майорським його сильно контузило.

 «Мене там же «відкопали», в госпіталь не звертався», — каже хлопець. Але попереду був Бахмут. Саме там він і отримав критичне поранення.

«Було 18 серпня — якраз день народження батька. При-близно о восьмій годині ранку я привітав його, а через кілька хвилин почався мінометний обстріл, — продовжує розповідь Максим. — Під час штурму ми зайняли ворожі позиції. Окупанти будь-що хотіли їх відбити. Але їм це не вдавалося».

По позиції, де перебував Максим Мельник, прилетіло дві міни: фосфорна 120-го калібру (від якої він дістав опіки та поранення лівої руки — розірвало сухожилля, вени) і майже одразу — 150-го. Максим упав. Побратим на позивний «Барбер», який був поряд, теж дістав поранення — в око та в руку. Максим сам собі наклав на руку турнікет, та далі вже нічого зробити не міг.

На допомогу пораненим прийшов інший військовий «Койот». Максим попросив, аби той оглянув його живіт, бо відчував там нестерпний біль. Коли «Койот» розрізав футболку, сказав: «Ти — решето». Де міг, він наклеїв медичні наліпки, аби спинити кровотечу. Максим встиг передати по рації, що є двоє трьохсотих. Але через контратаку ворога евакуація затягнулася на довгих шість годин. Він лише запам’ятав, як сказав побратимам: «Рятуйте, бо я ще хочу жити». А коли прибули медики, попросив: «Передайте мамі, що я її люблю» і знепритомнів. Лік із порятунку життя Максима тривав на хвилини. Йому кололи адреналін, щоб запустити серце, він впав у кому. В тілі воїна виявили 76 осколків, дивом вони обминули голову і пройшли за кілька сантиметрів від серця.

У пункті стабілізації, в Дружківці, за чотири години бійцю зробили чотири операції. Після цього направили в госпіталь у Дніпро. Там він ще три дні перебував у комі.

До евакуації, коли був ще притомний, попередив побратимів, командира, аби не казали мамі «про решето», мовляв, поранення легкі — в ноги, і щоб не дзвонила, бо телефон залишився на позиціях. Та мамине серце не обдуриш.

«Я відчула, що мені щось не договорюють, — згадує мама Марія. — Коли з’ясували, де Максим, одразу ж поїхали в Дніпро».

Ще вдома чоловік Микола вмовляв її: тримай себе в руках, не плач. Але коли зайшли в палату до сина, від побаченого стислося і батьківське серце. 

Максим вийшов із коми на четверту добу, саме коли приїхали батьки. «Я прийшов до тями і зразу ж спитав у лікаря: де мої руки і ноги, бо взагалі не відчував їх, — згадує він. — Коли мені сказали, що все на місці, я зразу не повірив, думав — без ампутації не обійшлося. Але лікар сказав правду. Із мене дістали 73 осколки з 76 і видалили селезінку...»

Перше, що зробив Максим, коли опритомнів, написав мамі СМС: «Я вас люблю!» і знову втратив свідомість. Це повідомлення після, мабуть, найдовших в житті матері днів невідомості та відсутності звісток від сина вона отримала, вже будучи на території лікарні. Серце мало не розірвалося — але вже від радості, що син сам вийшов на зв’язок.

«На фронті нас більше рятувала молодість…»

Після Дніпра Максима лікували ще в двох медзакладах. Нині він вдома, одужує, але знову рветься на фронт. Ще в палаті, в Дніпрі, він сказав батькам: «Я повернуся назад. Я їм відомщу».

Та наразі воїну потрібно максимально відновитись фізично.

«На фронті нас більше рятувала молодість, фізична підготовка, — каже юний боєць. — За кілька місяців на позиціях  (4 місяці і 10 днів ми взагалі не виходили на відпочинок) в моєму підрозділі було лише четверо 300-х. В штурмовики старших за 35 років, думаю, краще не брати. Їм важче вижити. І ще один важливий фактор — адекватні командири, які бережуть особовий склад. Нас, наприклад, дуже берегли…»

На війні траплялися різні випадки, ближні контакти з ворогом. Під час одного з таких боїв підрозділ Максима без втрат узяв трьох полонених, решту окупантів знищив.

«Ворог на «м’ясні» штурми здебільшого посилає «елдеенерівців», — зазначає військовий, — десь 70 відсотків із них навіть бронежилетів не мають. А от коли після них заходять кадрові російські військові, вони екіпіровані й навіть кожен має мотузку, за яку в разі поранення чи загибелі його евакуйовують із поля бою».

«Краще я був би там, з ними!»

Коли Максим зв’язується (здебільшого — списується) зі своїми побратимами і дізнається, що, скажімо, по позиціях працює авіація, не знаходить собі місця. Каже: «Дуже переживаю за хлопців. Краще я був би там, з ними!»

Чоловік вірить у побратимів, у всіх незламних оборонців держави й у те, що Україна обов’язково переможе та покладе край багатовіковим намаганням агресивного сусіда знищити українську державність, українців як націю.

«Нас тепер вже ніхто і ніщо не зупинить!» — запевняє Максим Мельник.

Кіровоградська область.

Фото надано автором.