З такою малечею Уляна Воробець у 2015 році виїхала до Польщі.


«Бути українським біженцем престижно, — каже Уляна Воробець. — У Польщі їм живеться навіть краще, ніж полякам із середніми статками (це думка самих поляків), — через те, що на них поширюється низка програм, які фінансує Євросоюз. На відміну від тих наших громадян, які працюють у Польщі роками або приїхали за декілька днів до війни і змушені були залишитися».

Людина року

Уляна Воробець — екс-редактор радіо в місті Жовква, яку доля змусила разом із чотирма дітьми виїхати до Польщі вісім років тому. Набивала гулі, працювала та навчалася, адаптувалася разом із малечею до чужини. Активно пропагує українство. У вільний від роботи час рятує наших співвітчизників від заробітчанських халеп.

У місті Бельсько-Бяла в 2016 році Уляна організувала Ініціативну групу українців і разом із екс-депутаткою до Європарламенту Гражиною Станішевською проводить етнофестивалі та інтеграційні польсько-українські зустрічі. У 2017-му за активну суспільну діяльність потрапила в Польщі до номінації «Людина року» і була єдиною представницею з України. За останні півтора року фактично пожертвувала себе служінню гнаним війною біженцям з України.

«Із тим неймовірним напливом біженців та шаленим ритмом у мене не вистачало часу на дітей, — каже Уляна. — І вони збунтували. Звикли, що я була, як квочка, а тут розриваюся на інших. Майже два тижні тривали непорозуміння. Потім моя чудова четвірка принесла обід до волонтерського центру. Запитали, чим допомогти. Відтоді старші активно займаються із біженцями, а молодші — з їхніми тваринами, яких треба легалізувати згідно з польським законодавством. Так ми з дітьми стали однією командою. Ще більше зблизила смерть їхнього батька».

Після десяти років розлуки у червні 2021 року стосунки Уляни з чоловіком налагодилися. Михайло переїхав до Польщі. Як батько чотирьох дітей міг жити тут, але вважав за обов’язок бути в Україні й у березні 2022-го поповнив лави Тероборони. На жаль, трагічно загинув у пожежі за чотири дні до свого 40-річчя... Це сталося торік 6 квітня, і діти дуже важко пережили цю втрату...
«Попри пережите, активно допомагають іншим, — міркує Уляна. — Я ще займаюся із двома групами українських дітей у ліцеї Бельсько- Бяла. — Це категорія мотивованих школярів, які успішно освоюють польську освітню програму.

Більшість із них прагне якнайшвидше повернутися додому, щоб здобутий досвід застосувати на відбудові своєї Батьківщини».

Який шлейф залишаємо

«Біженці є різні. Більшість — це ті, що приїхали від безвиході, втратили через російську агресію житло, статки та рідних. Вони погоджуються на будь-яку допомогу, активно шукають роботу», — розповідає Уляна.

«На жаль, є й такі, кого позбавляють батьківських прав, і це найболючіша для мене проблема, адже діти — майбутнє України після завершення війни. Кілька тисяч із них ніде не навчаються. Найбільше це стосується жителів прифронтових регіонів, які знаходять виправдання — війну. Польща була такою лояльною до нашої держави, що дозволила освіту онлайн, цим і користуються недобросовісні батьки, купують довідки про псевдонавчання, а діти тим часом блефують.

Натомість у Німеччині всі діти-біженці шкільного віку обов’язково мають навчатися в місцевих школах», — зазначає Уляна.

Часто причина дитячої бездоглядності — спосіб життя матерів. Навіть доводиться рятувати біженок із польських медвитверезників: через таку поведінку їх можуть виселити і навіть забрати дітей. Одна ніч у закладі — понад 300 злотих (майже три тисячі гривень), і треба пройти антиалкогольну терапію.

«Полякам через війну важче жити, а стає ще складніше через призму поведінки деяких біженців, що в соціальних осередках вживають спиртне та влаштовують підпільні доми розпусти. Отак маркують Україну... Боюся, що так, як нам зараз співчувають — невдовзі ненавидітимуть. І що найгірше -таке тавро лягає на всіх наших співвітчизників. Бо нема алгоритмів верифікації. Влада йде до того, щоб діти-біженці навчалися за місцем проживання. У Польщі розпочалися перевірки на предмет того, чи діти, на яких призначено щомісячну допомогу «500+» (злотих. — Авт.), десь навчаються. Якщо в Україні, то батьки мають принести перекладену польською мовою відповідну довідку. На жаль, лише одиниці подали».

Поляки вважають нас туристами, спостерігаючи, як часто жінки-біженки повертаються в майже гарячі точки, наражаючи дітей на небезпеку. Є й такі, що заробляють на соціальних виплатах, отримуючи її в обидвох країнах. Мають статус ВПО, а в Польщі — «Песель Укр» (евакуйовані у зв’язку з війною). Такими «заробітчанами» теж зацікавилися служби, почали блокувати «500+» та інші соціальні виплати.

