Технічне «серце» сучасної бурової установки, яку використовують працівники «Укргазвидобування», нагадує науково-дослідницьку лабораторію.

Чого варті лише їхні майже сенсаційні запевнення в тому, що необхідні для нинішнього опалювального сезону обсяги блакитного палива вперше за часи Незалежності будуть забезпечені винятково українським газом. Наголосимо: не купленим, перекупленим чи позиченим деінде, а добутим із наших надр. Чи немає перебільшень у таких твердженнях? І, власне, чи є підстави для оптимізму в оцінках реалій і перспектив нашої енергонезалежності чи, точніше, мабуть, енергобезпеки?

Обнадіює не лише статистика

Щоб відповісти на ці запитання, спершу поглянемо на статистику. За словами голови правління НАК «Нафтогаз України» Олексія Чернишова, котрий є «капітаном» провідної команди-гравця на ринку вуглеводнів (нагадаємо, що виробничий підрозділ цієї державної структури — АТ «Укргазвидобування» — дістає з надр понад 70 відсотків вітчизняного газу), на кінець жовтня в надійних сховищах розміщено 16 мільярдів кубометрів блакитного палива. Тож навіть за умов, що в тих обсягах ураховано майже два мільярди кубометрів газу іноземних компаній, які орендують вільні обсяги згаданих вітчизняних «копилок», чіпати чуже ніхто не збирається. Вистачить своїх ресурсів.

Оскільки вони, на переконання Олексія Чернишова, «абсолютно достатні» для того, щоб пройти ще одну надскладну зиму в умовах розв’язаної рашистами повномасштабної війни. А на оренді частини українських газосховищ іноземцями ще й заробимо зовсім не зайву сьогодні свіжу копійку. Та водночас зміцнимо їхню довіру до нашої держави як до надійного партнера на європейському ринку. Надто за умов, коли сьогодні, в розпал великої війни, провідники галузі й урядовці всерйоз розглядають майбутнє України як експортера (!) газу, «павербанку Європи» й енергетичного хабу континенту.

Хоча ще зовсім недавно, пригадується, експерти розповідали зовсім про інше. Зокрема, про необхідність остаточного сповзання з російської газової «голки» та відродження вітчизняного нафтогазовидобувного комплексу, який свого часу був чи не найпотужнішим у колишньому Союзі. Та потім багато років поспіль тільки занепадав. Піднімати його належало через «реанімацію» старих виснажених родовищ та відкриття й освоєння нових. А цього, зрозуміло, неможливо досягти без вагомих інвестицій у технічне переозброєння галузі та впровадження новітніх, апробованих у світі технологій.

Програму 20/20 не виконали, але і «вхолосту» не працювали

Адже все те дає змогу в найбуквальнішому сенсі зануритися в лоно матінки-Землі набагато глибше й дістати з її надр скарби, які раніше були просто недоступні. На щастя, такими підземними скарбами Бог і природа Україну не обділили... А про небачені раніше інвестиції задля їх пошуку та підняття на поверхню урядовці всерйоз заговорили тоді, коли окреслювали відому програму 20/20. Згідно з нею, до 2020 року профільний підрозділ НАК «Нафтогаз України» — «Укргазвидобування» — мав досягти щорічного видобутку у 20 мільярдів кубометрів газу.

Хоча й критиків тієї програми вистачало. Надто з числа тих, кому не подобалися «іноземні» пріоритети наших урядовців при залученні бурових компаній. Нищівної критики побільшало, коли стала очевидною примарність надій на виконання програми. За її «провал» ініціаторів і відповідальних за реалізацію вимагали притягнути до найсуворішої відповідальності. Адже, мовляв, на втілення прожекту в життя витратили десятки мільярдів гривень фактично державних коштів (адже гаманець НАК «Нафтогаз України» не приватний), дали змогу на вже розвіданих площах заробити грубі гроші китайцям, хорватам та іншим іноземцям, а очікуваного результату не досягли...

