«Лікарі сказали лягати на операцію, але ще потерплю, — розповідає В’ячеслав Яцик. — Там мої хлопці — «Шахтар», «Німець», «Міхей». Вони воюють, а я вилежуватимуся в лікарні? Операція почекає».

Із В’ячеславом Яциком (на знімку) розмовляли перед його від’їздом на фронт. Як каже, їде до своїх. Він — головний сержант мінометного підрозділу однієї з військових бригад Збройних Сил України. Вдома перебував у короткотерміновій відпустці. Заслужив! Зустрічався з ріднею, заходив на роботу. Не минулося без відвідування лікарів.

Понад пів року військовий виконував бойові завдання на островах. Каже, там усе по-особливому. Навіть якби виникла необхідність терміново залишити територію, зробити це непросто — навкруг вода. Втім, ворожа артилерія і навіть танки дістають до островів із берега. Що вже казати про безпілотники чи літаки! В одному з боїв на островах Яцик виявив свою сміливість і вміння орієнтуватися у бою. Шкода, що поранило. Тепер лікарі наполягають на операції.

ДОВІДКОВО

«Золотий хрест» — нагорода Головнокомандувача ЗСУ. В’ячеслав Яцик, головний сержант мінометного підрозділу, отримав її за бій на одному з островів у нижній течії Дніпра на Херсонщині.

Прилітало з повітряі з берега...

Коли виконував бойові завдання на Дніпровських островах на Херсонщині, дуже важливо було надійно замаскуватися і не дати ворогу можливості виявити себе.

«Як тільки орки встановлювали наші координати — робили м’ясо, — згадує ті страшні дні співрозмовник. — Обстрілювали з гармат, із танків, били з берега, з повітря».

На одному з островів їхній підрозділ отримав завдання зайняти спостережний пункт і максимально замаскуватися. Вони розуміли: надовго не сховаєшся. Три дні вдавалося виконувати завдання непоміченими для орків. На четвертий потрапили у їхнє поле зору.

Невдовзі вступили в бій. Він міг стати останнім у житті для нашого земляка... Орки розпочали з психологічної атаки. Підпливли до острова і стали кричати у гучномовці: «Хохли, здавайтеся!». Ситуація нагадувала ту, яка свого часу сталася на острові Зміїний, де наші прикордонники у відповідь відправили російський військовий корабель у відомому напрямку.

В’ячеслав не розповідає подробиць вогневого протистояння. Перед зустріччю з ним дізнався, що під час бою він узяв на себе керівництво, хоча не був командиром. Запитав про це. Каже, всі ми різні люди, з різною психікою, різним характером, тому не кожен може витримати ситуацію, коли опиняється на межі життя і смерті.

Хтось мав ухвалювати рішення, як діяти в тих умовах. Робити це треба було терміново, інакше... За його словами, хлопці стояли один за одного стіною і виграли бій. А нашого земляка Головнокомандувач нагородив «Золотим хрестом». Щоправда, про це військовий дізнався пізніше.

«У нас бойовий квартет»

У В’ячеслава Яцика позивний «Коваль». Має трьох надійних друзів із позивними «Шахтар», «Німець» і «Міхей».

— Ми всі разом проходили підготовку у штурмову групу, — каже співрозмовник. — Тоді й здружилися, досі разом.

— Але ж ви вогнеметник, — нагадую В’ячеславу його військову спеціальність.

Він уточнює, що на війні кожен має бути універсальним солдатом. Навіть водій автомобіля набуває ще одне уміння, яке може знадобитися у непередбачуваній ситуації.

Побратими з «квартету» виявляли сміливість уже не раз. І стріляли, і поранених виносили... На жаль, В’ячеслав зазнав контузії. Його вдалося переправити на берег. У Херсоні надали першу допомогу. Звідти доправили до Миколаєва, далі — до Одеси, де його лікували.

Повернення у стрій до побратимів позначилося приємною подією. До Херсона прибуло начальство з Києва. За дорученням генерала Залужного В’ячеславу Яцику вручили «Золотий хрест».

Для нього це стало несподіванкою. Не знав, що командування подало його кандидатуру на нагороду. Тепер доповненням до нагороди стала короткотермінова відпустка. Каже, нагороди заслуговує не тільки він і його побратими. Хто ж іще?

На човні з пораненим потрапив до ворога

Під час розмови В’ячеслав розповів про херсонських рибалок. На його думку, дехто з них заслуговує на нагороду так само, як наші військові. Є ті, хто відгукується, коли треба переправити поранених з островів на берег. Вони знають кожен куток, кожну заводь, у них добрі моторні човни, тому почуваються справді як риба у воді. І ризикують життям.

На підтвердження цих слів співрозмовник згадав епізод, який не можна було слухати без хвилювання. Один із рибалок зголосився переправити на берег пораненого з підрозділу Яцика.

Військового перенесли до човна. Рибалка обережно спрямував плавзасіб у заводь. Ішов на веслах, аби не привертати увагу.

— Минуло зовсім небагато часу, як він відійшов від берега, і ми почули стрільбу, — продовжує розповідь В’ячеслав. — Рибалка зайшов у заводь тихо. Мав оцінити ситуацію перед тим, як запустити двигун і спрямувати човен до берега. У той момент у заводі причаїлися орки. Він потрапив їм прямісінько у лапи.

Мій співрозмовник вражений тим, як вправно рибалка зумів вибратися із ситуації. Було чути постріли, ревіння двигуна. На острові не були певні, що рибалка з пораненим залишаться живі.

На щастя, їм вдалося втекти. Човняр своє життя зберіг і пораненого переправив. Як таку людину не відзначити?

«Я б пішки йшов додому сотні кілометрів, тільки б війна закінчилася»

В’ячеслав Яцик нині знову на фронті. Повернувся у підрозділ після короткої відпустки. Розмову з ним починали кілька разів і щоразу припиняли. «Вибачте, сестра телефонує з Німеччини», — сказав він одного разу. Домовилися про інший час — заявилися гості, рідня приїхала побачитися.

Заходив він також на роботу, працює слюсарем-ремонтником на Ладижинському комплексі з виробництва кормів компанії «Миронівський хлібопродукт». Там теж вважали за честь побачити колегу. Влаштували імпровізовану фотосесію з героєм. На прощання вручили подарунок — валізу з інструментом. Це знадобиться йому у мирному житті. Чоловік має незвичне захоплення — опанував ковальське ремесло, звідси й позивний «Коваль». Викувані з металу предмети прикрашають подвір’я його будинку.

Запитую, звідки у нього це

— Якось у Тульчині купив книжку про мистецтво українських ковалів, — каже В’ячеслав. — Спробував. Сподобалося. Зробив кузню, а далі, як кажуть, пішло-поїхало.

— Пишаємося нашим героєм, — розповідає директор Ладижинського комплексу з виробництва кормів Вячеслав Концур. — З початку війни допомагаємо захисникам технікою, транспортом, усім, чим можемо. Бо саме такі ковалі й кують Перемогу, а наше завдання — допомогти їм, тримаючи економічний тил України.

...Він міг не повертатися у військову частину. Лікарі сказали, що йому потрібна операція. Після цих слів чоловік опинився перед вибором: їхати чи залишатися? Але згадав про «Шахтаря», «Німця», «Міхея» — і вирушив у дорогу.

«Якби залишився вдома, на душі було б зле: хлопці воюють, а я ні, — каже співрозмовник. — Я б пішки прийшов додому за п’ятсот чи навіть тисячу кілометрів, тільки б закінчилася війна».

Вінницька область.

Фото надано В’ячеславом Яциком.