При самісінькому порозі повільно вбираються в червоні кольори кетяги калини, яку багато років тому посадила працьовита господиня.
Було це дуже давно. А сьогодні те далеке минуле зберігають лише старі фотографії та її ще доволі світла пам’ять. У березні цього року Надії Миколаївні виповнилося 95. Старожилка, яка мешкає у своїй оселі з дочкою Зінаїдою та внучкою Надією, любить посидіти на лавці під кущем калини та почитати невмирущого українського Пророка.
— Кажуть, не можна, щоб калина росла коло хати, та я на це не зважаю, бо вона — наш національний символ і оберіг, — переконана Надія Миколаївна. — Мені змалечку до душі й калина, й квіти, бо любе все українське. А найбільше захоплююся творами Тараса Шевченка. За своє життя вивчила заледве не всього «Кобзаря», може, це дотепер дарує мені добру пам’ять.
У Надії Войтюк є три «Кобзарі», випущені в різні роки. Колись мала їх більше, але з часом кілька книг передала своїм онучкам. Каже: «Щоб училися, думали, читали й чужого научались, й свого не цурались».
Любов до України Надія Миколаївна успадкувала від своїх батьків, Миколи і Теклі Сидоруків, які проживали в селі Сухава, на Холмщині. В Першу світову війну ця територія відійшла до царської росії. У 1915-му за наказом царської влади мирних холмщаків почали насильно виганяти з їхніх прадавніх земель та переселяти вглиб росії. Маму Теклю, якій на той час було 14 років, з батьками вивезли до Іркутська. російські війська безжалісно заганяли бідолашних переселенців у вагони і тижнями везли за Урал. Після підписання перемир’я між більшовицькою росією і Польщею Текля з батьками в 1921-му розбитими залізницями повернулися на рідну землю.
Згодом вона вийшла заміж за Миколу Сидорука, батьки якого були заможними. В подружжя народилося четверо дітей — синочки Іван і Степан, які повмирали маленькими, та донечки Марія і Надія.
— У сім років я пішла до польської школи, — згадує своє дитинство Надія Войтюк. — Закінчила чотири класи перед початком війни. Ми жили в достатку. До війни тато побудував велику цегляну хату, звів добротну клуню. Коли німці вступили в наше село, то в одній із будинкових кімнат оселилося два їхні офіцери, а в клуні — прості солдати. Вони купували в нас молоко і яйця. Платили добре. Якось німецький солдат показав матері фотографію своєї сім’ї і сказав, що скоро вони підуть на росію, де буде великий опір, і наше село може сильно постраждати.
За німецької влади в селі Сухава Надія провчилася ще три роки в українській школі. Затим батьки віддали її у торговельну школу в місто Володава, що було неподалік їхнього села. Там дівчина провчилася два роки. У 1945-му в село прийшла радянська армія, після чого почалося заплановане комуністичною владою срср і Польщі примусове переселення корінних жителів. Метою акції було упокорення населення та знищення осередків українського визвольного руху.
— У той день я полола на городі зілля, — пригадує Надія Войтюк. — Повз нашу хату на підводах їхали з базару односельчани. Напевно, вони вже знали про плани більшовиків, бо, порівнявшись зі мною, почали кричати: «Надю, кидай роботу, не поли! Навіщо воно тобі, краще збирай хутчіш свої речі!».
Невдовзі в селі з’явився загін нквс… Свою пасіку Сидоруки залишили поляку, який жив по сусідству. Він казав, що зможе забрати діда Степана до себе за пасічника, але той відмовився: «Куди сім’я, туди і я!».
…Після того, як у радянській Україні родину висадили на станції Моквин, Сидоруки почали шукати, де оселитися. Їм порекомендували хату в селі Садки. Її господарів, Стельмащуків, більшовики вивезли до Сибіру. Згодом у тому самому селі купили власне житло, а в 1952 році перебралися в Костопіль. Тут Надія Войтюк пішла працювати швачкою в артіль, яка згодом переросла в Костопільський райпобуткомбінат. Через деякий час її призначили завідувачкою складу, а згодом — завцеху. В Костополі вийшла заміж, народила доньок Ларису і Зінаїду. Сьогодні має трьох онуків і чотирьох праправнуків.
Незважаючи на поважний вік, Надія Войтюк має бадьорий вигляд. Під час нашої зустрічі на лавці під калиною довго читала напам’ять твори з Шевченкового «Кобзаря». А коли втомилася, промовила: «Я щодня молюся, щоб Господь оберігав українських воїнів. Сьогодні мені найбільше хочеться, щоб Україна здобула Перемогу, а росія назавжди одчепилася од нашої землі. Бо де росія, там зло».
Костопіль
Рівненської області.
Фото автора.
