Веди або зійди з дороги.

Лідерське гасло

12 грудня 2002 року мій головний редактор приголомшив звісткою: «Не стало Миколи Амосова». Дав завдання: «Некролог має бути готовий негайно». Наводжу його без змін:

Нетутешній

Амосов для багатьох починався з вимови. Вологодська говірка в його вустах здавалася ще однією мовою — подібно румунській чи японській. Та вона вповні задовольняла людей, що натовпом ходили в Києві на його лекції-зустрічі в 1970-ті. Це було схоже на гіпноз — публіка жадала від кардіохірурга рецептів здоров’я й харчування, порад і рекомендацій на всі випадки життя, — і він регулярно проводив свої знамениті сеанси навіювання містян.

Тим часом Амосов був хірургом від Бога — винахідливим до геніальності. Не було відповідного матеріалу, і в перших операціях на серці Микола Михайлович для виготовлення пелюсток клапана використав нейлонову сорочку, привезену з-за кордону. Невтомний трудівник, він, за підрахунками біографів, провів понад 50 тисяч операцій — це неможливо собі уявити, навіть просто поділивши їхню кількість на 365 днів. Отримуємо майже 137 років щоденних операцій! Він був експериментатором до мозку кісток — й видатним просвітителем. Свій виклик старості вчений зробив публічним. Сотні тисяч людей у всіх куточках країни знали про його битву з віком. Він рік у рік бігав чи стрімко ходив київськими парками, і люди бачили, що в Амосова виходить. Такий дослід над собою міг поставити лише він. Це був науковий експеримент, а не розвага, і те, що іншим здавалося примхою, було — Амосовим, і, можливо, найсерйознішим в ньому. А коли серце підвело, і Микола Михайлович згорнув бойові хоругви, сум’яття було незмірним — він не погоджувався з прикрим збоєм і без кінця шукав помилку в програмі оздоровлення.

Амосов вірив в потугу розуму, його безмежжя. Захоплення теорією штучного інтелекту теж звідти — з мрії звільнити розум від обмежень тіла. Він любив описувати світ в математично чітких моделях, насолоджуючись красою формул. В цій стрункості йому бачилась осмисленість дійсності, але, як сумно зауважив інший мислитель: «Суще не ділиться на розум без залишку».

В день його поховання багато телеканалів дали прощальні сюжети. В одній з програм його колега, відводячи очі, розповів, що коли Миколі Михайловичу знадобився серцевий клапан, Амосова відправили на операцію до Німеччини: там і умови кращі, й гарантій більше. Рішення оперуватися за кордоном, напевно, було правильним і продовжило його роки. Та зізнаємося хоча б собі — кардіолог зі світовим ім’ям, засновник вітчизняної школи серцево-судинної хірургії був змушений оперуватися в чужій клініці! Це не було поразкою великої Людини й Хірурга, але стало ще одним доказом вироку Системі, яка відійшла — відсталій, полохливій і нездарній, що заборонила Амосову операції з пересадки серця...

Добре, що він бігав київськими вуличками. Ми пам’ятаємо, як легко він нас випереджав.

Незабутній

Академік Василь Лазоришинець створив музей засновника Інституту Амосова, діючи, як і належить очільнику академічної установи — високоспеціалізовано. До справи залучив знаного фахівця з музею історії Києва. У підсумку місто отримало справжній артефакт — хоч висувай його в список культурної спадщини ЮНЕСКО. Ексклюзив там закладено в саму концепцію експозиції: класична подача контенту насправді містить вибуховий ефект — принципову несумісність єретичної вдачі Амосова музейним формам пошанування. Особистість і життєвий шлях Миколи Михайловича виламувались з усіх норм і параметрів — тож і стенди цього музею несуть інформацію, що враз повертає його автентичність. Амосов уособлював усе, що в сукупності зветься Життям — і це дійсно живий музей, в якому достеменність волає з кожного тематичного блоку. Ось факти на доказ.

