Допомога, яка прийшла із Зальцбурга, одразу потрапила до рук бійців.

Хтось змінив професію, комусь довелося відмовитися від найзаповітніших мрій, а дехто вимушений учитися працювати в умовах, продиктованих кровопролитною війною...

— Одразу від початку повномасштабного вторгнення мені фактично довелося працювати у трьох іпостасях чи форматах, так би мовити: і як парламентарій, і як боєць першої роти 206-го батальйону територіальної оборони, і як громадянин, який допомагає не за посадою, а за своїм громадянським покликом, — пригадує народний депутат Микола Величкович.

— Наш батальйон формувався на Лаврській. Це був пункт його тимчасової дислокації. Перший тиждень після повномасштабного вторгнення бійці підрозділу допомагали в охороні урядового кварталу, а потім нас передислокували на околиці столиці: між Бучею та Києвом...

Саме тоді мої друзі, студенти, які вже роками жили за кордоном, зв’язувалися зі мною і питали: чим і як допомогти, щоб Київ вистояв, щоб Україна не зламалася... Звісно, довелося взяти на себе таку організаторську місію: дізнавався, що конче необхідно, підказував друзям за кордоном. Дуже активною тоді була громада австрійського міста Зальцбург, серед них — Богдан Рапп, який організовував, збирав допомогу і надсилав в Україну. Я на місці піклувався про те, аби допомога якнайшвидше надходила саме до бійців...

Звісно, на той момент ми не намагалися писати літопис своїх дій чи вчинків. Ми просто усі гуртом рятували Україну. Пригадую, як прийшли перші вантажівки з допомогою у розташування підрозділу. Там було найнеобхідніше, починаючи від килимків та спальників, якихось продуктів, медикаментів і закінчуючи тоді ще дуже рідкісними дронами з тепловізорами. Ми передавали то все одразу військовим, складали акт передачі, влаштовували відеозйомку, щоб наші друзі й партнери, які організували допомогу, знали, що все зібране ними йшло безпосередньо захисникам Києва.

У перші тижні березня, коли бої точилися в Ірпені та Бучі, прибув черговий вантаж. До нас підійшли хлопці й поцікавилися: що привезли. Серед іншого були й такі необхідні на той час турнікети для зупинення кровотечі.

Командир групи розвідки і каже: «Я зараз іду на завдання, то дайте мені поза чергою турнікетів для нашої групи». У мене навіть є фотографія, де ми передаємо ці турнікети розвідникам. Здавалося, це елементарно, але нам дуже важливо було, щоб ті, хто надіслав ці турнікети, були впевнені, що вони вже рятують життя нашим хлопцям.

Коли відігнали окупантів від Києва, підрозділ перекинули на південь. Звісно, нам знову довелося організовувати допомогу за потребами бійців. Це стосувалося і генераторів, і харчування... Так, у квітні—травні, коли у Миколаєві знищили систему водопостачання, важливо було забезпечити хлопців водою. Адже в полі, де розміщувався підрозділ, — ні криниць, ні водогонів. Тоді основні потреби були — це їжа, маскувальні сітки і вода.

Пам’ятаю, коли приїхали з моїми колегами по парламенту Андрієм Парубієм та Михайлом Бондарем до Миколаєва (до речі, ми усю київську кампанію були разом з воїнами 206-го батальйону на позиціях), то вже тут довелося допомагати бійцям рити окопи. Підрозділ стояв за 40 кілометрів від Чорнобаївки. Хлопці поскаржилися: пів метра землі, коли копаєш траншею, можна викопати, а далі — глина, така спресована, хоч киркою довбай.

Ми звернулися до міськвиконкому Миколаєва, і нам виділили тракторець-екскаватор, такий, який міг і довбати ґрунт, і ковшем вибирати його з траншеї. Це була дуже вчасна допомога хлопцям, щоб вони змогли облаштувати свої позиції. Адже коли тривають бої, треба, щоб окопи були хоча б у людський зріст. Отака була наша поміч — облаштувати позиції для кількох рот, гнізда для кулеметів і таке інше.

Тепер ті хлопці — під Авдіївкою, де найгарячіше. Микола Романович і досі з ними на контакті: дізнається про найнагальніші потреби, організовує підтримку, залучаючи й партнерів із-за кордону, і, так би мовити, тилові резерви.

