Очаківці тримають удар

Олена ІВАШКО

19 жовтня 2023 208

Ворог чи не щодня обстрілює території Очаківської міської територіальної громади.

Сашко запитав у Ганни Вікторівни, чи вціліло піаніно. Вціліло.

Проте в Очакові люди живуть і працюють, а головне - вірять у Перемогу. "Голосу України" місцеві мешканці, які від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну не покидали рідне місто, розповіли особисті воєнні історії, поділилися враженнями, почуттями і згадками про велику війну, що увірвалася в їхнє мирне життя "братерськими" ракетами...

Одного з останніх масованих ударів місто зазнало 21 липня цього року. Тоді російські війська зруйнували міську бібліотеку.

Пророчий сон

Завідувачка міської бібліотеки управління освіти та з гуманітарних питань Очаківської міської ради Ганна Біла добре пам'ятає ніч з 20 на 21 липня цього року. "Це було з четверга на п'ятницю, і мені наснився сон, що палає моя бібліотека. Напередодні терористи поцілили у будівлі закладів культури Одеси, тому я була так стривожена. Все, - кажу сама собі, - взялися за знищення нашої культури".

Уже зранку жінка дізналася, що по бібліотеці не у сні, а наяву влучив російський снаряд. До того ж зруйнували найцінніший відділ - дитячий фонд. Знищено десь 3-4 тисячі книжок. Насправді найцінніші, яких немає ані в читальній залі, ані на абонементі. Приміром, улюблена дітьми серія про Гаррі Поттера, фантастика, книжки з музики, історії, мистецтва, краєзнавства. А ще Ганна Вікторівна неймовірно засмучена тим, що згоріли ексклюзивні бібліотечні меблі, які заклад отримав у 1974 році: дубові стелажі, кафедри, стільці, столи. Вони вже "корені пустили в підлогу бібліотеки", бо саме тут здавна було їх місце.

"Два дні після того, як сталося це лихо, не спала, не їла, тільки сиділа на телефоні, відповідала на дзвінки, чула слова підтримки від людей, колишніх моїх читачів з різних країн. На першому поверсі - дві величезні дірки, видно, що осколок залетів безпосередньо в дитяче книгосховище. Другий поверх, де фонд для дорослих, вцілів", - згадує співрозмовниця.

Відчиняти бібліотеку завідувачці не дозволили, хоча люди дуже просили. Кому могла, тому привозила книжки додому, обмінювала. Поруч з бібліотекою - магазин "Спорттовари", там і зустрічалися з читачами.

А до війни Очаківську бібліотеку відвідували 2,5 тисячі містян (кожен 17-й мешканець!). Бібліотека була єдиним безплатним осередком культури та дозвілля, інформаційним центром з Інтернетом. У приміщенні працював ляльковий театр, збирався територіальний центр для людей похилого віку, відбувалися заходи до всіх свят. Сюди тягнулися школярі та військові, пенсіонери та вчителі, пересічні очаківці, внутрішньо переміщені особи, які прибули з Донеччини та Луганщини та розмістилися в місцевому санаторії.

Перед самою війною бібліотеці пощастило отримати 680 новеньких яскравих видань за програмою Інституту української книги. На щастя, їх вдалося зберегти. А поки що Ганна Вікторівна займається з дітьми у дворі свого будинку. Збираються щовечора, читають, розмовляють, смакують кавунчиком.

"Війна змінила людей. Особливо це виявляється в дітях, які тепер добре знаються на типах сирени і розпізнають, що летить. Кажуть, якщо сигнал на ракету, можна не ховатися, бо ракети не часто прилітають. Діти грають у війну, у блокпости. Таке життя. Перше, що зроблю після Перемоги, проситиму відкрити бібліотеку, бо люди дуже хочуть читати", - ділиться своєю мрією Ганна Біла.

Укриттям став намет

Початок війни не може забути і Євдокія Біляєва, яка працює в системі пробації. Вона корінна місцева жителька, працювала у відділі освіти, у культурі, згодом стала опікуватися засудженими особами, покарання яких не пов'язані із позбавленням волі.