Коли Микола Михайлович приїхав у москву вступати до аспірантури в Інститут грудної хірургії, за його плечима були тисячі операцій на легенях. А той науково-дослідний інститут тоді виконував 160 подібних втручань на рік. І його не взяли — кому потрібні «зарозумілі» аспіранти? Та переїхавши в Київ, він уже за кілька років захистив докторську дисертацію, а в 1961-му праці Амосова з легеневої хірургії були відзначені Ленінською премією — а це був найвищий ступінь визнання в радянські часи.

До слова, про статистику. Під час війни Амосов оперував стожило. Він був начальником госпіталю, й до нього потрапляли найскладніші поранені — конвеєром. Ось за чотири роки й набралось більш як 4000 операцій — по три на добу. Так було й далі, що легко простежити за його публікаціями: досвід 500 операцій на легенях, потім 1000... 4000... Далі почалася серцева епопея — більш як 40 років інтенсивної хірургічної праці.

...Під склом у музеї — фото звичайнісінької автівки. На ній Амосов за один раз перевіз з Брянська до Києва все своє майно. Чи потрібні ще якість слова про некорисливість Миколи Михайловича?

...У 1979 році Амосов раптово зірвався із засідань Верховної Ради срср і повернувся до своїх хворих. Колегам пояснив: «Тричі давав запит на виступ щодо проблем галузі, що потребують нагального розв’язання. Слова не дали. Я й склав повноваження — пустопорожня балаканина!». А здати мандат у ті роки — ризикований вчинок!

Такі факти й становлять внутрішній інтерактив музею Амосова, що створив директор інституту Василь Лазоришинець. Потім він додав до нього й меморіальний куточок свого попередника — Героя України Геннадія Книшова.

Сюди тепер, крім іншого, водять інтернів-амосовців — як чин посвяти в справу.

Пам’ять серця й шана наздогін

Почесним громадянином Києва академік Лазоришинець став несподівано для самого себе. Хто й коли клопотав за нього — гадки не має. Та коли столичний голова вручав йому відзнаку, на душі було тепло й врочисто, адже почесних звань від «матері міст руських», крім нього, тоді удостоїлись: Герой України, аналітик-розвідник Олександр Петраківський, Герой України, командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський, народні артисти України — Тарас Петриненко, Віталій Малахов, Петро Чуприна.

А заслуги професора Лазоришинця перед Києвом вагомі і неоскаржні. Бо з 8500 його операцій — переважно на дитячих серцях, понад чверть зроблені юним киянам: немовлятам, підліткам, юнакам і юнкам. Таке важко й осягнути, та без цих хірургічних втручань вони б не вижили.

Фундаментальним є і кадровий внесок лідера амосовців у медичний потенціал міста, адже до половини хірургів дев’яти столичних кардіоцентрів — вихованці і фахівці, підготовлені його інститутом.

А Київ Василь Васильович любить здавна і щиро — приміром, парк Івана Багряного на Шулявці, де був розташований морфологічний корпус медичного інституту, що в навчальний період перетворювався на жвавий студентський осередок. (Та й стадіон поруч). А ще вулицю Олександра Копиленка на Печерську — там юний медик шість років прожив у гуртожитку, а дозвільні години віддавав місцям з принадними краєвидами й історичними пагорбами. Поряд зі станцією метро «Арсенальна» розташована й 12-та міська клінічна лікарня, в якій три роки поспіль Василь Васильович чергував з 16-ї до 8-ї ранку. Люди — на роботу, Лазоришинець — у гуртожиток, трохи поспати. Це не вкладається в голові, а тоді траплялись і 18 операцій за одну ніч, коли ж таланило — було «лише» дві. Невтомні літа, наснажені ночі!

Додам лише, що, крім київської пам’яті серця й рідного Закарпаття, нашому академіку імпонує затишний Мюнхен, Лондон з його численними скверами й Гайд-парком у центрі Вестмінстера, замріяний Сідней і незрівняний Париж.

