Про що свідчать етнографічні карти, на яких територіях компактного проживання українців позначені Харківщина, Таврія, Курськ, Вороніж, Ростов, Кубань? Про що хотів нагадати Павло Чубинський своїм віршем «Ще не вмерла Україна», де є рядок «Станем, браття, в бій кривавий, від Сяну до Дону»? Відповіді на ці запитання можна знайти на виставці історичних карт «Землі українців», що експонувалася у Софії Київській, а тепер повернулася до Музею історичного центру міста Києва, де виставку підготували.

Працюючи над цим просвітницьким проектом, співробітниця музею Надія Наумова переклала з французької на українську книжку відомого вченого Мирона Кордуби «Територія і населення України Географічний і статистичний огляд». Вона була надрукована в УНР у 1918 році, а у 1919-му до Паризької мирної конференції автор, мотивований необхідністю донесення до її учасників інформації про український народ і його державу, перекладає книжку французькою і видає в Берні. Завдяки старанням директорки музею, заслуженої працівниці культури України Наталії Клименко (на знімку) та її однодумців, унікальне видання отримало друге життя. Двомовна книжка, в якій є і оригінальний французький текст, що недавно побачила світ, стала прологом до виставки і путівником по ній. До монографії ввійшла і карта «CARTE DE L’UKRAINE», яка була у примірнику 1919 року. На ній, станом на той-таки 19-й рік, як українські позначені території від Чернігова до Криму включно з півостровом, а також Холм, Брест-Литовськ, Гродно, Ростов, вся Кубань із виходом до Каспію.
Міф, уже наш український? Чи реальна картина розселення українців на цій величезній території, і справді від Сяну до Дону?

Це документ, це наш паспорт на територію

«Унікальний примірник, з якого здійснено переклад, надав музею знаний колекціонер Віктор Киркевич, — каже Наталія Клименко. — У невеликій книжці, розміром 15,5 на 22,8 сантиметра, обсягом 84 сторінки, є два розділи — «Етнографічна територія України» і «Населення на етнографічній території України», таблиця «Статистика населення в кордонах етнографічної території України» на 26 сторінках і карта, про яку ми вже згадували».

Ця книжка у м’якій палітурці, де на обкладинці і сторінках 33 і 61 стоїть штамп українського видавництва «Ukrainske Slovo» з гербом-тризубом — переконливий аргумент, що спростовує абсурд «русского міра» з його територіальними претензіями до України, де путіністи та їх верховний бог абсолютного зла бачать своїми, «русскімі» Київ, Донбас, Запоріжжя, Крим, усе Лівобережжя і навіть Львів.

Насправді не лише ці території віддавна були густо заселені українцями й, відповідно, належать державі Україна, а й багато інших земель, які тепер перебувають у межах інших країн, зокрема російської федерації та білорусі.

Укладаючи книжку, Мирон Кордуба користувався даними офіційних переписів російської імперії. Але вже перший перепис 1897 року мав тенденційний характер та подав дані на користь панівної нації. Уже тоді імперці не лише свідомо занижували кількість українців, а й сфальшували статистику професій, бо всіх представників інтелектуальних професій записували «русскімі».

Як зазначає в передмові до видання Наталія Клименко, «за імперською статистикою, українці є найвідсталішими в освіті і далекими від будь-якої культури. Імперська влада заявляла, що «загалом української нації немає, а є лише український народний діалект».

Мирон Кордуба, як старанний учень Грушевського, поставив перед собою завдання «віддерти леп фальсифікацій для точної демаркації українських територій». За даними переписів 1897-го, 1900-го та підрахунків 1914 року він подає кількісний склад населення, що проживає в певному повіті, який взято за основу етнографічних спостережень, і вибудовує лінію українського етнографічного кордону. Дослідник зазначає, що власне українською територією слід вважати «всі райони, в яких українці становлять абсолютну більшість населення, тобто понад 50 %, або де жодна нація не складає абсолютної більшості, а українське населення сягає більше половини чи відносної більшості порівняно з іншими національностями».

Провівши величезну дослідницьку роботу, Мирон Кордуба, який спирався на такі дисципліни як етнографія, демографія, статистика, історична географія, топоніміка, на підставі даних перепису 1897 року констатує, що прикавказька територія включно з Ростовом, Кубанню, Ставропольщиною належить до України. Відсоток українців, принаймні тих, хто визнавав українську рідною мовою в цих регіонах був такий: на Кубані — 63,2, у Воронезькій губернії — 76,2, Курській — 56,6, Ставропольській — 50,8. Науковець подає й дані щодо інших регіонів України. Так, українці мали абсолютну більшість на Полтавщині — 93 відсотки, Чернігівщині — 91,8, Харківщині — 80,6, Поділлі — 80,2, Київщині — 79,2, Волині — 70,1, Катеринославщині — 68,9, Таврії — 60,6, Херсонщині — 53,5 відсотка. Українське населення станом на 1914 рік переважало у Гродненській (62 відсотки), Мінській (76,) Холмській (53) губерніях.

Представлена на виставці карта із книжки Мирона Кордуби унаочнила фактичні розміри території, на якій проживають українці, і показала, де проходить кордон з білорусами, грузинами, румунами, угорцями, словаками, поляками, литовцями. На цій мапі учений проводить кордон з росією лише на півночі, схід він фіксує як землі донських козаків.

Організатори виставки підготували та видали інфографіку за таблицею Кордуби «Статистика населення в кордонах етнографічної території України» (Берн, 1919). Тож унаочнено такі цифри: станом на 1914 рік населення України становило 46 012 000, з них українців — 32 662 000, що являло 71 відсоток. Загалом в етнографічній Україні росіяни становили 12 відсотків, поляки — 4, євреї — 8, німці — 2, румуни — 1, угорці — 0,07, інші народи – 2 відсотки.

