Не було б і самої вистави. І цих гастролей у Миколаєві. І сцени, яку облаштували в укритті Миколаївського академічного художнього драмтеатру. І глядачів, котрі спостерігали за грою під звуки сирен та вибухів...
Коли хмельничан запросили у Миколаїв на міжнародний фестиваль Homo Ludens 12+1, вони вирішили показати виставу «Маріуполь — надія на світанок». До участі у фестивалі спонукало бажання підтримати миколаївських колег. А ще це був шанс побачити реакцію глядача, для якого і про кого була написана п’єса. Адже до цього виставу не показували в інших містах.
До написання сценарію в перші місяці війни долучились дві авторки — маріупольчанка Марина Пінчук і хмельничанка Марина Бортник-Гулевата. Обидві відчували, що всім потрібно якось справлятись із тими емоціями, які розбудив віроломний напад рашистів. Тож і сама п’єса мала розповідати про те, що відбувається, і виставу задумали інтерактивну, котра до всього пованна виконувати завдання арттерапії.
Хоча насамперед вона була для маріупольців і про маріупольців, проте згодом стало зрозумілим, що це історія про кожного з нас. Адже під час ворожих бомбардувань усім довелось пережити і страх, і важкі роздуми про те, як усе це могло статись, і надію на те, що світанок усе одно прийде.
Проєкт інтерактивної вистави-перфоменсу був схвалений Українським культурним фондом, який виділив 141 тисячу гривень, щоб купити матеріали для постановки. Кошти пішли на фарби, пензлики, фартушки, які роздавали глядачам, і вони під час вистави могли малювати, щоб своїми роботами допомогти персонажам розмалювати простір в укритті, де й відбувалося дійство. Це було завдання не просто додати фарб у навколишній світ, який війна вкрила чорним кольором, а й полегшити свій душевний стан.
Сюжет простий і знайомий тепер мільйонам українців: в укритті під час обстрілу ховаються люди. Тільки в п’єсі це укриття «Азовсталі». А в ньому різні за віком, поглядами та світосприйняттям люди. Наймолодшій героїні — лише шістнадцять. Найстаршій Марії — за вісімдесят. Хтось стоїть за Україну, у когось думки на протилежному боці.
Але це тільки здається, що вони різні. Насправді всі об’єднані одним — вижити і жити під час війни.
Уже майже рік у Хмельницькому виставу ставлять щомісяця. А тепер і у миколаївців з’явився шанс її побачити. І там усе зазвучало по-новому. Здавалось, не актори приїхали у місто, що недалеко від зони боїв, а сама війна прийшла на сцену і в глядацький зал.
Звуки сирени і вибухи там звучали не за сценарієм — це були життєві реалії. Так само не за сценарієм вимикалось світло, з телефонів лунали заклики пройти в укриття, місто тривожно затихало в очікуванні чергового вибуху.
А актори грали війну, повітряну тривогу, укриття...
Експертна рада, яка під час фестивалю була присутня на кожній виставі, висловлювала свої думки з приводу побаченого на сцені. Гра хмельничан була відзначена двома нагородами — «За оригінальне рішення вистави» і «За високий патріотизм і розуміння викликів часу».
Хмельницький.