А про великий світ я згадав недарма. Бо незадовго до ювілею амосовці на чолі з директором інституту брали участь у VІІІ Всесвітньому конгресі дитячих кардіологів та кардіохірургів у Вашингтоні. Українці щедро ділились своїми досягненнями з колегами з 34 країн планети, а їхні доповіді, присвячені власним здобуткам у лікуванні гіпертрофічної кардіоміопатії й інфекційного ендокардиту в дітей, доказово засвідчили — для них у цих сферах неможливого мало. Гідно поцінували в США й досвід киян у наданні допомоги вагітним жінкам з важкими патологіями серця.

Утім, нашим кардіохірургам до визнань не звикати, що підтвердив європейський з’їзд кардіохірургів, який відбувся у Відні напередодні Всеукраїнського ювілейного. Так ось, цьогоріч Інститут Амосова був єдиним закладом — представником України, доповіді від якого було прийнято до наукової програми заходу — найбільшої світової події для фахівців, що займаються хірургічним лікуванням патологій серця й органів грудної клітки. Багато званих — та мало обраних! Амосовці головували на п’яти секціях форуму, а це беззаперечне визнання їхньої кваліфікації на рівні провідних світових клінік. А в інституті наголошують: усі міжнародні зв’язки й взаємодії, як, звісно, й уся внутрішня робота установи — задля невпинного вдосконалення й збереження здоров’я і життя наших людей.

Наочний доказ — щочетверга Центр крові установи приймає донорів, аби мати надійний і сталий запас крові та її компонентів, що рятує бійців, цивільних і дітей, які постраждали від бойових дій. Бо що може бути ціннішим виявом людяності й солідарності, аніж власна кров, віддана тим, хто її вкрай потребує? Адже кров, власне, і є носієм життя. Та й шлях людини до Спасіння відкрився колись ціною крові Месії.

Будні флагмана кардіохірургії

Вони тут неординарні. Інститут нині працює в царинах, про які Амосов і мріяти не міг, бо навіть хірургію новонароджених з вадами серця застав на її припочатках. А нині амосовці неймовірні операції роблять повсякденням.

Що вже й казати про інноваційні технології: стентування коронарних артерій, ендоваскулярну й мініінвазивну хірургію, операції на працюючому серці, інфекційний ендокардит, аневризму аорти тощо. Цілий космос у пізнанні й лікуванні серцевих хвороб! І що абсолютно вражає: більш як 40% операцій, що робляться в інституті, реально належать до тих, де йдеться навіть не про суттєве поліпшення стану здоров’я пацієнтів, а про їхнє життя або смерть. Яка буттєва напруга стугонить у цих стінах! Тому так закономірно і переконливо звучить лапідарний слоган школи Амосова, сформульований Василем Лазоришинцем: «Традиція бути першими. Надфаховість. Етична висота».

За час існування інституту виконано понад 220 000 операцій і процедур з приводу вроджених і набутих вад, пухлин, порушень ритму й ішемічної хвороби серця, аневризми аорти. Осібна сфера діяльності амосовців — воєнна медицина. З 2014 року тут здійснено 1125 оперативних втручань військовослужбовцям (у 96 бійців були прямі ураження серця внаслідок мінно-вибухових поранень). Накопичено й детально аналізується безпрецедентний досвід лікування бойових травм захисників України, що оновить медичні стандарти світової воєнної медицини.