— Зараз спостерігаємо, що у суспільстві не те що втома, а вже й виснаження якоюсь мірою, — зізнається народний депутат. — Українці вже багато віддали задля спільної Перемоги. Хтось власні заощадження, хтось постійно віддає частину заробітку, хтось постійно волонтерить, хтось плете маскувальні сітки... Знаю бізнесмена, який фактично половину доходів із бізнесу донатить на потреби армійців. Віддаватимуть і далі, аж до Перемоги, але люди вже трохи втомилися... Суспільству, молоді час дати якісь правильні мотиваційні посили, що країну треба захищати, а не тікати від війни. І ми з однодумцями вирішили задля цього організувати великий спортивний захід

— Фестиваль національних бойових мистецтв «Дух незламних».

Подія відбулася в середині вересня на Волині — на території Музею історії сільського господарства у мальовничому куточку Рокинь. Два дні поспіль тут популяризували народну культуру й історію, національні бойові мистецтва та збирали кошти для сучасного козацького війська — Збройних Сил України.

— Нам вдалося за два дні на фестивалі зібрати понад 600 тисяч для конкретних військових частин, — розповідає Микола Романович. — Для однієї частини передали кошти на квадрокоптер DJI Mavic 3T, для другої — зібрали кошти на автівку, інші необхідні речі. На тому заході молодь спілкувалася з нашими захисниками, які перебували чи у відпустках, чи на ротації. Це спілкування було важливим і для воїнів, і для молоді. Одні бачили, за кого вони воюють, другі — хто їх захищає. Наші воїни мають знати, що вони боронять тих, хто їх підтримує. А ми маємо пишатися тим, що протистояння ворогу і захист своєї Батьківщини — то є найкраща риса характеру, притаманна українцям з давніх-давен. Формування суспільної свідомості — це дуже важливий момент у вихованні нації. Усі разом і кожен особисто маємо усвідомлювати: тільки спільно переможемо підступного й оскаженілого ворога. Бо ми народилися з любов’ю до свободи, такими маємо виховати й наших дітей.

Досьє

Микола Величкович — народний депутат України восьмого та дев’ятого скликань, заступник міністра внутрішніх справ України з березня по листопад 2014-го, заслужений працівник фізичної культури і спорту. Президент Громадської організації «Федерація рукопашу гопак України». Виконував функції заступника керівника Громадського об’єднання «Самооборона Майдану» Андрія Парубія.

У 2018-му, за версією аналітичної платформи VoxUkraine, за Індексом підтримки реформ Микола Величкович увійшов до десятки найефективніших народних депутатів восьмої сесії Верховної Ради України восьмого скликання, які підтримували реформаторські закони.

У парламент увійшов за списками політичної партії «Європейська Солідарність», член Комітету Верховної Ради України з питань транспорту та інфраструктури.

Довідково

206-й окремий батальйон територіальної оборони (206-й ОбТрО, в/ч А7375) — військова частина, що належить до Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Батальйон брав участь у битві за Київ, визволенні Миколаївської області навесні 2022 року та Херсонщини упродовж літа й осені 2022-го.

Формування батальйону розпочалося в столиці незадовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Після початку великої війни 24 лютого 2022 року під час оборони Києва батальйон вів бої з окупантами на Гостомельському напрямку, в районі Мощуна, у Бучі та Ірпені. Після битви за столицю 10 квітня 2022-го батальйон одним із перших був передислокований на південний напрямок у Миколаїв, брав участь в обороні обласного центру, згодом у боях у Миколаївській та Херсонській областях, вів бойові дії за населені пункти Снігурівка, Правдине і Олександрівка.

Восени підрозділ було виведено на відновлення, після чого в грудні 2022 року передислоковано на Східний напрямок, у район міста Вовчанськ, на кордоні з білгородською областю рф. У кінці січня 2023-го підрозділ перемістили на Бахмутський напрямок Донецької області, де він вів оборонні бої з регулярною армією рф та пвк «вагнер».


Микола Величкович (праворуч) разом із Романом Ковальчуком, керівником заходу (ліворуч) та Сергієм Василюком, солістом гурту «Тінь Сонця», нині військовослужбовцем, підрозділ якого на фестивалі отримав кошти на дрон із тепловізором.

Фото з особистого архіву народного депутата.