У вересні у Звягелі (ще недавно — Новоград-Волинський) на Житомирщині відкрили меморіальну дошку комбату 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, Герою України Андрію Верхогляду (позивний — «Лівша»), котрий загинув у боях за Україну 22 червня 2022 року на Світлодарській дузі. Дошку встановили на фасаді ліцею № 11, де колись навчався Андрій.
У червні цього року Київська міська рада перейменувала вулицю Михайла Драгомирова на вулицю Андрія Верхогляда. А у серпні рішенням Бориспільської міськради ім’я полеглого комбата, котрий зі своїми підлеглими захищав місто від російської навали, присвоїли Сеньківському ліцею, що на Київщині. І звання «Почесний громадянин міста Борисполя» надали посмертно.
То хто ж такий Андрій Верхогляд?..
Народився 18 квітня 1995 року в місті Рава-Руська Львівської області. І дідусь, і батько Андрія були військовими, тож хлопець ще з дитинства і собі обрав таку професію.
Коли Андрієві було 6 років, батьки розлучилися. Мама забрала його та старшого брата Дмитра (нині — воїн ЗСУ) і переїхала до Звягеля. Тут хлопець виростав, навчався. Недалеко від їхнього дому були казарми, стояла військова техніка, діти гралися у «війнушку»...
— У школі Андрій завжди був лідером, — згадує його класний керівник Оксана Андрійчук. — І в спортивних змаганнях, і в театральних виступах, на олімпіадах з літератури, навчальних конференціях, навіть у привітаннях однокласниць з 8 Березня. Міг зіграти будь-яку роль: веселу чи сумну — байдуже. Усі в школі знали: якщо Верхогляд на сцені — точно буде цікаво, креативно та весело.
Що старшим він ставав, то свідомішим було рішення юнака щодо майбутньої професії. Готуватися до неї почав ще в школі: підтягував англійську, багато бігав та тренувався, щоб здати вступні нормативи. Захоплювався історією і добре її знав.
Мама відмовляла, казала: «У тебе гарний диплом, гарні оцінки. Можеш вступити, куди захочеш...»
Та Андрій не зрадив своєї дитячої мрії. Після школи вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, завершив навчання з червоним дипломом. Через два тижні після випуску у 2016 році Андрій Верхогляд — уже під позивним «Лівша» — прийняв свій перший бій під Волновахою на Донеччині.
Російсько-українська війна почалася, коли Андрій був ще на другому курсі, тож він чудово усвідомлював, куди потрапить одразу після завершення навчання.
Офіцером Андрій був особливим — це визнають усі його колеги. Він вірив, що може змінити армію, прагнув переламати в ній «совок». Андрій ніколи не ховався там, де безпечніше. В яких умовах жили його бійці, в таких був і він. Підлеглих він надихав не словами, а власним прикладом. За статутом командир мав би віддавати накази з укриття, але «Лівша» завжди ішов у бій першим.
— Він дуже переживав за своїх підлеглих, — згадують його бойові побратими. — Турбувався, щоб вони були добре одягнені, мали з чого стріляти — все вибивав для них. Вважав, що без солдатів офіцери нічого не варті.
Якщо у взводі хтось із бійців провинився, Андрій давав розпорядження:
— Завтра зранку — каска, бронік і 5 кілометрів уперед!
А вранці сам одягав каску і бронежилет та біг разом з усіма. Він не карав людей, бо розумів: у їхніх промахах є і його провина й недопрацювання.
— Нашою армією досі керують дуже багато старих військових, і найкраще, що вони бачили — це, мабуть, навчання зі старою радянською технікою десь аж наприкінці 90-х, — розповідав в одному з інтерв’ю у 2021 році Андрій. — Але тепер має бути все по-іншому. От ті, хто просиділи в окопах на морозі, саме вони варті армії, бо знають, що таке війна насправді. Дуже важливо змінити ставлення до звичайного солдата. Попри те, що війна триває вже стільки років, солдатів усе одно недооцінюють, недодають їм десь зарплатнею, десь речовим забезпеченням, бо вважається, що це — найнижча каста. Так бути не повинно. Але як солдат нічого не вартий без офіцера, так і офіцер без солдата теж. Тут має бути взаємоповага, і працювати всі мають як один організм.
Якось приїхав на позиції генерал, — згадують бойові колеги Андрія. — Мороз був градусів зо 20. Тож, щоб сховатися хоч від вітру, бійці зайняли окоп, у якому до того були росіяни. Генерал одразу здійняв крик, що це непорядок, окоп не відповідає вимогам за висотою!..