А ось на 8-поверховий недобуд нового корпусу інституту, що подвоїть його клінічні спроможності, без суму дивитися не можна. (Лазоришинець, щоправда, і йому застосування знайшов: у цоколі будівлі, де стіни товщі за метр і де з часом буде працювати КТ, МРТ, ПЕТ-КТ, обладнали ємне укриття). Нагадаю: рішення про будівництво було прийнято урядом 28 лютого 2018 року й мало становити менш як 37 місяців. Минуло 65. Зведення ж заклякло через вторгнення рашистів в Україну. Експерти кажуть, що три роки будівля тримається, а потім починає здавати, піддаючись корозії й руйнуванню. Чекають свого часу заздалегідь закуплені матеріали, обладнання електромереж, водопостачання й каналізації, вентиляційні установки. Суто медичне, високотехнологічне обладнання — маючи перед очима прикрий досвід ОХМАТДИТу, очільник інституту закуповувати не став, доки остаточно не буде завершено всі роботи в новому корпусу до фасадних і надвірних включно. А вони вже не ведуться 20 місяців. І ось цифри, що в цьому зв’язку постають. Корпус планово коштує 100 мільйонів доларів. Одна ракета до зенітно-ракетного комплексу «Петріот» — чотири мільйони. Тобто 25 ракет — це і є вартість нового корпусу амосовців. А одна батарея «Петріот» коштує мільярд доларів. За такі гроші можна було б побудувати 10 нових корпусів для медичного обслуговування людей. Якою ж захмарно високою є ціна війни, розв’язаної кремлівською наволоччю! І як же прорахувалось Людство, дозволивши ситуацію, коли від одного схибленого параноїка може залежати, чи вціліє цей світ взагалі!

Носії вогню

У тонкощі становлення нашої кардіохірургії мене свого часу втаємничував професор Михайло Зіньковський, який пояснив: «Історія розвитку хірургії вроджених вад серця, як і взагалі серцевої хірургії в Україні, — осібна. Бо й тут ми пішли своїм шляхом (література «звідти» до нас, звичайно, доходила, але це був просто мізер.) І наприкінці 1950-х, коли Микола Амосов зробив операцію на відкритому, зупиненому, змученому серці, перед нашою клінікою постала вражаюча картина — майже 50 тисяч хворих, які чекали своєї черги на радикальне хірургічне втручання! І це притому, що ми тоді займалися не первинною патологією, а ускладненнями природного перебігу хвороб.

Коли ж ми тоді читали про операції західних колег на маленьких дітях, то сприймали це як задоволення їхньої професійної цікавості, не більше. Нам здавалося, що це робиться не для хворих, а для самих лікарів — настільки відмінні тоді в нас були ситуації. Пам’ятаю, робив у той час 180 операцій на рік з приводу так званої тетради Фалло — найскладнішої патології. А зараз увесь інститут не набирає й двадцяти — через брак пацієнтів. Тобто за цей час ми повністю ліквідували свій хірургічний обов’язок перед суспільством, хворими. І тільки коли прооперували всю цю масу людей, дійшла черга до немовлят. Ми займаємося ними лише останні роки. А раніше до цього були просто не готові — ні технологічно, ні інтелектуально, ані морально. Зараз же, дякувати Богу, порівнялися зі світовою хірургією. Дорослому хворому ми продовжуємо життя на 10, 20, 30 років — і це чудово. Але операції «грудничків» рятують їх кардинально, даючи очікувану тривалість життя та нормальну працездатність. Притому, що в дитини може бути буквально половина серця — лише дві камери замість чотирьох. Таких випадків скільки завгодно».

Це було сказано в 2010 році. Та на цей рівень ще належало вийти! Тут і спалахує велике ім’я Амосова. Микола Михайлович в українській кардіохірургії — наше все: Барнард, ДеБейкі, Кулі, Бек і Ліллехай разом узяті. Не будь Амосова, вважає академік Лазоришинець, неможливо собі й уявити, в якому стані перебувала б у нас ця найважливіша спеціальність. Він провів перше в срср протезування мітрального клапана серця, згодом поставивши операцію на потік. А побачивши на конгресі в Мексиці апарат штучного кровообігу, сів у Києві за креслення, сконструював власний АШК, і за два місяці він був готовий. На початку 1958-го Амосов зробив спробу вимкнути серце собаці, а у квітні 1960-го провів успішну операцію на серці людини. Відтоді в клініці регулярно роблять різноманітні втручання у випадках вад серця та інших найскладніших патологій за допомогою АШК. Ясна річ, тепер уже новітніх, імпортних.