Щоправда, не такі «гарячі» голови акцентували увагу на іншому. Так, зауважували вони, планку двадцятимільярдного газовидобутку форсованими темпами за такий короткий проміжок часу подолати не вдалося. Не тільки із суб’єктивних, а й з об’єктивних причин. Коли стало зрозуміло, що «шкурка» такого форсування не варта вичинки з огляду на цінову та іншу політику на досить мінливому ринку вуглеводнів. Але чи справді цілковито змарновані час, кошти й ресурси, витрачені на виконання програми 20/20? Зовсім ні! Бо саме вона остаточно розірвала пуповину, яка найміцніше прив’язувала вітчизняну галузь до, м’яко кажучи, застарілих «радянських» технологій і стандартів.

Нові глибини й технології дають вагомі результати

Достатньо згадати, що газоносну свердловину глибиною понад три тисячі метрів фахівці «Укргазвидобування» на верстатах російського заводу «Уралмаш» бурили півтора-два роки. Натомість представники іноземних компаній, запрошені в Україну задля інтенсифікації таких робіт, на своїх верстатах пробивалися до покладів вуглеводнів, які залягали значно глибше, за півроку чи навіть за кілька місяців. Як то кажуть, відчуйте різницю... З усвідомленням того, що саме іноземні компанії зробили і передові технології, й належну культуру виробництва, з екологічними стандартами включно, вже не екзотикою, а, так би мовити, нормою функціонування бурових майданчиків у нашій державі.

Та посприяли їхньому більш ніж істотному технічному оновленню. Бо коли бачиш, як поруч із тобою працює західна техніка, оглядатися на «шедеври» заводу «Уралмаш» якось не хочеться... Зрештою, переозброюватися змушували реалії та нові виклики в освоєнні надр. Надто з огляду на те, що на виснажених багаторічною експлуатацією родовищах і свердловинах глибиною 3—4 кілометри запасів вуглеводнів уже майже не залишалося.

Водночас занурюватися глибше «совкові» техніка й обладнання просто не давали змоги.

За таких обставин саме на виконання програми 20/20 для «Укргазвидобування» закуповували нові бурові верстати виробництва провідних іноземних компаній, а також істотно оновлювали старі. Тож коли на ювілейному, десятому за ліком, міжнародному галузевому форумі «Енергетична безпека — головний пріоритет розвитку нафтогазової галузі України», який відбувався в Полтаві 6—7 вересня, директор з розвідки та розробки АТ «Укргазвидобування» Максим Вітик повідомив про цьогорічні рекордні (!) результати роботи підприємства, для присутніх у залі колег вони не стали сенсацією.

Попри те, що йшлося про донедавна справді недосяжні кількість пробурених свердловин і темпи приросту обсягів видобутку газу. Адже з початку 2023 року АТ «Укргазвидобування» ввело в експлуатацію 58 нових газових свердловин із сумарним середньодобовим дебітом 5,3 мільйона кубометрів. Порівняно з роками до великої війни обсяги буріння збільшилися вдвічі. Відповідно нарощено й видобуток: порівняно з 2021 роком майже утричі!

Найефективніші «інвестори» — захисники держави

Але фахівці знають і про те, скільки коштів та ресурсів упродовж останніх років було закладено в підвалини таких здобутків. Отже, згадані вище технічна та технологічна «революції» просто не могли не вродити відчутними плодами на виробничих майданчиках. А інвестиційні мільярди — очевидними «плюсами» для однієї з найважливіших складових нашої енергонезалежності. Хоча саме сьогодні не можна обійти увагою головних «революціонерів», які власними руками й розумом рухають той технічний прогрес. І водночас закладають свої цеглини в українську енергетичну «фортецю».

Її будівничими стали тисячі робітників, інженерів, технологів, науковців, управлінців, топ-менеджерів... Бо саме вони й під час повномасштабної війни забезпечують безперервний пошуково-дослідницький і виробничий цикли вітчизняного нафтогазовидобутку. До того ж роблять це за умов, коли їхні робочі місця в полях, на бурових майданчиках і підприємствах, в установах і офісах, як і будь-які об’єкти енергетичної сфери, залишаються цілями для ворожих ракет, бомб і снарядів... Тож не лише їхньому професіоналізму, а й стійкості та самовідданості мусимо віддати належне.