На мапі XIII століття — межі Русі і Київ, Переяслав, Чернігів

Одна з найдавніших карт, представлених на виставці, — карта «Східна Європа до кінця XIII століття» за «Літописом руським», який складався із «Повісті минулих літ», Київського та Галицько-Волинського літописів.

«Укладено мапу Леонідом Махновцем, який працював над нею 37 років, — розповідає Наталія Клименко. — На карті показано межі держави Русь із столицею Київ та з центрами земель-князівств і удільних князівств. Це Київська земля, Переяславська, Волинська, Галицька, Чернігівська, Полоцька, а також Новгородська, Смоленська, Ростово-Суздальська та Муромо-Рязанська землі». Новгород, як й інші терени, що нині у складі рф, були окраїною Давньоруської держави. Ще раз підкреслимо — держави із центром у Києві, який путін планував узяти за три дні і на який він претендує як на спадщину московську.

На картах XVII століття Україна — це сукупність земель під козацькою булавою, «того лицарського стану, який перейняв державність у Русі».
Наталія Клименко зазначає, що Україна вписалась в європейську картографію XVII століття саме під назвою «Україна» і часто з додатком «Земля козаків». У той час наша країна була однією з найбільш ретельно картографованих територій Європи.

Найвидатнішими картографічними працями тієї доби були карти французького інженера Гійома Боплана. У 1639 році він уклав рукописну карту «Tabula Geographica Ukrainska» («Українська географічна карта»), а під час поїздки у Гданськ передав рукописні ескізи картографу Вільгельму Гондіусу, який виготовив у 1648-му «Загальну карту України». Її повна назва

«Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями». Сім карт українських земель створив і відомий французький історик та картограф Нікола Сансон, в п’ятьох із них міститься слова «Україна». Вони теж на виставці. У 1674 році історик надрукував мапи із назвою «Україна — земля козаків». Відтоді і до кінця XVIII століття наш край ототожнювався з козаками і сприймався як держава, країна козаків.

«Давні карти Європи та світу, представлені на виставці, свідчать, що єдиною спадкоємицею давньої Русі була Україна, — підкреслює Наталія Клименко. — І ще те, що держави під назвою росія до 1721 не було. Була московія, яка сприймалася європейцями як природне продовження Золотої Орди. Спочатку московити платили данину Чингізидам, а потім спадкоємцям роду Чингізидів — кримським Гіреям. Як васал, московія платила данину Кримському ханству аж до 1700 року.

Про широкі межі України вже у XX столітті свідчить двомовна «Мапа Української Народної Республіки», видана у Харкові у 1918 році.

«Це цікава карта, існує в одному примірнику, — продовжує розповідь директорка музею. — Вона була знайдена у 2005 році в Сумах, у родині Голубченків, які передали її на зберігання до Державного архіву Сумської області. Тут бачимо наші історичні області — Гетьманщину, Слобожанщину, Курськ, Рильськ, Ставропілля». На іншій етнографічній карті України (видання Союзу визволення України 1917 року) Чорноморщина, Донеччина, Кубань і Крим вказані як українські землі серед інших історичних земель України.

Важливим документом епохи є карта «La Republigue Ukrainienne», вміщена у виданні «Memoire sur l’independance de l’Ukraine presente a la Conference de la paix par la delegation de la republique Ukrainienne» («Пам’ятка про незалежність України, представлена делегацією Української Республіки на мирній конференції»), надрукованому в Парижі в 1919 році. Книжка обсягом 125 сторінок була одним з інформаційних видань української делегації на Паризькій конференції і містила основні відомості про географію, культуру, історію, економіку України та обґрунтовувала права українців на незалежну державу і територіальний план-максимум та кордони УНР, описані в тексті і зображені на карті.

Унаслідок русифікації та Голодомору-геноциду 1932—1933 років, який вразив Велику Україну й українців за її межами, український етнічний ареал, що сягав Поволжя, зменшився на третину. Кубань, Передкавказзя, Донська Слобожанщина, Пінщина перестали бути українськими.

Іван Зайцев віддав життя за територіальну цілісність держави

На виставці є й експонати, що розповідають про боротьбу українців за свою землю, яку й досі мріє загарбати ненажерлива московщина. Зокрема, карта острова Зміїний, укладена у 1823 році капітан-лейтенантом Крицьким. Перша згадка про острів датується VII століттям до н. е., спочатку він називався Білим, а згодом островом Ахілла — через те, що там був храм Ахілла і там цей герой Троянської війни, син морської богині Фетіди похований. російські пропагандисти з якогось дива називають його сакральним, значущим для російської історії. 24 лютого флагман російського флоту «Москва» обстріляв український острів і виставив ультиматум українським прикордонникам, вимагаючи здатися, на що вони відправили і ракетний крейсер, і саму москву за відомою тепер усьому світові адресою із трьох букв. Слова наших героїв матеріалізувалися і 14 квітня 2022 року флагман «сакрально» пішов на дно.

Є тут і куточок, присвячений усім захисникам України та полеглому в боях під Бахмутом бійцеві 30-ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького Івану Зайцеву, сину співробітниці музею. Сфотографований воїн на тлі банера однієї з попередніх виставок — «Шлях до незалежності довжиною у три століття» (2019 року). За спиною юнака світлини крутян, вояків УНР, УПА, учасників Помаранчевої революції, воїнів АТО і плакат із написом «Пам’ятай! Ти нащадок своїх героїв». «Він був в АТО, він був на тій виставці, — каже Наталія Клименко. — Він став Героєм. Прикладом для інших. Для нас усіх».

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.