А сільське звалище з руїнами перетворилось на історичний храм. Допоміг цьому музикант і композитор, поет і письменник, правозахисник і громадський діяч, колишній політв’язень і народний депутат. Усе це про одну людину — Миколу Горбаля (на знімку). Доля подарувала йому непросте, але справді яскраве життя. І він увесь час віддячував їй за це своїми справами.

Не відступає від цього правила й тепер, коли вже переступив за вісімдесятилітній поріг. Попри поважний вік чоловіку вистачає сил та енергії опікуватись культурним і духовним життям своєї малої батьківщини.

Для Божої справи потрібне бажання

На Тернопільщині, у рідному селі Литячі, що у Товстенській громаді, Микола Горбаль кілька років поспіль відновлює римо-католицьку каплицю. Поступово цей багатолітній труд близиться до завершення.

Каплиця була зведена майже півтора століття тому і довго служила місцевим вірянам. Але за союзу занепала. Був час, коли керівники місцевого колгоспу зробили з неї комору. А потім не стало господарства, і потреба у господарській споруді відпала. Без догляду за роки вона стала руїною. Ще трохи — і сліду не залишилося б, якби сім років тому Микола Горбаль не задумав відбудувати її для села.

Взявся за цю справу, не маючи за плечима фінансової підтримки ані державних, ані комерційних структур. І хоча час від часу на допомогу приходили благодійники, здебільшого покладається на свою пенсію.

Якщо хтось подумає, що його колишнє депутатство дало право на величезні статки, помиляється. За словами Миколи Андрійовича, отримує 16 тисяч гривень на місяць. Не так уже й багато, та можна жити безбідно. Але чоловік розповів, що майже півтори сотні тисяч гривень на рік намагається відкладати на свою меценатську справу. Ну а на те, що залишається, живе дуже скромно. Переконаний, якщо не витрачатися на всякі дурні розваги, то вдасться Божу справу зробити.

Ось він її і робить. Коли взявся за відбудову каплиці, зведеної місцевими римо-католиками ще в 1887 році, від неї залишались тільки стіни, старенький хрест, частина склепіння та старе каміння й фундамент від колон. А ще — купа сміття. З розчищення останнього все і розпочалось.

Тепер про це захаращене місце нагадують лише фотографії з альбому «Історія відновлення храму», які дбайливо зібрав племінник. А на місці сільської пустки постала церква.

Якби не Микола Горбаль, про неї у селі вже, напевно, і забули б. Бо римо-католицької громади тепер немає, а віряни ходять до греко-католицького храму. Саме УГКЦ хочуть передати й відбудовану церкву та освятити її на честь папи Івана Павла ІІ. І в цьому певний символізм та данина історії.

На стіні храму тепер є цікаве зображення: український і польський вояки стоять, обійнявшись, як брати. За ними — відновлена церква. А над ними — Боже благословення.

Микола Андрійович переконаний: шлях до такого братання був дуже довгим — щонайменше чотири століття. Але тільки тепер стає очевидним, хто є нашим істинним побратимом у боротьбі за волю. І таку дружбу потрібно цінувати.

Галерея «сонячного» художника

Як і багато чого іншого, що дарує нам життя. Роки знадобились Миколі Горбалю, щоб оцінити талант свого брата Богдана. Той був «сонячною» людиною, і як тепер зізнається Микола Андрійович, часом йому було ніяково за брата, котрий не ходив до школи, не знав грамоти. Але тільки згодом стало зрозуміло, що він був наділений особливим талантом до малювання і відповідного світосприйняття.

Майже весь час проводив з олівцем у руках за аркушем паперу. До тих малюнків ніхто особливо не приглядався: вони видавались надто примітивними й позбавленими змісту, а тому часто йшли на те, щоб розпалити піч. Богдан на це не ображався та й жодного визнання не чекав. Просто розгортав альбом, слинив олівець і малював.

Через роки, під час перебування у радянських таборах, Микола раптом згадав деякі малюнки брата. Здавалося, що на них було зображене його життя — сотні людей у тюремній робі, під охороною... Як Богдан міг це відчути, відтворити, залишилось загадкою. Але саме тоді попросив у листі маму не палити, а збирати й зберігати братові роботи.

Богдана не стало наприкінці дев’яностих. А майже через півтора десятиліття Микола створив «Галерею Богдана» в родинному будинку, де зібрано майже дві тисячі малюнків. Їх побачили не тільки односельці та співвітчизники. Виставки цих робіт проводили в США та Європі.

Глядачам хотілось дізнатись, що відчував автор, хто надихав людину, котра була незрозуміла для світу. А чи був зрозумілим для неї цей світ?

Спочатку Микола намагався дати назви роботам брата. Потім збагнув, що не варто цього робити, бо так і не наблизився до всіх його думок і почуттів.

А критики назвали таку техніку малювання «слинений олівець». І не всі здогадувались, що на фарби у сільської родини не завжди були гроші. А олівці — завжди під рукою.

Бувають моменти, коли з роками всім нам доводиться по-іншому подивитись на звичні та буденні речі. Але далеко не всім дано зрозуміти їх суть і цінність. Микола Горбаль зумів не просто розгледіти, а й повернути до життя те, що багатьом здавалось незрозумілим і непотрібним. А виявилось — це і є глибинна суть того, що називається батьківщина.

Тернопільська область.

Фото з соціальних мереж.