Водночас на згаданому форумі в Полтаві майже всі промовці розпочинали свої виступи з подяки ЗСУ та іншим захисникам України, котрі виявилися найефективнішими... «інвесторами» в розвиток галузі. Бо фахівці як ніхто інший усвідомлюють, за крок від якої прірви опинилася справа їхнього життя в перші дні повномасштабного вторгнення російської орди. Зрештою, ні для кого не таємниця, що левову частку вітчизняних вуглеводнів, насамперед природного газу, добувають на Харківщині та Полтавщині.

В останній рашистам вдалося загидити своєю присутністю тільки одну громаду із шістдесяти. Однак накивати звідти п’ятами їм довелося вже за лічені дні. Та й на більшій частині захопленої території Харківської області окупанти протрималися лише кілька місяців. Під натиском наших Сил оборони загарбники чужого втікали звідти ще феєричніше... А якби їм вдалося окупувати повністю основні нафтогазоносні регіони нашої держави (до них належать ще й сусідні, фактично прифронтові Сумщина та Чернігівщина) і протриматися там довше, то чи було б що сьогодні спеціалістам із пошуку й видобутку вуглеводнів розвивати взагалі?

Хоча без болючих втрат на перспективних площах досі окупованих територій сходу та півдня України, зокрема й у Чорному морі, звісно, не обійшлося. Та тепер уже, здається, ні в кого не виникає сумнівів, що ті втрати також тимчасові. При цьому масштаби всіх спричинених великою війною «мінусів» для сектору нафтогазу, й не тільки, важко навіть уявити.

Вимушена економія фахівців не втішає й не заспокоює

Тож, скажімо, нікого із фахівців галузі не тішить по-справжньому сьогоднішня «повна самодостатність» у забезпеченні споживачів газом вітчизняного видобутку на весь опалювальний сезон. Адже кожен із них розуміє, що досягнуто її значною мірою через більш ніж істотне скорочення обсягів споживання блакитного полива. Та надто вже дорога й кривава ціна такої вимушеної економії. Бо головними її складовими стали стерті з лиця землі або зруйновані дощенту міста, селища, села з їхніми тепер уже колишніми промисловими й сільськогосподарськими підприємствами, лікарнями, школами, дитсадками, будинками культури, житлом...

За таких обставин зрозуміло, що для «лікування» тих жахливих ран і відбудови втраченого, не кажучи вже про потреби військових, необхідно нарощувати видобуток вуглеводнів. Представники НАК «Нафтогаз України» стверджують: до нових завдань і викликів готові. Адже цьогоріч порівняно з минулим роком АТ «Укргазвидобування» збільшує обсяги піднятого з надр землі природного газу фактично на мільярд кубометрів — до 13,5 мільярда. А вже наступного там збираються подолати черговий рубіж у 14 мільярдів. Задля цього й під час війни тривають активні дослідження перспективних площ із застосуванням найпрогресивнішої 3Д сейсміки.

Тож лише за півроку на Полтавщині було відкрито два родовища з потужними дебітами газоносних свердловин. Щоб застосовувати одну з найефективніших технологій гідророзриву пласта на більшій глибині (понад 5,5—6 кілометрів від поверхні землі) в АТ «Укргазвидобування» планують уже наступного року розпочати оновлення власного флоту бурової техніки. Та водночас розширювати основу для результативного буріння — справді якісну 3Д сейсміку. Застосовуючи останню, фахівці компанії, за словами Максима Вітика, вже цього року обстежать орієнтовно 1700 квадратних кілометрів. Протягом наступних трьох років покриття нею площ для дослідження збільшиться майже вдвічі. А за 5—7 років їх мають розширити до 15 тисяч квадратних кілометрів.

