Та й взагалі, залежно від завоювань, облог, вдалих стратегічних операцій і окупації мізків населення, завоювати та підкорити територію чи навіть цілу державу можна без єдиного пострілу. Про роль ЗМІ, комунікації під час війни, наративи, фейки та запобіжники ворожим атакам на наші голови (свідоме сприйняття реальності) «Голос України» розпитав у Тараса Боровка — підполковника, начальника відділу моніторингу інформаційного простору Центру моніторингу інформаційного простору і протидії Штабу командування Сухопутних військ ЗСУ, більш відомого як автор хіта «Байрактар», що у перші дні широкомасштабного вторгнення дав українцям таку підтримку і впевненість у собі, яку не могли забезпечити інші інформаційні джерела.
— Свого часу було популярне ідеологічне гасло «Слово — зброя!». Якої зброї бракує нам нині на інформаційному фронті російсько-української війни? Як би ви оцінили поточну ситуацію на цьому стратегічному напрямі?
— Доводиться визнати, що між нашими (мовою військових) бойовими підрозділами того інформаційного фронту не завжди є злагодження. Буває, що одна і та ж подія подається під різним кутом і викликає подив. По дорозі до споживача нерідко інформація спотворюється через самодіяльність, розуміння «по-своєму» той чи іншої події різними ЗМІ. Тому на часі певний об’єднаний орган, який би формував наративи для всіх українських медіа.
Щоправда, при РНБО Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки періодично робить такі збірки. Але важливо, аби ними користувалися журналісти.
Наприклад, наратив «Вірю в ЗСУ!» був актуальним і доречним у перші тижні-місяці повномасштабного вторгнення рашистів. Нині це гасло навпаки шкодить, віддаляє суспільство від армії. Потрібен новий наратив, співвідносний теперішній ситуації війни, який би не дистанціював громадян від захисту України зі зброєю у руках, а залучав їх до лав Сил оборони.
Чи візьмемо інформаційний супровід нашого контрнаступу — багато очікувань, інтерпретацій, рожевих прогнозів тощо, які дезорієнтують суспільство. Лише офіційні джерела української влади дають об’єктивну інформацію того, що відбувається на передовій, і в тому об’ємі, який не нашкодить ані ЗСУ, ані воюючій державі, що протистоїть російській агресії на всіх фронтах. У тому числі й інформаційному. Нині є чимало всіляких телеграм-каналів, які начебто мають патріотичні назви і є україномовними. А насправді, якщо проаналізувати їх контент, з них стирчать «вуха» росії. Такі платформи наповнені фейками, неправдивою чи викривленою інформацією, що транслює ворог українському споживачеві новин.
Нещодавно у селі перестрів місцевого хлопця. І той у розмові як почав тими російськими наративами фігачити, що я зміг його зупинити тільки налякавши. Мовляв, ти хочеш, щоб за тобою приїхало СБУ? Отой «поінформований» питає — за шо? Роз’яснив: за поширення неправдивої інформації, за розголос брехні щодо керівництва країни, паплюження державних символів тощо...
На жаль, інформаційна гігієна під час війни не проводиться належним чином. Тому люди плутаються у тенетах різних медійних ресурсів, не знають і не вміють відрізняти російські «вкиди» від українського контенту, який базується на перевіреній інформації із першоджерел. А заважає боротися з чисельними медійними «ДРГ» ворога занадто громіздка, а іноді взагалі неможлива процедура закриття отих «зливних ям» російської пропаганди.
— Якими джерелами користуєтесь ви?
— Дивлюсь аналітику у відкритих джерелах. Насамперед американських, британських, які доносять меседжи відносно України до світу. Читаю, слухаю наших експертів, які орієнтовані на раціонально мислячу та аналізуючу аудиторію. А також альтернативні (в плані критики) офіційним джерелам ресурси. Бо такі платформи теж впливають на суспільну думку.
— Написаний вами хіт «Байрактар» навесні 2022-го став потужним об’єднуючим наративом українського спротиву. Цей інформаційний феномен вивчали навіть у НАТО... Як творчість у різних її виявах — пісні, меми, карикатури, анекдоти — може сприяти стратегічним комунікаціям з населенням під час війни?
— Ви назвали все те, що люблять українці. От для народного сприйняття того, що нині відбувається, пишуться пісні, розважальний контент, який так чи інакше впливає на сприйняття реальності війни. Простими словами, у легкій формі, з притаманним нашому народу гумором доносить правду.
А ще дуже «заходять» жартівливі коломийки. Пам’ятаєте, за радянських часів з’являлися такі шедеври чорного гумору у кілька рядочків на кшталт «Маленький мальчик нашел пулемет, больше в деревне никто не живет»? Так от, я писав українською мовою і під музику схожі за жанром патріотичні неполіткоректні коломийки. Ми їх назвали «байрактарики»:
Знають мешканці землі,
особливо люди,
Доки будуть москалі,
спокою не буде.
Москалі у БєТєєРі їхали,
сміялись.
Підкорити Україну дурники
збирались.
Ух-ех-га-ла-лей! БТР палає,
А московський окупант
землю удобряє!
— Чи можна інформувати населення не нагнітаючи? І чому з нашого ефіру вже давно майже зникли позитивні новини, хоча українці в різних сферах роблять чимало добрих, життєстверджуючих справ?
— Це стилістика, яка залишилася від минулого: «Вибачте нас, нещасних, ми відстали від потягу, а водночас і від сучасних тенденцій інформування». Я дивився новини Данії, Британії. Там вони побудовані, в принципі, на позитиві. Навіть якщо йдеться про війну, дотримується певний баланс у подачі інформації. На жаль, поки що ми не вміємо так балансувати. Але вчимося.
— Попри вашу багату біографію військовослужбовця ви казали, що не вважаєте себе військовим. Поясніть, чому?
— Я не вважаю себе і ніколи не був затятим мілітаристом. Але як військовий пропагандист відчуваю себе на всі сто відсотків! А до війни навіть не міг уявити, що доведеться писати мілітарні пісні, бо у той час музика була моїм мирним хобі.
Спілкувалася Ольга ВАУЛІНА.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Фото зі сторінки Тараса Боровка у Фейсбуці.
