Що означає перебратися на нове місце і розпочати там життя з нуля, тепер знають мільйони українців. Але всі складнощі переїзду відомі й підприємцям, бізнесменам та виробничникам, які через війну змушені були залишити рідні цехи, кафе, будмайданчики… Без сумніву, на такий крок відважилися найактивніші та найсміливіші. Декому пощастило перевезти з собою якусь частину виробництва і навіть працівників. Хтось зміг використати тільки свій довоєнний досвід. А комусь довелося не просто переорієнтувати бізнес, а й розпочати кардинально новий. 

На початок року на Хмельниччині лише приблизно два десятки  релокованих суб’єктів господарювання стали на облік в Головному управлінні ДПС. Цим вони заявили про готовність розвивати свою справу на новому місці.

Та, як розповіли в Хмельницькій ОВА, з початку війни загалом 60 підприємств було релоковано на  територію області. Переважно вони прибули з Харкова, Києва, Запоріжжя, Дніпра, Краматорська.

Специфіка виробництва різна — це швейники і машинобудівники, виробники електричного устаткування та деталей для автотранспортних засобів, будівельних матеріалів, гідравлічного обладнання тощо. 

Але на новому місці прижилися не всі. Тільки-но стала меншою небезпека обстрілів, дехто повернувся додому: таких виявилося десять.  Хтось не зміг здолати складнощі воєнного часу і закрився. Але кілька десятків підприємств та підприємців продовжують працювати і розвиватися на Хмельниччині. 

Почали заробляти з першого дня

Серед тих, хто не здався, мешканка  Сєвєродонецька Валентина Агафонова. До війни понад два десятиліття жінка керувала на Луганщині власною будівельною компанією. Але буквально в лічені дні війна перекреслила все.

Рятуючись від рашистських бомбардувань, родина переїхала  на Хмельниччину. Спочатку оселились у Новоушицькій громаді на березі Дністра на базі відпочинку. Але проживання там було занадто дороге для родини. Допомогла підприємницька жилка Валентини. Буквально на другий день після приїзду вона домовилась з власником турбази, що її сім’я, а це восьмеро осіб,  працюватиме за проживання. Прибирання, прання, готування їжі, обслуговування номерів — усе це довелось робити. Але бізнес-ідея спрацювала: в родини з’явилось безплатне житло.

Це був початок. Донька Валентини ще вдома встигла пройти навчання на кухаря. Тож коли власник турбази запропонував родині взяти в оренду кафе, Агафонови вирішили спробувати й цю нову для себе справу.

А паралельно реалізовували в громаді проєкт для переселенців «Сад. Город». І навесні сорок родин переселенців отримали розсаду овочів, добриво, інвентар — усе для того, щоб зайнятися городництвом.

Та коли, здавалося, життя потроху почало налагоджуватися, вирішили переїхати до знайомих у Віньковецьку громаду, в село Дашківці. А там скрізь яблуневі сади. І жінка одразу зметикувала: людям нікуди дівати яблука, здають їх закупівельникам просто за копійки. Тож одразу написала заявку до фонду «Повір в себе» на участь у конкурсі, який давав можливість налагодити свою справу. 

Завдяки фінансовій допомозі підприємниця налагодила переробку фруктів, виробляє з них цукати, чипси, повидло, пастилу.

Не все вдалось одразу. Треба було і виробництво налагодити, і ринок збуту вивчити, і відповідний асортимент продукції розробити. Умови конкурсу передбачали, що 10 відсотків прибутку протягом року новостворене підприємство віддаватиме громаді. Але поки все налагоджувалося,  продукцію віддавали до сільської ради, роздавали переселенцям, військовим на фронт. І тільки згодом вдалось отримати перший прибуток.  

Тепер щомісяця родина переробляє до двох тонн яблук, продає власну продукцію. Нехай бізнес не такий вже й великий, але він є, дозволяє заробити на себе та ще й ділитися з громадою. 
Валентина вірить, що з часом повернеться додому, обов’язково відновить свою будівельну компанію. Але поки прийде цей час, сидіти без діла не буде.

Працюють в Україні й для України

У підприємства з виробництва глушників для легкових автомобілів, яке переїхало із Запоріжжя до Кам’янця-Подільського, масштаби були іншими. І завдання також. 

Воно належить  міжнародній компанії, і коли  постало питання про переїзд, не раз прозвучала пропозиція перевезти завод за кордон, мовляв, так безпечніше. Але українські керівники зуміли переконати інвестора, що навіть тут, в країні, на яку зазіхає ворог, можна впоратися з усіма викликами.

Поки що заводу вдалося відновити виробництво на 80 відсотків, і до кінця року навряд чи там зможуть вийти на повну потужність. Але й тепер підприємство має річний оборот у десять мільйонів євро і щомісяця сплачує до мільйона гривень податків.

Наша марка залишиться

Здійснити  переїзд вдалося за допомогою державної програми релокації. Протягом двох тижнів понад сотня вантажівок, дванадцять  залізничних вагонів перевозили виробниче устаткування. Тільки завдяки тому, що держава допомогла з безплатним транспортом, вдалося це зробити.

Але все одно проблем вистачало. Адже на новому місці довелося встановлювати устаткування, шукати і навчати нові кадри. 

Завод виробляє понад півтори тисячі видів глушників для легкових автомобілів усіх європейських марок машин. Постачають їх і для українських, і для європейських споживачів. І хоча підприємству непросто подолати збитковість і вийти на заплановані прибутки, воно залишається вдома, працює в Україні й для України. 

Не вдалося досягти довоєнного рівня і виробництву з протинакипних фільтрів та різноманітних засобів для обробки басейнів, яке із Сєвєродонецька до Хмельницького перевіз Михайло Івонін. Тепер асортимент продукції вдесятеро менший за той, що був у рідному місті. Замість трьохсот найменувань  відновили випуск трьох десятків. 

Не дивно, адже все довелось облаштовувати  з нуля: орендувати приміщення, наймати робітників. Замість сотні колишніх до нового місця дісталося тільки десять працівників. 

Єдине, що залишилося незмінним, — це база замовників на продукцію. На неї чекають і вірять, що українська марка залишатиметься на ринку.

Хмельницька область.