Потім настала черга Геннадія Книшова, що першим у країні зробив операцію аортокоронарного шунтування. Коронари, слід зазначити, були його пристрастю. Книшов виявив стільки патологій у цій царині — хоч ще один інститут відкривай! Коли він висловив здогад, що ішемія може розвиватися й без критичного звуження просвіту (якщо має місце так звана «пірнаюча» судина), «всезнаючі» колеги, дивуючись, руками розвели. Сьогодні це положення є канонічним і подовжує життя сотням хворих.

Найцінніше в його спадщині, зауважує професор Лазоришинець, — новаторський вектор лікарських пошуків, жива цікавість до «нерозв’язних» завдань, непідробний неспокій щодо життя і здоров’я людей, що пов’язують з хірургією серця всі свої надії на зцілення. Приміром, оперуючи інфекційний ендокардит (ураження тканин серцевого клапана, що потребує його заміни), а отже, охолоджуючи і нагріваючи організм хворого, Геннадій Васильович виявив залежність впливу рівня нагрівання на терміни і характер відновлення пацієнта. І за створеною Книшовим методикою керованої гіпотермії амосовці прооперували понад 3000 «безнадійних» хворих, досягнувши найнижчої летальності у світі! Яким же було здивування Геннадія Васильовича, коли під час своєї доповіді на всесвітньому конгресі перфузіологів (фахівців зі штучного кровообігу) з’ясувалося, що, крім його інституту, нагрітою в такий спосіб кров’ю не користується ніхто на всій земній кулі! Не кажучи вже про ексклюзивне застосування мурашиної кислоти, яка знищує бактеріальні вогнища. Тим часом, кажучи просто, від гнійників у серці в США вмирає 15% хворих, у Європі — від 8% до 12%. Тобто показники амосовців у цій «дисципліні» для закордонних кардіохірургів недоступні й у солодкому сні!

Останню історію розповів мені Василь Лазоришинець, що невідривно працював над цією проблемою спільно з Книшовим. В інституті взагалі вихована плеяда блискучих кардіохірургів, наголошує чинний директор. Імена Анатолія Руденка, Олексія Крикунова, Леоніда Сітара атестацій не потребують. «Наука знає 160 анатомічних дефектів серця. Медицина — 210 видів хірургічних способів їх усунення. І весь спектр цих операцій нами виконується, — інформує лідер амосовців. — Причому, якщо наприкінці 1980-х летальність становила до 25%, нині наші фахівці роблять п’ять з половиною тисяч операцій на рік із середньою летальністю 1,5%. Скажімо, у професора Анатолія Руденка — хірургія ішемічної хвороби серця, цей показник не перевищує 0,5% на тисячу втручань (що краще, ніж у шпиталях США). А в професора Олексія Крикунова — хірургія бактеріального ендокардиту — у межах 1,3%. У Європі ж при оперуванні ендокардиту доходить до 10% смертельних випадків. Тож ми на висоті». Висоті? Хотілось вигукнути — сяючій вершині, та наш академік пафос не шанує зовсім.

Тож перейдемо до його особи. Уже з першого піврічного стажування в США Василь Васильович повернувся зі зміненою лікарською свідомістю. Річ у тім, що в срср була непорушна установка: вроджені вади дітей можна лікувати, починаючи з 10 кг ваги дитини. А Лазоришинець, стажуючись, зрозумів: лікувати треба не кілограми, а вади! І як полуда з очей впала.

В Україні щорічно народжується до 5000 немовлят з вадами серця. З них до 40% потребують операцій на першому році життя. Непоодинокі такі, на порятунок життя яких відведено не більш як три доби. Без правильної організації охорони здоров’я та розвиненої науки зробити цього не можна. І все, що залежить від амосовців, вони виконують. І навіть більше. У 1990 році в країні було два кардіоцентри. Нині їх — 49. Усі вони створені за безпосередньої та вирішальної участі керівництва та спеціалістів Інституту Амосова. Бо у сфері дитячої кардіохірургії, лікування ішемії серця, бактеріального ендокардиту (і далі за списком) рівних амосовцям в Україні немає.

