Що важчий хрест, то вірніший крок.
Боуржан Тойшибеков
Недарма в ООН світ визнав: «Україна в цій битві зробила більше, ніж все!» Незамісну частку великої роботи виконують лікарі установ Національної академії медичних наук України. Про це ми говоримо з президентом НАМН академіком Віталієм ЦИМБАЛЮКОМ (на знімку). І як завжди в бесідах з цим вченим розмова вийшла за рамки суто фахових питань.
— Віталію Івановичу! Темп поступу медичної науки розумієш краще, читаючи, приміром, біографії знаних людей. Скажімо, в сім’ї Івана Миколайчука було 13 дітей, вижило — 10. В родині Олександра Довженка з 14 померло 12, причому четверо хлоп’ят — в одну ніч — від скарлатини. Зараз її лікують, як і низку інших, раніше смертельних хвороб. Загал сприймає прогрес медицини як даність. А вона ж інколи творить дива…
— Це наслідок стійкого психологічного налаштування людей, і народ його знає: «До хорошого звикаєш швидко». Проте медицина ХХ століття справді пережила надстрімке зростання. Кір, скарлатина, дизентерія, туберкульоз практично подолані. Відійшла в минуле й смертність при народженні — тут боротьба вже йде за життя немовлят вагою трохи більше 500 грамів.
Нещодавно, до слова, наш Інститут педіатрії, акушерства і гінекології відвідав міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко. Він був вражений побаченим — і його легко зрозуміти, адже прикметники, якими зазвичай описують винятковість хірургічних операцій, в цьому випадку бліді та мляві. Уявіть собі, приміром, маля, якому ще внутрішньо-утробно ставиться діагноз «пухлина печінки». Й одразу по народженні його оперують, і воно абсолютно здорове набирається сил біля мами. Інший випадок — дизембріональна пухлина в черевній порожнині й крижовій ділянці такої самої крихітки. Тератому видалено вдало й без наслідків для немовляти. Буває, що дітки народжуються з повністю виверненим назовні кишечником, і хірурги повертають його в належне положення. Унікальні операції, що, справді, межують з дивом! Та й загалом цей Інститут за своїм універсалізмом — безпрецедентна установа в світовій медицині, бо поєднує боротьбу за здоров’я жінки — майбутньої породіллі (гінекологія), супровід вагітності жінок з патологіями (акушерство) і турботу про новонароджених (педіатрія). Ця установа — наша гордість, як і фахівці, котрі працюють там.
А повертаючись до вашого питання, хочу звернути увагу на популяційний аспект проблеми. Людина — дитя Природи, створена з інстинктом виживання. Але гострі хвороби завдавали раніше вбивчого удару: приміром в мого діда було чимало дітей, але від туберкульозу померло неприйнятно багато. Та діяв і біологічний закон: виживали найміцніші, вони й продовжували свої роди. В підсумку людство зберігало найпридатніших для опору в умовах змінного середовища й напастей, що чатували на людину повсюдно. Зараз медицина рятує всіх, та поріг природного спротиву в масовому вимірі помітно знизився, наш організм став менш пристосованим до захисту — тому пандемії останнього часу так нахабно збирають зловісний врожай. Парадокс, але покоління найстарших нині, що не знало щеплень й антибіотиків і вижило в режимі природного добору, дивує міццю і довголіттям, тоді як кожне наступне втрачає здатність черпати ресурси опору у власному єстві. Тому я сказав би так: вірте медицині — наука стоїть на порозі зрушень, що вже в цьому столітті зроблять нормою тривалість життя в 120—140 років, бо на це генетично розрахований людський організм. Та варто різко підняти відповідальність особи за стан свого здоров’я, дбайливість і увагу до його кондицій — саме з огляду на те, що цивілізаційно ми порушили баланс викликів та імунної стійкості людської популяції, що вкінець вийшла з механізму природного добору.
— На жаль, клята русня змушує нас жити за вимушеним порядком денним і вирішувати зовсім інші, далекі від мирних, проблеми. Ірпінь і Бучу наші війська визволили 31 березня 2022 року, а вже 12 травня десант вчених і лікарів установ НАМН з вами на чолі приїхав в ці міста. Що ви там побачили?
— Усе те, від чого вжахнувся світ. Та ми мали конкретну мету: оцінити потреби місцевих жителів у медичній допомозі й організувати її надання. Картина виявилася невтішною, адже вся транспортна й медична структура регіону була зруйнована, лікарі залишили ці міста. Перші кроки наші фахівці здійснювали в режимі швидкої допомоги: приймали хворих, робили обстеження, призначали лікування, а тих, хто цього потребував, спрямовували в медичні установи Академії. В подальшому наші бригади відвідували навколишні села, влаштовуючи прийоми на місцях — адже там залишилися люди похилого віку, нездатні самостійно діставатися медичних центрів. А тут до них приїздять кандидати й доктори наук, члени Президії Академії: не приховуватиму — люди плакали. Олена Валентинівна Євстігнеєва робила запити по селах — яких лікарів люди потребують, і відповідно формувалися склади бригад. Цю роботу ми ведемо по сьогодні. Загалом обстежено більше 10000 осіб, сотням надано допомогу, десятки прооперовано.