Напередодні перших вибухів в Очакові всі співробітники її служби і в обласному центрі, і на місці обговорювали тему війни. Тижні за два до початку. "23 лютого 2022 року я вранці встала, дивлюся, що перше повідомлення - дітям не треба йти до школи. Гадала, що знову карантин. Потім уже зрозуміла - війна. Вийшла на вулицю, кругом дим, люди перелякані. Начальник сказав - треба архіви вивозити і всі документи палити. Бо можлива окупація. Ми бігом вивозили і знищували, багато хто виїжджав. У мене думки поїхати не виникало. Я ж працююча людина, то, звісно, постійно тримала зв'язок з керівництвом, виконувала вказівки, ходила на роботу", - згадує Євдокія Костянтинівна.

"Найстрашніший удар був 9 січня 2023 року. Спустилися у підвал. Я подумала, що влучили в нашу будівлю, і вона повністю лягла та нас засипало. Але заспокоїлася, бо там два виходи і ми не одні. Коли люди почали телефонувати своїм: в нас поцілили, саме в нас! Тому що у всіх склалося враження, що влучили саме в їхній будинок", - ділиться Євдокія.

Коли вже прилетіло до пожежної частини, що поруч із багатоквартирним будинком родини, вона з чоловіком перейшли жити до підвалу. Як туристи розгорнули там намет, з яким постійно їздили відпочивати на Кінбурнську косу. Мали і каремати, і спальні мішки. Поклали під намет пінопласт, тож навіть взимку не мерзли, спали при 17 градусах тепла, брали пляшки з теплою водою, обкладалися ними. А кожного ранку Євдокія йшла на роботу.

"Наших підоблікових почали в армію брати. Вони - люди з кримінальними справами, але відповідальність в них дуже висока. Самі записувалися до військкомату, йшли воювати. Допомагала їм. Один хлопець загинув. Його мобілізували в перші дні. 14 підоблікових пішли служити. За кожного ми відповідаємо. Один у полоні був. Тепер постійно на зв'язку, бо важливо зняти судимість", - розповіла Євдокія Біляєва про особливості своєї роботи у воєнний час.

Більше за все вона мріє зустрітися з усіма містянами на центральній площі і просто обійнятися.

Згуртувалися навколо Червоного Хреста

З першого дня повномасштабного вторгнення на допомогу людям прийшов Очаківський міський центр Миколаївської районної організації Товариства Червоного Хреста України. Бо він завжди протягував руку допомоги тим, хто потребує підтримки. Очаківська організація вважається найкращою в області та працювала навіть у ті часи, коли взагалі не було фінансування. Просто на волонтерських засадах.

З 2007 року організацію очолює Наталія Біжко, справжня ентузіастка і волонтерка, щира і небайдужа до чужого болю людина. Не дивно, що саме сьогодні ця організація об'єднала навколо себе волонтерів Очакова, які допомагають людям, видають гуманітарну допомогу, опікуються тими, кому потрібна першочергова увага.

"Ніколи не забуду перший ранок війни, коли пролунав потужний вибух. Згодом стало зрозуміло, що відбувається. В нашої родини навіть не стояло питання покинути Очаків, бо тут служить мій син, - розповідає Наталія Ярославівна. - 9 січня 2023-го вийшли з моїми волонтерами на вулиці, озирнулися, таке враження, що стався справжній армагеддон - місто вимерло, всі будинки пошкоджені, без вікон та дахів. Жахливе видовище. Ми зібралися командою, розподілили, хто чим опікуватиметься. Хтось допомагав вставляти вікна, хоч якось ремонтувати житло та інші приміщення. Мої дівчата, які видавали набори від Червоного Хреста, змушені були сидіти у приміщенні без вікон та дверей в скажений холод. Працювали, закутавшись у теплі речі та ковдри, фактично на вулиці...".

Ці дівчата завдяки клопотанням Наталії Біжко отримали медалі "За відвагу".

Привозили набори гуманітарної допомоги від ООН з Кропивницького та від Міжнародного Червоного Хреста. Допомоги всім вистачало, бо двічі на місяць до міста завозили по тисячі таких гуманітарних комплектів.