Верхогляд, тоді ще старший лейтенант, у відповідь кинув: «Тобі треба? Бери лом і рубай!..»
У боях Андрій Верхогляд був тричі поранений. Перший раз — у 2016 році під Авдіївкою, коли поруч із ним вибухнула граната. Дістав десятки проникних поранень, у тому числі — і в голову. Але був при свідомості і навіть жартував із санітарами, які його бинтували.
А затим — складна операція у Львові та реабілітація. День, коли його врятували, Андрій вважав другим днем свого народження.
Хоча на реабілітацію офіцерові відвели 50 днів, через 30 після виписки зі шпиталю «Лівша» вже знову повернувся до Авдіївки — назад на фронт до своїх хлопців. Чотири уламки з його тіла лікарям так і не вдалося витягнути.
Друге й третє поранення Андрій дістав на Авдіївській промзоні. На лікування у шпиталь не їхав — не міг кинути свою роту.
Про третє поранення мама офіцера взагалі дізналася набагато пізніше і випадково.
«Що ж ти мені не сказав?» — запитала сина.
А той відповів, що коли йому перев’язували рану на нозі у стабілізаційному пункті, він відмовився їхати у госпіталь діставати уламок: «Діставайте його самі. Змастіть зеленкою, наліпіть пластир — кілька днів, і все мине!»
...Там, на фронті, Андрій зустрів і свою майбутню дружину Марину. У червні 2018 року вона закінчила військово-медичну академію і за розподілом потрапила в 72-гу бригаду, на Світлодарську дугу. Андрія тоді вже нагородили відзнакою «Народний Герой України», двома орденами Богдана Хмельницького — ІІ і ІІІ ступенів.
Спершу трохи сварилися — через службові непорозуміння. Але згодом, після поранення в ногу, коли Андрій стояв на милицях на передній лінії, зав’язалася дружба, яка згодом переросла у кохання.
Весілля відсвяткували наприкінці серпня 2019 року. А потім молоде подружжя чекало поповнення, Марина народила донечку Юлію.
...Про те, що буде велика війна, Андрій знав ще задовго до її початку. А у лютому приїхав до дружини, щоб попередити: час збирати валізу, бо буде наступ. Розповів, куди їхати, залежно від того, як переміщатимуться ворожі війська, і кому телефонувати.
Марина з дворічною донькою з Київщини не виїздили. Підрозділ Андрія став на рубежі оборони Києва ще 23 лютого.
— Я дуже переживала за Київщину, — розповідала Марина Верхогляд. — Воювали ми і на Донбасі, але там — середовище звичне. А на Київщині не було нормальної розвідки, окопів, закріплення позицій. Все це потрібно було робити на ходу. Але Андрій з хлопцями впоралися!
Після початку повномасштабного вторгнення батальйон Андрія Верхогляда стримував окупантів на підступах до Києва, боронив Бровари і Бориспіль. Завдяки умілому використанню новітніх технологій та сучасних методів ведення війни тоді було знищено багато бронетехніки та особового складу ворога. Просування російських військ у напрямку Києва вдалося зупинити, і зрештою окупанти були змушені відступити.
...Загинув Андрій Верхогляд 22 червня 2022 року у бою з «вагнерівцями» на Світлодарській дузі. Андрій особисто повів зведену штурмову групу для відновлення втрачених позицій і переднього краю оборони, а коли повертався до командно-спостережного пункту — потрапив під сильний артилерійський обстріл. Бронежилет не врятував — уламок поцілив у шию...
Забрати загиблого з поля бою змогли тільки через десять днів. За тілом командира пішла група добровольців, яких він сам не раз рятував. На кількох БМП вони увірвалися на позиції ворога і забрали свого комбата...
Відспівали Андрія у Михайлівському соборі в центрі Києва. А поховали у Звягелі — в місті, де він зростав, навчався, засвоював найвищі людські цінності.
У січні 2023 року Андрію Верхогляду посмертно присвоїли звання підполковника. Погони на могилу «Лівші» привезла його улюблена співачка Надя Дорофєєва, одна з пісень якої стала для бійців Андрія своєрідним талісманом.
А у грудні 2022-го мама Андрія, Людмила Верхогляд, замість сина отримала з рук глави держави нагороду — «Золоту Зірку» Героя України...
Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст України.
За матеріалами періодичних та онлайн-видань.
Фото з відкритих джерел.