Про подальше нарощення виробничих потужностей і запровадження найсучасніших технологій на галузевому форумі в Полтаві розповідали й представники найбільшої в Україні серед приватних газовидобувних компаній ДТЕК «Нафтогаз», яка наразі розпочинає свій підземний «похід» іще й за нафтою. Вона попри війну цьогоріч у видобуток газу інвестувала 5,6 мільярда гривень. Тобто вдвічі більше, ніж минулого року. Логіка дій її власника та топ-менеджерів очевидна. Вклавши за десять років у свій газовидобувний бізнес майже 500 мільйонів доларів, зупинятися, як то кажуть, на півдорозі й «заморожувати» масштабні проєкти було б, м’яко кажучи, нерозумно...

Ринок – не тільки для гігантів

Однак далеко не всі приватники, котрі працюють у галузі, мають такі фінансові та інші ресурси. Точніше, абсолютній більшості з них не під силу тягатися зі згаданими вище державним і приватним "монстрами". Та їм таке суперництво й не потрібне. Адже йдеться здебільшого про сервісні компанії та виробничі підприємства, які зайняли свою нішу на цьому ринку. Вони також бурять свердловини (зокрема, й на замовлення згаданих гігантів), виготовляють техніку, обладнання та запчастини до них, ремонтують усе те, поставляють бурові розчини, допомагають виробничникам упроваджувати сучасні телесистеми й ІТ-технології...

Тобто забезпечують майже весь технологічний цикл пошуку й видобутку вуглеводнів у, так би мовити, мозаїчному форматі. При цьому постійно конкурують між собою, змагаючись за увагу й гроші потенційних замовників. Тож роль таких сервісів у розвитку галузі важко переоцінити. Тим паче що деякі з них також досить потужні. Водночас набагато мобільніші й маневреніші за неповоротких "велетнів". А це допомогло їм іще швидше переозброїтися сучасною технікою й обладнанням, налагодити зв'язки або й спільне виробництво з іноземними партнерами, набути неабиякого досвіду роботи не лише в Україні.

Але саме такі "дрібні" порівняно з гігантами приватні сервісні компанії та підприємства сьогодні потерпають від великої війни найбільше. Їхніх фундаторів і керівників нинішня загалом позитивна статистика видобутку та накопичення запасів і, власне, "середня температура по палаті" не тішить. Бо коли кожен із них прикладає умовний термометр до тіла власного дітища, то він нерідко сигналізує про ледь не передсмертний стан... Про це керівники та представники згаданих компаній відверто говорили на тому-таки галузевому форумі в Полтаві, коли відбувалося спільне засідання двох національних спілок – буровиків та геологів – й асоціації "Нафта і газ України".

Сьогоднішні критичні "поправки" на війну вони усвідомлюють. І також допомагають нашим захисникам наближати спільну Перемогу над ворогом. Тим паче що чимало працівників компаній виборюють її на фронті зі зброєю в руках. Однак мобілізація завжди потрібних у війську кваліфікованих "технарів" постала перед ними чи не найболючішою проблемою – кадровою. За умов, коли персоналу там зазвичай небагато, вилучення з виробничого процесу провідних фахівців і кваліфікованих робітників нерідко підштовхує таких суб'єктів господарювання на межу виживання або навіть за неї...

Рухатися назустріч одне одному, а не врізнобіч

Натомість, коли йдеться про унормоване на урядовому рівні бронювання 50 відсотків працівників, про таку "дрібноту" воліють не згадувати. Мовляв, їхні прибутки та вливання до державного бюджету замалі для такого "привілею". Один із керівників заводу, на якому виготовляють якісну бурову техніку, пригадав: їхнє підприємство тричі подавало до місцевої військової адміністрації заявки на таке бронювання – і тричі йому в цьому відмовляли. А отже, за виконання замовлень, які потребують тривалого терміну виконання, братися практично неможливо. Адже не знаєш, чи буде кому його виконувати вже завтра... Та якщо завод узагалі зупиниться й не поповнюватиме нашу спільну скарбницю своїми податками, хіба міцнішим стане фінансовий фундамент держави, необхідний для Перемоги? Тож регулювання мобілізаційних заходів, на переконання фахівців галузі, має бути продуманішим.

