Та сьогодні наша держава, яка у важких боях позбавляється імперських пут «старшого брата», вже старша за звитяжця, котрий назавжди залишився 31-літнім... І став першим у Полтаві Героєм України, отримавши це найпочесніше звання під час російсько-української війни.
Позивний для фронту обрав... змалку
Другою домівкою Віталія в дитинстві став обласний театр імені Гоголя. Там працювали його батьки, глава родини очолював його інженерну службу. Оскільки у Полтаві всіх працівників театру традиційно називають «гоголівцями», то прізвище геніального земляка з’явилося на вустах малого задовго до того, як він прочитав його твори. І, звісно, закарбувалося у пам’яті назавжди. Тож коли на фронті починав писати головний твір власного життя й обрав позивний «Гоголь».
Віталій навчався у школі № 20, яку закінчив 2007 року. Вчителям, однокласникам запам’ятався жвавим, веселим, компанійським хлопцем, якому більше подобалися уроки літератури й історії. Багато читав, цікавився мистецтвом. Як і більшість ровесників, трохи бешкетував. Серед інших його вирізняло загострене відчуття справедливості, яку прагнув відстоювати завжди.
Певно, саме ця риса характеру привела юнака до вишу, в якому готують правоохоронців. Після закінчення Харківського університету внутрішніх справ працював дільничним в одному з райвідділів поліції міста. В той виш трохи пізніше вступила і його майбутня дружина Вікторія. Познайомилися вони влітку 2013 року, коли на зустріч новоспечених магістрантів університету одногрупник дівчини привів свого товариша, молодого офіцера Віталія.
Пізніше обоє зізнавалися: то було кохання з першого погляду. Та спочатку його випробовували на міцність, час і відстань, зумовлені службою в різних місцях. Але невдовзі Вікторія повернулася до Харкова й почала працювати в «рідному» виші. А життя Віталія змінилося ще крутіше, коли він у 2014 році вирушив на фронт добровольцем. У 2015-му Грицаєнко місцем служби обрав підрозділ, єдиним «привілеєм» якого було перебування на передньому краї боротьби з окупантами. Йшлося про заснований учасниками Революції Гідності, тепер легендарний «Азов», який на той час мав статус окремого загону спеціального призначення Нацгвардії України.
Просив кохану не чекати
Ризики перебування там, де майже завжди «гаряче», Віталій добре усвідомлював. Тож навіть просив кохану ще до одруження фактично про нього... забути і не чекати з війни. Щоб потім не страждати від непоправної втрати.
Але Вікторія була непохитна у своєму коханні... У 2016 році вони зіграли весілля.
Через два роки народився синочок Святослав. Зрештою, Вікторія переїхала з Харкова у Маріуполь, де в тому ж таки «Азові» служив її чоловік. У нього, звісно, з’явилася додаткова мотивація, щоб викладатися на службі сповна, захищаючи і свою державу, і родину. Однак не тільки це спонукало до наполегливості та самовідданості. Вікторія, котра сама є офіцеркою поліції, пригадує: чоловік відверто говорив їй про те, що прагне службового зростання — хоче стати генералом!
Тим паче, що під час війни для цього не потрібно когось підсиджувати. Бо той екстремальний «лакмус» виявляє людину в усій повноті. Віталій Грицаєнко просто не уявляв, як можна за таких обставин виконувати свої службові обов’язки упівсили. Отож, розпочавши службу в «Азові» фактично звичайним солдатом — навідником вогневого розрахунку мінометного взводу, він за чотири роки доріс до посади заступника командира полку з бойової та спеціальної підготовки.
При цьому був дуже вимогливим до підлеглих побратимів. Під час навчальних стрільб і польових вишколів не давав спуску нікому. Бо добре розумів: старанність у навчанні стане запорукою успішного виконання бойових завдань підрозділом і водночас допоможе зберегти життя бійців. Надто з огляду на те, що «Азов» поповнювали зазвичай молоді високомотивовані патріоти своєї держави. Зокрема й ті, котрі в цивільному житті були далекими від зброї.
