У Національному музеї Голодомору-геноциду ще один експонат став доступним для відвідувачів в аудіоформаті. Це автобіографічний роман учителя фізики з Боярки Лавра Нечипоренка «33-й рік».

«При створенні аудіоверсії ми насамперед керувалися бажанням ознайомити аудиторію з розповіддю людини, яка стала свідком багатьох злочинів комуністичного режиму совєтського союзу, яка сама зазнала репресій, чиї рідні були безпосередніми очевидцями Голодомору. Спогади написані у 1960-х роках, але вже тоді Лавро Нечипоренко розглядав дії комуністів як такі, що були спрямовані на знищення української культури, мови, ідентичності, тобто як злочин геноциду», — зазначають у музеї.

Свої спогади про штучно організований сталінською клікою масовий голод на найродючіших у світі землях учитель записав у звичайному шкільному зошиті. Зшиток на 96 сторінок, кожна з яких — це звинувачення у смертях українців, у яких забрали всю їжу, прирікши на страшні страждання і смерть, передав учителю іноземних мов і поету Івану Коваленку. За припущенням сина Лавра Нечипоренка Олександра, довірений товариш його батька мав відреагувати та надрукувати твір-звинувачення на машинці, аби його можна було розповсюдити.

Іван Коваленко писав вірші, які одразу розходилися самвидавом. Вони були надруковані у газеті «Нове життя» (Чехословаччина), у Канаді. Дисидент потрапив під нагляд кдб через те, що у 1968 році публічно засудив вторгнення радянських військ у Прагу. Уже наступного року щодо Коваленка розпочалася оперативна розробка № 30 під кодовою назвою «Поліглот». У 1972 році поета заарештували і кинули за ґрати. Його архів — рукописні та машинописні тексти — долучили до справи. Серед вилучених матеріалів був і зошит Лавра Нечипоренка. Іван Коваленко за рішенням суду провів 5 років у пермському таборі № 35 і повернувся до Боярки лише у 1977-му.

Тоді ж пішов у засвіти й автор роману «33-й рік», який, як згадують рідні, дуже шкодував, що його твір втрачено. Репресований зошит, що припадав пилюкою на полиці архіву кдб, повернувся до читача у 1996-му — тоді за рішенням прокуратури Івану Коваленку повернули усі матеріали, долучені до справи, зокрема і записи Лавра Нечипоренка. Зошит спогадів зберігався в родинному архіві Коваленків, а у 2020 році унікальний експонат передали до музею.

Автобіографічний роман «33-й рік» — один із красномовних експонатів, що свідчать про геноцид українців сталінським режимом. Переконатися у цьому тепер може кожен охочий, хто прослухає аудіоверсію твору, який озвучила Тетяна Асєєва.

Автор пише, що на серці людськім важкий камінь від споглядання черг сотень голодних, що в Києві, де з’явилися пухлі люди, стоять дні і ночі за буханкою комерчєського хліба. «Був такий напровесні 33-го. Три карбованці буханка. Щасливці діставали цю хлібинку-цеглинку і тут таки десь збоку з’їдали її до крихти. Поспіхом з’їсть хлібину, а потім тіло обважніє, голову схилить долу і людина вже не підводиться. Так люди доходили від комерчєського. Спостерігав я таких на Червоноармійській, на сталінці (Деміївка), Солом’янці та в інших кінцях Києва, — зазначає оповідач. — У кожного душа болить. А чи дійде моя черга? Чи вистачить хліба? Чи доведеться чвалати з порожніми руками до голодних дітей».

Читаємо далі. «Поза всякими чергами з голоду конають мільйони людей. Крім торгівлі комерчеським хлібом, була ще й торгівля через «Торгсіни» — торгівля з іноземцями. Тут торгівля велася лише за іноземну валюту та за різні коштовності, золоті та срібні. Були ті «Торгсіни» забиті всіляким коштовним крамом, а найбільше продуктами харчування: біла мука, крупи, пшоно, рис, цукор, сало, м’ясо, різні ковбаси, шинка, масло, різні консерви...

Чимало різного люду товпилося біля вітрин отих «Торгсінів», заглядали, а декотрі і в середину заходили. Переважна більшість «іноземців», які заходили, були обшарпані і виснажені люди з села. Вони несли сюди крихти благородного металу, якийсь дріб’язок, що так чи інакше зберігався в сім’ї. Несли золоті і срібні хрестики, що колись подарував хрещений батько чи старенька бабуся принесла з Києва від мощей святої Варвари, коли ходила на прощу, обручки, з якими бравсь колись шлюб і які символізували вірність і любов подружжя молодого, сережки, даровані милим чи куплені за зароблені тяжкою працею гроші. Іноді приносили якийсь червінець чи срібний карбованець, що потайки десь у вузолку зберігали дід чи бабуся, щоб потім подарувати на перший зубок внукові, або берегли на посмертне. Можна було бачити срібну ризу чи сяйво якогось образка, а то й оправу з лампадки»...

Так за кілограм борошна чи пшона радянська влада вилучала коштовності у населення.

Наразі музей готує текст роману до публікації.

Фото з сайту музею.