Свою вдячність пані Наталії висловлює родина Нечаєнків, Катерина та Сергій. Боєць ЗСУ Сергій Нечаєнко дістав важкі поранення під Бахмутом, в його тілі застрягли понад 100 осколків від ворожого снаряду. Хлопець уже переніс декілька операцій, але поки що не встав на ноги. Жінка Катерина каже, що єдина організація, яка надала істотну допомогу, - Очаківський Червоний Хрест. І таких вдячних людей чимало.

"Очаків гідний зватися містом-героєм. Я хоч і не місцевий мешканець, але тут живу і люблю це місто. У людей щодня обстріли, сирени, а вони живуть і виживають, - каже Наталія Ярославівна. - Я пишаюся своїми земляками".

Рибак без моря

Війна залишила без заробітку власника невеличкого риболовного підприємства Олександра Громового. Він пенсіонер, до війни виходив в море рибалити. Але з початком війни бізнес вмер - море заміновано. Військові не дозволяють займатися промислом у зв'язку із небезпекою.

"У перший день війни між 5-ю і 6-ю ранку пролунали потужні вибухи, - згадує чоловік. - Через деякий час я вже був у центрі міста. Знав, що ракетами вражені наші військові об'єкти, є загиблі. Був шок. Зателефонував родичам в москву, висловив своє обурення. Зустрів в Очакові знайомого, який почав мене "заспокоювати". Мовляв, тиждень військових "покошмарять", і буде Очаків "русскім". Ми ледь не побилися. Я, звісно, звернувся до відповідних органів, повідомив про зрадника".

Тоді чоловік всерйоз замислився над загрозою окупації. Разом з родиною продумували першочергові кроки, як діяти. Адже прекрасно розуміли, що таке росія і чим її присутність загрожує родині українських патріотів. Коли ж дізналися, що ворог відступив і Миколаїв не здався, почали жити трохи іншим життям. З вірою в Перемогу, з вірою у визволення країни.

Як людина, яка добре знається на особливостях воєнних дій, поділився Олександр Михайлович і своїми думками з приводу обстрілів Очакова. "Зазвичай в інших містах оголошують повітряну тривогу перед підльотом тих ракет, "Шахідів". Люди мають час сховатися в укриттях, захистити свої родини. В нас інша ситуація, бо гатять по нас з Кінбурнської коси. Час прильоту - 2-3 секунди. Найчастіше обстрілюють РСЗВ "Град", ствольною далекобійною артилерією, великокаліберними мінометами, крилатими ракетами "Калібр", авіаційними ракетами "повітря-земля", фосфорними боєприпасами. Всю зброю, яка є в арсеналі російської армії, рашисти задіяли проти Очакова. В нас спочатку лунає вибух, а вже потім тривога і люди ховаються в сховище", - розповів він.

На його думку, очаківці вже звикли до страху. Пострілюють-пострілюють, але люди ходять містом, до крамниць, у справах. Коли добряче гахнуло, коли великі руйнування чи люди загинули, вулиці одразу порожніють. Потім знову починають висовуватися і з'являється навіть момент певної байдужості.

В Олександра та його дружини велика родина, багатьом довелося виїхати, бо це питання безпеки. Так, його племінниця, в якої двоє своїх дітей та п'ятеро прийомних (дитячий будинок сімейного типу), виїхали до Одеси. З ними мама Олександра Михайловича, якій 84 роки. А сам він та його дружина залишилися в місті, щоб дбати про будинки рідних, які переважно зруйновані. Добре, що допомагає у відновленні влада.

"Місто насправді напівпорожнє. Але живе. Працюють два відділення "Нової пошти". Магазини, супермаркет, заправка, хімчистка, автосервіси, господарський магазин, банки та банкомати. Бо влада зі своїми обов'язками достойно справляється", - розповідає корінний очаківець.

Як і всі, він бажає якнайшвидшої нашої Перемоги. А сам дуже хоче вийти в море.

Історії про Очаків та очаківців, їхню незламність читайте в наступних номерах "Голосу України".

Миколаївська область.