І в тому, що вони швидко ставали професіоналами ратної справи, котрі навіть у повністю оточеному рашистами Маріуполі наводили жах на ворогів та разом з іншими підрозділами гарнізону героїчно обороняли це місто понад 80 діб (!), неабияка заслуга «Гоголя».
Але до тих найтяжчих випробовувань було шість років родинного щастя.
«Виховай сина козаком»
Їх об’єднувало не тільки кохання, пристрасть, а й спільні захоплення, інтереси. Попри війну тоді ще була можливість проводити дні відпочинку, дозвілля разом. Обоє дуже любили подорожувати, відвідали десяток країн. На світлинах звідти гарна молода пара просто випромінює щирі почуття, сподівання, надії... Спільні мандри досить швидко відновили навіть після народження сина, якого брали із собою. Маленький Святослав ще більше згуртував їхню родину, додав у стосунки нових яскравих барв і гармонії. Якби не війна, щастя, здавалося, могло бути абсолютним...
Найсвітліші сподівання остаточно перекреслило повномасштабне вторгнення рашистів. Тим паче, що Маріуполь одразу став фактично фронтовим містом. Щоб не наражати на смертельну небезпеку малого, його забрав до себе у Полтаву брат Віталія.
Вікторія спершу не погоджувалася залишити місто, яке разом із побратимами-«азовцями» обороняв її чоловік — уже 27 лютого вони прийшли на допомогу морським піхотинцям і «погасили» кілька спроб ворожого десанту висадитися на берег. Але з кожним днем бомбардування й обстріли житлових кварталів ставали дедалі масованішими, і жінці довелося вибиратися звідти вже з величезними складнощами та ризиками для життя. Зрештою, 17 березня вона приїхала у рідну для Віталія Полтаву, де був їхній син.
А менш ніж за тиждень до того у Маріуполі Вікторія бачила коханого востаннє. Та наповнена трагізмом, любов’ю й жертовністю зустріч гідна пера справжнього Гоголя. Разом із побратимами Віталій перебував на території заводу «Азовсталь». Вони продовжували нищити окупантів. Вороже кільце довкола них замикалося, полеглих і тяжкопоранених у підрозділі ставало дедалі більше, боєкомплект вичерпувався...
Тож Віталій уже не приховував того, що приїхав попрощатися назавжди, бо вже не вірив у можливість вибратися з того пекла живим. Дружина, звісно, заспокоювала й розраджувала, говорила про спільні плани на майбутнє. А чоловік, пригадує вона, зі сльозами на очах тоді сказав: «Я тебе кохав, кохаю і буду кохати. На нас напали, я обороняюсь. Ніколи в житті зброю не кину й ніколи не здамся. Буду стояти до останнього, буду обороняти нашу землю. Будь ласка, виховай сина справжнім патріотом, козаком».
Заступник командира полку був там, де найгарячіше
Уже потім із розповідей побратимів та офіційного представлення до найвищої нагороди дружина дізналася про те, як діяв її чоловік на полі бою. Хоча на той час він був уже заступником командира полку й міг би здійснювати загальне керівництво зі штабу чи командного пункту.
Та з 27 лютого, коли «азовці» протягом двох діб відбили чотири атаки ворожого десанту з моря, «Гоголь» увесь час перебував у гущі подій і особисто ліквідував дев’ятьох окупантів. Ще більше «утилізованих» орків записав він на свій рахунок 1 березня, коли разом із побратимами завадив спробі прориву ворога з боку села Калинівка при підтримці дев’яти танків. У тому бою Віталій Грицаєнко із РПГ-22 особисто знищив один із танків. Колону рашистів тоді розбили повністю...
А через два тижні очолювана ним невелика група «азовців» блокувала пересування до двох рот ворога з понад десятком одиниць бронетехніки, самохідними артилерійськими установками та «Градами». Завдяки ефекту несподіванки нацгвардійці вже у перші хвилини бою відмінусували три БТРи, чотири бронемашини «Тигр» і одну «Рись» та три десятки рашистів. Два «Тигри» підбив старший лейтенант Грицаєнко, а до майже десятка знищених окупантів додав ще й живий «трофей» — полоненого російського офіцера.