Та основні наші завдання стосувалися профільного простору в стаціонарах, де ми справді незамінні — в царині високо-
спеціалізованої і високотехнологічної медичної допомоги. А потік поранених з тяжкими ураженнями від початку війни зріс у рази. В Інститутах НАМН за рахунок внутрішніх ресурсів відкрито більше п’яти нових відділень і центр АТО. Попервах істотний об’єм нових функціональних ліжок ми отримали за лінією гуманітарної допомоги — з Німеччини, Швеції, інших країн Європи. Надходили медикаменти, хірургічні столи, технічне обладнання.
Зараз ця допомога спала, та цільові запити виконуються.
Відзначу і пожертви фронту від співробітників установ Академії. Нашим воїнам спрямовано більше двох мільйонів гривень, санітарний автомобіль, сім автівок «швидкої допомоги», кілька десятків снайперських гвинтівок, бронежилети й кевларові каски, яких бракувало. Нещодавно ми передали український безпілотник-розвідник «Лелека-100» і три квадрокоптери Mavic-3. Їх урочисто вручено 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Й зауважу — не випадково: полковник Іван Сірко, характерник і звитяжець, оспіваний в народних думах і казках, був грозою бусурманів, одним з найуспішніших ватагів Низового Запорозького Війська, що кількістю перемог на полі бою є в нашій історії одним з перших. А бригада його імені напрочуд бойова і вдатна: де вона діє — завжди вбивчий для ворога результат!
Що ж до медичної практики, то склалося так, що фронтові проблеми я пізнавав у складі мобільної академічної команди, куди, крім мене, входив директор Інституту імені Амосова академік Василь Лазоришинець, академік, генерал-майор Ігор Лурін, і директор Інституту імені Шалімова академік Олександр Усенко. Від військових тоді долучився генерал-майор Андрій Верба, якого змінив генерал-майор Ігор Хоменко. За цей час ми відвідали всі медичні центри й пункти Луганщини та Донеччини, задіяні у війні, звідки забирали в установи НАМН найтяжчих. Варто сказати, що так було врятовано 75 (!) бійців з прямими осколковими ураженнями серця. Перших таких поранених транспортували до Києва літаками, зараз відпрацьовано маршрути термінової доставки з усіх смертоносних показань, тож можна говорити про єдиний медичний простір. Утім, готувався він теж не на порожньому місці. Нагадаю, що першу в світі операцію на пораненому серці здійснив харківський хірург Аполлінарій Підріз. Він у 1897 році видалив кулю з серця бійця, і той залишився живим. Та задіюємо ми й іноземний досвід.
У 2015 році я в складі військової місії вищих офіцерів країни виїздив за кордон, де вивчав роботу шпиталів НАТО. Найбільш корисним і предметним був спосіб організації лікування в госпіталі імені генерала Персі в Парижі.
Звідти ми перейняли вагому множину засобів, процедур і прийомів, украй необхідних як в перші миті уражень воїнів, так і в подальшій карті супроводу поранених. Дещо для нас було відкриттям, як, приміром, дії медиків на полі бою в разі перебиття чи розриву кров’яної артерії, коли спеціальне шунтування дозволяє рятувати кінцівку бійця. Я по максимуму всотував усе побачене, а, скажімо, над забезпеченням наших вояків спецпакетами з особливим фізрозчином, що частково поновлює втрату крові, працюю і нині, бо це в бойових умовах рятує життя.
Наша ж постійна пройнятість проблемами, що принесла людям війна, була яскраво засвідчена в урочі дні відзначення 30-річчя НАМН України. Бо й Загальні збори найвищої в нашій державі наукової установи в галузі медицини відбувалися під гаслом: «Медична наука — Збройним Силам України». І всі, я підкреслюю, всі доповіді й повідомлення цього святкового заходу були присвячені воєнній і безпековій тематиці: фундаментальним та прикладним аспектам сучасної вогнепальної рани, воєнній кардіохірургії, бойовим травмам кінцівок, досвіду надання високоспеціалізованої хірургічної допомоги бійцям ВСУ, урокам Чорнобиля як системи реагування на ядерні та радіаційні загрози, що зримо постали через людиноненависницьку ідеологію і практику рашистів. І справа була не в зумисній фіксації Загальних зборів НАМН на цих питаннях — вони зараз справді є головним і нагальним напрямом діяльності фахівців і установ Академії.