Надто за умов, коли сьогодні кожне замовлення на сервісну послугу чи бодай невелике фінансове вливання в розвиток виробництва, як то кажуть, на вагу золота. Бо під час війни приватні інвестори з обмеженими ресурсами, особливо іноземні, зазвичай ставлять свою діяльність на паузу – надто великі ризики замість заробітку втратити вкладені кошти. Тож керівники згаданих сервісів сподіваються на тіснішу й активнішу співпрацю із провідною державною компанією. Принаймні ситуація, коли вона час від часу перетворюється на такий собі "закритий клуб", їх не влаштовує.

Неприпустимим фахівці-приватники вважають і повернення до недавнього минулого, коли із благословення урядовців можливості вітчизняних виробників і надавачів послуг у цій сфері просто ігнорували. З вельми сумнівними аргументами: мовляв, спочатку "доростіть" до рівня іноземців, а потім ми вас побачимо... Тим паче що для нарощування обсягів буріння й видобутку вже зараз треба значно збільшувати кількість виробничих та інших операцій. І саме задля того, щоб українські гроші залишалися в Україні й сприяли розвитку нашої, а не китайської чи будь-якої іншої чужоземної економіки, повпреди державного та приватного бізнесу мають рухатися назустріч одне одному, а не врізнобіч.

Представники спілок та асоціацій нагадували також про необхідність подальшого вдосконалення профільного законодавства з урахуванням нових викликів. Адже, скажімо, розмір рентних платежів за експлуатацію надр подекуди стає просто "вбивчим" для того-таки буріння. Бо після сплати 65-відсоткової ренти у продавців підземних скарбів часом ледь вистачає коштів на те, щоб "відбити" величезні затрати на їхній пошук і підняття на поверхню. Тоді вже не до нових "бурових" чи будь-яких інших інвестицій... А це, звісно, гальмує загальний поступ галузі і б'є передовсім по невеликих приватних компаніях.

"Оптимізм навиворіт" зачепив за живе

Зрештою, свій перелік нерозв’язаних проблем, зокрема й вузькопрофільних, мав на спільному засіданні фахових громадських об'єднань у Полтаві практично кожен промовець. Однак усі погоджувалися і з тим, що більшість поточних гордієвих вузлів галузі варто розрубувати у взаємозацікавленому діалозі з урядовцями та парламентаріями. Важливо тільки, щоб такий діалог був постійним, а до фахової громадськості дослухалися. Та чують завжди ініціативних, здатних гуртуватися, разом продукувати корисні для галузі й держави ідеї, аргументовано обстоювати свою позицію.

Водночас непоодинокими на цьому засіданні були й голоси з акцентом на... "все пропало". Мовляв, під час війни ринок для більшості приватників "завмер", допомоги чекати нізвідки, хіба що спускатися на дно вже не свердловин, а умовних "могил" для такого підприємництва... Той "оптимізм навиворіт" зачепив за живе одного з найдосвідченіших фахівців галузі, фундатора й генерального директора полтавського науково-виробничого підприємства "Бурова техніка" Віталія Вітрика. Реагуючи на такі "плачі" колег, він звернувся до них досить емоційно. І нагадав про те, що більшість присутніх на засіданні – керівники фірм, компаній, підприємств, за спинами й посадами яких – люди, насамперед працівники тих структур.

