Голодомор 1932—1933 років, що забрав життя мільйонів українців, — це свідома і планомірна політика сталінського режиму, стратегія і тактика якого була спрямована на упокорення українського селянства, що тисячами повстань відповіло на колективізацію, розкуркулення, гоніння «соціально чужих елементів», знищення в УРСР виявів соціальної активності, а загалом на ліквідацію соціально-економічних підвалин української нації — такого висновку дійшли учасники міжнародної наукової конференції «Диктатори ХХ—ХХІ століть: тоталітарні режими та наслідки для суспільства», презентація збірника матеріалів якої відбулася у Києві.

Збірник відкривається статтею, у якій доктор юридичних наук, віце-президент Національної академії правових наук України Наталія Кузнєцова зазначає: «Останніми дослідженнями, ініційованими у 2019 році Національним музеєм Голодомору-геноциду у справі щодо геноциду українців у 1932—1933 рр., на підставі проведеної за призначенням СБУ експертизи встановлено, що жертвами Голодомору стали 10,5 мільйона українців, із них — 9,1 мільйона — на території України та 1,4 мільйона — у місцях компактного проживання українців у межах СРСР».

За даними істориків, серед убитих голодом — 4 мільйони дітей.

Академік Національної академії правових наук, завідувач кафедри криміналістики Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Валерій Шепітько під час презентації видання наголосив: «Застосування сучасних наукових даних та проведення судових експертиз дає змогу встановлювати факти щодо кількості загиблих людей, загибелі певних груп населення, причин настання смерті, матеріальних збитків, створення тяжких життєвих умов, скорочення дітонародження тощо. Встановлення історичної правди є кроком до відновлення справедливості, побудови вільної України».

Наприкінці XX — на початку XXI ст. науковці отримали доступ до розсекречених матеріалів та розпочали системну роботу зі встановлення усіх обставин сталінського злочину проти людяності (це злочини, спрямовані на знищення самої природи людини; ці діяння вважають найжахливішими злочинами, адже вони означають усвідомлені масові вбивства або за фактом самого існування людей, або за фактом приналежності до етнічної чи національної групи (геноцид).

За результатами проведених досліджень до Служби безпеки України було спрямовано відповідні документи, за якими порушено дві безпрецедентні в сучасній історії кримінальні справи за фактом вчинення злочину, передбаченого ст. 442 «Геноцид» розділу XX «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» Кримінального кодексу України. Під час слідства було викрито мету, форми та методи скоєння злочину Голодомору-геноциду; встановлено організаторів та виконавців злочинних дій; введено в обіг великий масив раніше не відомих документів; на міжнародному рівні засуджено злочин Голодомору-геноциду як злочин проти української нації.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року встановлено факт причетності до організації Голодомору 1932—1933 рр. вищого керівництва СРСР, УРСР та комуністичної партії.

Дослідники зазначають, що під час досудового розслідування проведено 8 складних судових експертиз і встановлено, що організаторами геноциду 1932—1933 рр. в УССР та Північно-Кавказькому краї, де компактно проживали українці, були керівники ЦК КП(б)У І. Акулов, П. Любченко, В. Строганов, А. Кисельов, Г. Петровський, М. Алексєєв, М. Демченко, М. Майоров,  С. Саркісов, Р. Терехов, В. Чернявський, П. Маркітан, керівники каральних органів В. Поляков, В. Балицький, С. Реденс, К. Карлсон, І. Леплевський, а також перший секретар Північно-Кавказького краю Б. Шеболдаєв.

Спочатку голод як зброю використав Ленін — його політика продрозверстки та надмірне вивезення з України хліба призвели до масового штучного голоду 1921—1923 рр., що став репетицією Голодомору-геноциду.

«Масовий штучний голод — це ціна, яку сплачувала українська нація за свою свободу, за прагнення до волі», — наголошує Валерій Шепітько.

Відповідно до архівних джерел, російсько-більшовицькі війська окупували УНР лише внаслідок трьох російсько-українських воєн і лише у 1920 році. Однак національно-визвольні змагання тривали до 1928 р., а подекуди і до 1930-х років — у кремлі заявляли про «боротьбу з бандитизмом».

«московія завжди розглядала Україну як головний об’єкт своєї геноцидної політики, — зазначає доктор історичних наук Олеся Стасюк. — Це було пов’язане з тим, що, заперечуючи право українців на існування та винищуючи їх, кремль привласнював культуру й історію нашого народу. Існування «російської імперії» (включно з комуністичним періодом) неможливе без України. Саме тому періоди прямого фізичного винищення українців москва чергувала з умовно мирними періодами, коли вчиняла геноцид культурний, духовний і моральний». Дослідниця наголошує, що у ті періоди, коли сила українського опору русифікації зростала, кремль знову вдавався до геноциду українського народу. «І сьогоднішня агресія проти України не стала винятком, — каже Олеся Стасюк. — російська пропаганда навіть не намагається приховати, що напад на нашу державу був учинений через відчуття того, що українці «ідуть назавжди».

До презентованого збірника увійшли статті учасників конференції —правників, істориків, журналістів, лікарів, слідчих, військових, які досліджують злочини, скоєні диктаторами XX—XXI століть, і розкривають причини та наслідки Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. та геноциду українців 2022 р. Зокрема, докторів історичних наук Володимира Сергійчука і Василя Марочка, правозахисника Семена Глузмана, британського письменника, журналіста-розслідувача Джона Свіні, який виступив зі статтею «Кілер сидить у москві». Матеріали конференції доповнено висновками комплексних судових експертиз.

Павло Смовж, редактор Іванківської райгазети, наголосив на необхідності продовжувати роботу над такими збірниками. «Цю роботу потрібно продовжувати постійно, документувати. Ця робота важлива не тільки для сучасників, а ще більше вона важлива для наших наступників. Бо молодь не буде знати того всього, що ми бачили та пережили. А також що наші попередники пережили. Тому це — дуже важлива робота», — зазначив журналіст.

На знімку: доктор історичних наук Володимир Сергійчук (другий праворуч) присвятив темі дослідження голодоморів в Україні не одне десятиліття.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.