А воєнно-медичних проблем нині не злічити, чимало з яких — виняткові. Скажімо, тисячі захисників мають зараз акубаротравми — бойові ушкодження органів слуху, коли рвуться барабанні перетинки. Їх відновлюють у нашому лор-інституті й повертають бійцям слух. Майже тисячу пацієнтів, що мали би бути сліпими від осколків, прооперовано в Інституті імені Філатова в Одесі. Їхні очі й зір врятовані. А тисячі й тисячі колишніх воїнів мають ампутації — причому їх кількість у великомасштабній війні з агресором порівняно з сутичками 2014 року зросла кратно. Бо коли за дев’ять років до лютневого вторгнення ми нараховували три сотні бійців з ампутацією кінцівок різного типу, то зараз я цю цифру не візьмусь і озвучити. Та найближчим часом хлопців з інвалідністю ми побачимо повсюди, а ще істотніше — в якому ментальному стані вони перебуватимуть. Загалом же ця проблема, певен, дуже швидко набуде домінуючого значення серед медико-соціальних викликів наших днів. Адже душі травмовані в мільйонів українців, що пережили й продовжують піддаватися стресам від перебування на передовій, бомбардувань, повітряних атак, втрат близьких і родичів, переміщень з місць проживання, переживань за тих, хто воює, почуття невизначеності й тривоги, втрати звичних умов життя. Тож потреба психологічної реабілітації є зараз у 90% населення України, а в мільйонів уже означилися ті чи інші форми стійких психічних розладів. Особливо тривожно за жінок і дітей.
Окремої пильної уваги потребують ті, хто змушено повернувся з війни без кінцівок. Скажімо, наш Інститут імені Кундієва вже пролікував приблизно тисячу ветеранів бойових дій — і достоту знає, з якими гострими проявами психологічного нездоров’я доводиться стикатися. До слова, цей Інститут зараз — лідер в наданні медико-психологічної реабілітації військовиків. До керівництва установою прийшли молоді, енергійні, грамотні
управлінці. Вони вийшли із запитами до профільних міжнародних організацій, звідки отримали новітню апаратуру, яку застосовують в лікуванні постстресових станів, процесах відновлення ментального здоров’я. Приміром, ефективно себе показує ігрова, реабілітаційна система, передана Інституту з Барселони. Досвід кундієвців буде, безумовно, поширений на інші установи НАМН — цього нагально вимагає нинішнє психологічне здоров’я нації.
Плідно в цьому напрямі вже працює Харківський інститут неврології, психіатрії та наркології.
— Україна зараз дійсно дивиться на себе новими очима: пізнає, вивчає, усвідомлює. Тож якщо ми вже торкнулися питань ментального налаштування українців, було б доречно, щоб ви, наостанок, прокоментували факт, який хоч і є побутовим, та, здається, тягне на узагальнення. Йдеться про те, що в родині вже згадуваного тут Олександра Довженка була пишна сіножать на Десні. Косили її гуртом — дід малого Сашка, батько Петро й троє його рідних братів. Працювали декілька днів — дружно, красиво і вміло. Щовечора разом вечеряли, співали, горілки не вживали. А після завершення спільного сінокосу ділили копиці, й Довженко свідчить: не було жодного разу, щоб цей розподіл не закінчувався загальною бійкою. Причому найзапеклішим у тих навкулачках був дід — лупив синів, аж крякав! Питання: які риси нашого національного характеру в історії і бутті нам ще придадуться, а які було би краще еволюційно здолати, хоч на це, звісно, потрібні покоління?
— А що, насамперед, виявляє згадка Довженка? Українську непоступливість, що переростає в затятість, формуючи, зрештою, стійкість. Корисна риса? Безперечно! Ми ж інколи підігруємо ворогу, поспішно знецінюючи наші засадничі характеристики. Ось часом жартуємо: моя хата скраю! Але ж це свідомо урізане московитами козацьке прислів’я: «Моя хата скраю — першим ворога зустрічаю», коли той, хто жив на межі поселення, виконував функцію дозору й прийняття першого удару ззовні. Метою ж руснячої мовної «спецоперації» було бажання вживити нам принизливу думку про егоїстичний характер і бездержавницьку ментальність нашого народу. А дзуськи!
Вже один розмах нашого волонтерства вмить спростовує брехливу інсинуацію почвар. В українців достатньо розуму й духу вольності, щоб не піддатися на підступ ординців. Недарма цей вислів ми використовуємо тільки в глузливому значенні.
А про невдатні риси нашого національного характеру поговоримо після Перемоги. Бо минуле українства нагадує: нам слід вчитися єдності в народів Балтії, поляків, євреїв, усіх стійких, згуртованих націй, що віками пильнували свою самість. Ми це робили не завжди, і ворог ницо користав нашу порізненість, стравлюючи Лівобережжя з Правобережжям, захід зі сходом країни.
Та, попри все, я переконаний: Історія — на боці України. Й це не метафізика — жодному схибленому за час існування Людства не вдавалося повертати хід цивілізації в зворотному напрямку на довгий період. Не стануть винятком і наміри кремлівської божевільні. Вдало сказав про це в черговому зверненні до нації наш Президент: «Були звіти розвідки про плани окупантів. Безнадійні в них плани». На нуль їх множить українська єдність. Це треба засвоїти як молитву: доки ми єдині — ми непереможні. Моя засаднича ідея і особистий принцип незмінні: виграє не сильніший, а той, хто бореться до кінця. Спрацьовує безвідмовно!