– Якщо ми пам'ятаємо про це, то мусимо діяти за принципом: уранці встав, Богу подякував за те, що живий, – і пішов працювати, – наголосив Віталій Вітрик. – Щоб наші люди отримували зарплату й годували свої сім'ї, а держава зміцнювала енергобезпеку. Бо якщо не ми – то хто... Під час війни опускати руки просто не маємо права. Так, спеціалістів сьогодні не вистачає. Але свого часу, коли я прийшов на бурову помічником бурильника, ми працювали не по 8, а по 12 годин на добу й отримували по півтора окладу. Тож можна обходитися й меншим складом персоналу, якщо до цього заохочувати людей матеріально. Треба також готувати молоді кадри. Зокрема, й нам самим – для себе. Ми на своєму підприємстві організували короткотермінові курси з вивчення сучасних телесистем. Було десять безплатних місць – прийшли четверо тих, хто справді хотів здобути знання. Одразу "занурили" їх і в теорію, і в лабораторну практику. Зараз ці молоді люди вже включені в наш кадровий список. А якби ми чекали такого навчання до закінчення війни, тоді, мабуть, довелося б запитувати самих себе: чого раніше бракувало для цього – мізків чи бажання? Давайте працювати так, щоб завжди вистачало і того, й іншого.

Прощатися з вуглеводнями чи з ілюзіями?

Зрештою, Віталій Вітрик згадав про схожі занепадницькі настрої, які панували серед значної частини колег фактично за кілька років до великої війни. Хоча скептики говорили тоді про досить швидкий крах вітчизняної нафтогазової галузі в дуже далекому від бойових дій контексті. Оскільки, мовляв, Україна у прискореному темпі рухається до Євросоюзу, то на шляху до нього ніяк не зможемо розминутися з декарбонізацією, за яку ратує цивілізований світ.

І передовсім найбільш розвинуті країни Заходу. Йдеться про рішучу відмову від викопних вуглеводнів, насамперед вугілля, нафти і газу, спалювання яких накопичує левову частку парникових газів і, відповідно, найбільше сприяє негативним змінам клімату на планеті, шкодить довкіллю. За таких обставин, зрозуміло, маємо якнайшвидше переходити до безвуглецевих і відновлюваних джерел енергії.

З огляду на це пригадується: ще якихось півдесятка років тому в кулуарах фахових форумів у Полтаві досвідчені спеціалісти зізнавалися власкору "Голосу України", що вони вже не рекомендують своїм дітям і внукам продовжувати династії нафтогазодобувників. Хоча й роблять це з нелегким серцем. Адже пов'язані з "рідною" галуззю професії на Полтавщині й не тільки традиційно вважалися одними з найпрестижніших і найбільш оплачуваних. Але ще важче буде на серці знаних спеців тоді, коли їхні нащадки через кілька років практично "вхолосту" закінчать профільні виші чи коледжі. Бо з дипломами останніх працювати їм буде просто ніде...

Щоправда, сьогодні з'ясувалося: щиро прагнучи відвести кліматично-екологічну загрозу й висуваючи її на перший план, той-таки цивілізований світ проґавив набагато ближчу й страхітливішу небезпеку знищення самого життя на планеті Земля в полум'ї апокаліптичної ядерної війни. І не просто проґавив – сам "накачав" фінансовими ресурсами терористів і воєнних злочинців, зокрема й із ядерними "дубинками". Купуючи в останніх, за гіркою іронією долі, те, від чого збиралися відмовлятися. Тобто їхню дешеву вуглеводневу сировину – нафту і газ.

Похоронний марш для галузі замовляти зарано...

Тільки тепер розв'язані чи спонсоровані розжирілими на нафтодоларах тираніями війни в Україні й Ізраїлі доводять: перш ніж уже сьогодні кидати ледь не всі ресурси на впровадження нових цивілізаційно-екологічних стандартів, треба подбати про те, щоб завтра було для кого це робити... Бо головними запобіжниками проти подальшого нарощування м'язів паліями війни стануть не глобальні кліматично-екологічні ініціативи, а невідкладне позбавлення світових терористів головних джерел їхніх прибутків, сучасна ефективна зброя, зокрема й для перемоги України над "бензоколонкою з ядерними боєголовками", та згуртування не фейкових – справжніх миротворців.