«Мені прикро за поведінку наших співвітчизників, — роздумує Уляна. — Бо з таких локальних фактів, які добре помітні в польському суспільстві, і накопичується конфлікт у відносинах. То й замовчувати такі кричущі історії не можна. Так само поляки реагують на наших чоловіків за кордоном: «Повертайтеся до України, йдіть до війська». Звісно, Польща не приміряла на себе статус країни, на яку напав агресор. Невідомо, як би повелися польські чоловіки: чи всі як один стали б на захист своєї Вітчизни».

Такі випадки дають міцний негативний відбиток на всю українську націю. Нас ідентифікують за паспортом, громадянством. Польський уряд у квітні 2023-го ухвалив низку заходів щодо легалізації біженців, але є й стандартні правила, які треба виконувати всім.
«Попри те, що країни мають спільну історію, є чимало міжкультурної різниці, — стверджує Уляна. — Приміром, польські діти зобов’язані відвідувати школу до 18 років і бути присутніми бодай на половині занять. Інакше батьки отримують покарання, аж до позбавлення батьківських прав. Не допускається навчання одночасно в польській та українській школах. Поширена практика проживання наших юнаків і дівчат віком 16—17 років парою у неформальному шлюбі. У Польщі це нелегально, бо діти до 18 років повинні мати опікуна. Не втомлююся пояснювати про такі правила. Адже незнання закону не звільняє від відповідальності».
Стеження сусідів одне за одним щодо дотримання правопорядку тут вважається нормою. У Польщі не заведено, щоб малеча сама гуляла на майданчиках, і поляки про таке інформують соціальні служби. До з’ясування обставин дитину забирають до тимчасових родин. У школі за неуспішність хоча б із одного-двох предметів залишають в одному класі на другий рік, а без ЗНО чи Національного мультимедійного тесту не вступити до польського вишу.

Набутий досвід знадобиться для повоєнної відбудови

Через воєнні дії до Бельсько-Бяла, де мешкали дві-три тисячі українців, приїхали ще майже десять тисяч. Частина із гнаних війною висококваліфікованих людей були у важкій депресії: держслужбовці, банкіри, вчителі. Для них запровадили програму перекваліфікації, й часто їхнє хобі стає заробітком.

«На тренінгах проговорюємо стратегію розвитку, можливість залучення мікрогрантів, — каже Уляна. — Процес закрутився. Тепер працюю на два міста: маю запрошення і від Кракова».

Уляна більш як п’ять років надає юридичні консультації, а понад рік — поради як кар’єрний радник. Каже, що життя українців у Польщі мимоволі поділилося на «до» і «після» війни. До 2022-го найбільше турбувала легалізація перебування.

Про власну справу більшість і не мріяла. Лише одиниці здобули справжній успіх. Проте їхні цілі іноді вбивала бюрократія.

«Для пошуку роботи зчаста купували документи на візу, а прив’язка до роботодавця була міцнішою за шлюбні відносини, — пригадує співрозмовниця. — Коли у 2017-му з’явився безвіз, то відпала потреба купувати запрошення, але дозвіл на роботу й карта тимчасового проживання — це місяці, а то й роки очікувань без права виїзду. Або ж поїхати додому і зробити візу, але не факт, що роботодавець вас чекатиме. Тож купували документи на «карту побиту» або ж платили посередникам».

Заснувати можна було тільки ТзОВ, і на старт — мінімум п’ять тисяч злотих, два співзасновники. Час очікування — до шести місяців. А без дозволів — штраф і депортація. Лише студенти стаціонару, власники карти резидентів ЄС і власники карти «сталого побиту» могли створити ФОП. Якщо українець усе ж створив ТзОВ, так звану Spolka z oo, то наступний крок — легалізація. На карту тимчасового перебування треба було показати чималі доходи або працевлаштувати двох працівників якнайменше на рік.

«Полегшенням для всіх стали так звані поліцеальні школи. Вони допомогли українцям здобути вільний доступ до ринку, — стверджує Уляна. — Розповідаю так детально, аби роз’яснити, наскільки просто нині біженцям створити фірму або знайти роботу. Цій можливості заздрять тисячі українців, які пройшли пекельний шлях до успіху. Тож раджу всім, хто приїхав до Польщі: не втратьте свій шанс на успіх. Для цього польський уряд створив ідеальні умови. Це ще й неабиякий досвід, який так знадобиться для відбудови повоєнної України. Впевнена: мотивацію для цього нинішні біженці матимуть неабияку».

«За вісім років я здобула чимало нових кваліфікацій. Часто виступаю в медіа: використовую всі можливості для підтримки наших співвітчизників та для подяки польському народу за таку активну промоцію. Уже понад 600 днів Польща допомагає українцям, які змушені покинути рідні домівки і виїхати за кордон. Тож дякуємо за гостинність. Разом ми сила!» — підсумовує Уляна.

Фото надано Уляною ВОРОБЕЦЬ.