Як ніхто не заперечує першість самого директора інституту в хірургії гіпоплазії лівих відділів серця, дуги аорти, низці занедбаних випадків вроджених вад серця, що проходять в інших за розрядом неоперабельних. Абсолютно найкращий Лазоришинець і в лікуванні аномалії Ебштейна — виняткової вади цього органа.

Та я — про наступність кращих. Коли Лазоришинець прийшов до інституту, Амосову було 74, йому — 30. На обході виявилася необхідність зробити хворому невластиву кардіохірургам процедуру-операцію. «Хто зможе?» — запитав Амосов. Заввідділення підказав: «Лазоришинець!». «Це хто?» — здивувався Микола Михайлович і запитав ординатора про щось на «засипку». Той легко описав свої дії. Амосову відповідь, як і проведена процедура, сподобалися: він любив майстерних хірургів широкого профілю, а Лазоришинець до інституту наоперувався вдосталь. І в патанатомії, і в серцево-судинній хірургії, не кажучи про апендикси та грижі, які Василь освоїв ще в медінституті. (Коли в 1993-му в США він поставив діагноз за допомогою стетоскопа, американці були шоковані — вони без УЗД кроку ступити не могли). А молодий український хірург до того сім років поспіль у Чернігові робив зранку операцію, приймав в обласній лікарні до 60 пацієнтів, а ввечері на АН-2 чи гелікоптері летів туди, де на нього чекала ще одна операція. Бувало: спочатку літаком на лижах, далі на конях чи УАЗі і всім, що з тобою — тим і оперуй. Стояв за столом і 12, і 14 годин. Від морального виснаження рятувала фізична втома.

Лазоришинець увійшов до колективу амосовців легко й став корисним одразу: ще інтерном особисто забезпечив отримання та доставку з москви чотирьох перших кардіомоніторів, кожен розміром із шафу. Але це був прорив — до того покладалися лише на очі анестезіолога.

Микола Амосов був у кардіохірургії першим, Геннадій Книшов довів результати інституту до єврорівня. «Моє найперше завдання, — підсумовує Василь Васильович, — розвиваючи науку й не знижуючи показники лікування, добудувати новий лікарняний корпус, чиє планування, крім іншого, дозволить не наражати на небезпеку складних хворих, що надходять до нас, приміром, «швидкою» з аневризмами аорти. Не менш складна мета — перевести інститут на нові форми господарювання та мотивуючий рівень оплати праці. Кардіохірургів не можна заганяти в ситуацію, коли думки про злиденну зарплату дістають їх і під час операції».

Коли ж я запитав Василя Лазоришинця, чим пояснити перевагу хірургів інституту в низці показників при оперуванні найскладніших серцевих недуг над їхніми західними колегами, в яких, здавалося б, усі профільні бонуси — фінансування, стандарти лікування, техніка останнього покоління, — лідер амосовців відповів лаконічно й вичерпно: єдністю школи. В Європі — десятки великих кардіоцентрів, але кожен працює на свій лад, не утворюючи лінії розвитку. А в Інституті Амосова кожен новий етап — стібок до стібка нерозривного шва, що сполучає новаторство та консерватизм, пошук та закріплення результатів, наукову глибину та зухвалість хірургів-практиків. І в усі періоди інститут очолювали особистості з яскравим стилем роботи, активною програмою зростання, діячі, трудівники, хірурги-віртуози. Ось і третій директор амосовців — кращий із кращих, а його готовність іти до нових цілей і особиста повнота буття перебувають у щасливому й плідному єднанні, що перевищує всі взяті ним до цього рубежі. Тому й існує розуміння: кращі — не порівняльна характеристика, це клас людей.


Академік Василь Лазоришинець.


ХХVІІІ Всеукраїнський з’їзд серцево-судинних хірургів, присвячений ювілею Інституту Амосова.


Делегація українських кардіохірургів на VІІІ Всесвітньому конгресі у Вашингтоні.