За таких умов прогнозовані раніше шалені витрати на декарбонізацію і швидке прощання з викопними вуглеводнями таки доведеться відкласти. Парадоксально, але факт: велика війна не тільки завдає вітчизняній нафтогазовій галузі серйозних втрат, а й відкриває для неї нові перспективи. Та, власне, підтверджує її незамінність іще впродовж багатьох років. Бо й важка будівельна техніка для відновлення зруйнованих житла та інфраструктури, і необхідні нашій державі для самозахисту літаки, танки, бронетехніка рухатимуться на електроакумуляторах чи сонячних батареях іще нескоро...

Зрештою, під час емоційного виступу Віталій Вітрик попросив підняти руку тих колег, хто приїхав на галузевий форум до Полтави електроавтомобілями. Таких "сміливців" серед присутніх у залі не виявилося... "То хтось і зараз говоритиме про те, що нафтогазова промисловість "загинається"? – риторично перепитав її представників досвідчений фахівець. – Нічого подібного! Наша робота була і буде потрібна людям".

"Студентська" бурова як символ перспектив

Своєрідним символом таких обнадійливих перспектив стала непересічна подія, свідками якої стали всі учасники форуму. Відбувався він на базі Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка", у двох підрозділах якого – Навчально-науковому інституті нафти і газу та фаховому коледжі – готують кваліфікованих спеціалістів галузі. Тож саме на його території, практично в центрі Полтави, 7 вересня офіційно відкрили багатофункціональний навчально-науковий комплекс "Буровий майданчик".

Ідеться про мобільну бурову установку канадського виробництва KREMCO K-750, яку передала начальному закладу вітчизняна приватна виробнича компанія. Той найбільший у нашій державі "наочний посібник" не новий, він був у використанні. Та найголовніше, що це не макет, а справжня (!) бурова, яку під час урочистого відкриття випробували в дії. Монтували й облаштовували її науковці та студенти профільного інституту разом із досвідченими фахівцями бурових і сервісних компаній, які стали партнерами вишу.

Однак зрозуміло, що слугуватиме вона передовсім студентам, які вже розпочали тут практичні заняття. Після дооснащення установки вони зможуть, не виїжджаючи на польові майданчики, побачити ще більше технологічних операцій. Але вже зараз процес буріння нафто- чи газоносної свердловини відкривається для них в усіх деталях не лише на малюнках та схемах й у відеоматеріалах. Усе те здобувачі профільної освіти тепер мають змогу, як то кажуть, "пощупати" власними руками безпосередньо під час занять в університеті. Тож значущість такого якісного поступу до практичного осягнення премудрощів технологій видобутку вуглеводнів неможливо переоцінити.

Надто за умов, коли ці технології постійно вдосконалюються, а процес пошуку й підняття підземних скарбів на поверхню стає складнішим, занурюється дедалі глибше. Реагувати на нові виклики й не відставати від технічного прогресу, звісно, мусять і організатори навчального процесу. Останні вже відчувають більше зацікавлення молоді сектором нафтогазу. Адже за підсумками цьогорічної вступної кампанії до вишів Полтавщини спеціальність "Нафтогазова інженерія" потрапила до п'ятірки найпопулярніших. Тож найближче майбутнє вітчизняної нафтогазової галузі не дає підстав для песимізму.

Якщо, звісно, фахово й відповідально розпоряджатися нашими неабиякими ресурсами – природними, технічними та людськими. За таких умов у юнаків і дівчат – нинішніх студентів, які долучаються до цієї важливої справи, – з'являється ще більше перспектив. А отже, є сенс продовжувати трудові династії нафтогазодобувників і примножувати здобутки попередників. Бо  турбота про енергетичну незалежність та енергобезпеку держави, як і про Перемогу над лютим ворогом, який намагається нас знищити, – справа не одного покоління українців.

Полтавська область.


Щоб дістати вуглеводневі скарби, сьогодні доводиться занурюватися під землю дедалі глибше.
 


Полтавська земля щедро віддячує працьовитим підземними і наземними врожаями. 
 


Перш ніж транспортувати добутий газ споживачам, його на своїх промислах доводять до необхідних кондицій фахівці. 
 


"Студентську" бурову відкрили під час Х міжнародного галузевого форуму. 

Фото автора.