У ніч на 19 березня «Гоголь» входив до складу групи, яка здійснила ще один результативний рейд у тил ворога. Знищено командний пункт і два склади (один — із боєприпасами), танк, два БТРи й до взводу окупантів. Але саме те запекле бойове зіткнення стало для Віталія Грицаєнка останнім. Коли він пересувався, сидячи на броні танка, осколок ворожої міни влучив просто в обличчя — смерть була миттєвою...
За посадою чи званням ніколи не ховався
Та навіть після того для Героя України (це звання Віталію Грицаєнку присвоєно 2 квітня 2022 року посмертно) і його родини випробування не закінчилися. Адже тривалий час тіла полеглих «азовців» рашисти не віддавали на підконтрольну нашій державі територію. Тож і можливість поховати «Гоголя» з усіма почестями після необхідної в таких випадках процедури ідентифікації за ДНК-експертизою з’явилася тільки в листопаді минулого року.
Спершу з ним у столиці попрощалися побратими з «Азову». Потому земляки провели в останню путь у Полтаві, де звитяжець знайшов свій вічний спочинок на Алеї героїв центрального міського цвинтаря. А 11 квітня цього року на фасаді школи № 20, в якій навчався Віталій, відкрили меморіальну дошку на його честь. Біля місця пам’яті Героя лунало чимало слів шани та вдячності. Та, певно, найпереконливішими були промовці, котрі воювали з «Гоголем» пліч-о-пліч.
— Віталій вивів бойову підготовку в нашому «Азові» на новий рівень, який усі побачили під час боїв за Маріуполь, — зазначив побратим «Карл». — Він знаходив спільну мову з усіма, бо навчити треба було кожного. При цьому не міг навіть уявити, як сидітиме десь у бункері, а його учні битимуться з ворогом без нього. І коли почалися запеклі бої, жодного разу не намагався сховатися за посадою чи званням. Завжди був на передовій, в епіцентрі найтяжчих боїв.
— Друга «Гоголя» ми запам’ятали як світлу й добру людину, — наголосив побратим-«азовець» «Мольфар». — Він особистим прикладом показував, що і як потрібно робити. Коли у Маріуполі опинилися у повному оточенні, Віталій разом із нами продовжував громити ворога на передових позиціях. І загинув героїчно, знищуючи техніку рашистів. Ми завжди ставимо його за приклад тим, хто поповнює наш підрозділ.
Щовечора світить синові зірочками з небес...
Тепер життєвий подвиг «Гоголя»-воїна слугує взірцем і для учнів новоствореного Полтавського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Віталія Грицаєнка. На честь Героя цей навчальний заклад назвала його засновниця — обласна рада. У День захисників і захисниць України учням першого набору посвідчення ліцеїстів вручили «азовець»-побратим Віталія Юрій Чех і дружина звитяжця, капітан поліції Вікторія Грицаєнко.
На тих урочистостях жінка повідомила також про те, що разом із сином Святославом вони вирішили передати зекономлені родиною кошти для облаштування в ліцеї кімнати з сучасним спортивним знаряддям. Адже їхній чоловік і тато дуже любив спорт, розумів його значення для підготовки захисників України.
Вікторія не приховує, що залишилися працювати у Полтаві зокрема й для того, щоб подбати про гідне увічнення пам’яті Віталія в рідному для нього місті. Міська влада обіцяє їй, що невдовзі в обласному центрі з’явиться названа на його честь вулиця.
А сину, з яким вони разом отримували «Золоту Зірку» Героя найріднішої для них людини з рук Президента України, Вікторія нагадує про те, що тато щовечора світить йому з небес ще яскравішими зірочками. І світитиме завжди.
Полтава.
Таким був «Гоголь»-воїн.
Фото з відкритих джерел.
Вікторія і Святослав Грицаєнки біля меморіальної дошки чоловікові й тату на будівлі Полтавської школи № 20.
Фото автора.
