Щорічно в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років і масових штучних голодів 1921—1923-го і 1946—1947 років. Цього місяця Національний музей Голодомору-геноциду працює без вихідних, а для тих, хто хоче більше дізнатися про страшний злочин сталінського режиму, дослідники пропонують відеоекскурсії, освітні заняття й інтерактивні уроки. На них прозвучить і спомин Петра Бойка — головного наукового співробітника Інституту землеробства НААН, доктора сільськогосподарських наук, який нещодавно передав у фонди музею книжку свого дядька «Рід Ґалаґанів: зі спогадів Бойка Василя Михайловича». 

Учитель історії й краєзнавець із села Гаркушинці, що поблизу Миргорода на Полтавщині, родина якого стала жертвою геноциду, написав її в 1990-х роках на прохання свого сина Віталія. Віталій Васильович у передмові до видання зазначає, що хотів більше дізнатися про велику рідню і своїх дідів, тож попросив батька записати усе, що той пам’ятав про свій рід. Василь Бойко 1916 року народження, він сам пережив два штучні голоди, тож мав про що писати. Над нотатками працював п’ять років, а його завершений рукопис нараховував 322 сторінки.

Зусиллями родини та за сприяння Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН та Національної академії аграрних наук України ці спогади було підготовлено до друку та видано в 2021 році.

Краєзнавець, розповідаючи про «червону чуму» колективізації і розкуркулення, про Голодомор, детально описує, як селян заганяли в колгосп, забираючи з дворів коней, волів, реманент, як дворами ходили конфіскаційні комісії, які люди називали хлібоздерчими, як кожне одноосібне господарство обкладалося непосильними податками і господар мав здати в «закрома родіни» певну кількість молока, м’яса, яєць, хоч його малі діти таке їли хіба що на Великдень. Згадав Василь Бойко і закон про п’ять колосків, за яким навіть дітей, які на скошеному полі підбирали зерно, судили і відправляли у табори. Він писав: «Будували соціалізм матюком і наганом, не знаючи жалю ні до старих, ні до малих».

«Нашу родину не оминули ні «чорні дошки», ні «чорні списки», ні штирі... Подумати лише, у нашій сім’ї — п’ять ротів, а вже завтра в них укинути не було чого. І нікого це ні в Києві, ні в москві не турбувало, — занотував Василь Бойко. — Ми були позбавлені будь-якого порятунку, наче вівці на бойні, мирно чекали свого кінця. У хаті ставало якось пусто і сумно. «Мудрий вождь» залишив нам один вихід — чекати голодної смерті. Пригрівало сонце. Радіти б весні. Та було не до цього. Я мотався, як міг, приносив із заплав річки Хоролу спичаки (ніжні молоді пагони очерету), з луків — щавель. Рвав кульбабу, цвіт акації, лободу. Спустошував пташині гнізда. Голод, як чума, косив односельців. У селі майже щодня везли когось на кладовище, загорнутого в рядно. Ніхто за небіжчиками не плакав. Голод витруїв із душ усе людське».

Серед спогадів і таке: «Кульмінаційною точкою Голодомору була весна 1933 року. У цей час політика ненависної насильницької колективізації перепліталась з політикою знищення куркуля, оголошували «висилку» селян із села. Цю жорстоку політику мої односельці називали «дери-бери». Навесні страшно було дивитися на нужденних людей. Пригадую, як у цей час до нас із хутора Кузьменки завітала тітка Варка. Вона своєю зовнішністю нагадувала мученицю, яка з’явилася ніби з пекла. Мені запам’яталися її тоненькі, наче соломинки, ноги, що в деяких місцях опухли від голоду, і живіт, ніби налитий рідиною...»

«Незважаючи ні на що, і далі проводилася масова колективізація селянських дворів з одночасною заготівлею хліба. Для цього в наше село прислали більш як десять уповноважених, вони мали при собі нагани... Якщо хліб знаходили у дворі, то його забирали до зернини. Вся худоба була на суворому обліку. Господар не мав права її зарізати, щоб уберегти своїх діток і себе від голодної смерті. Якщо господар різав власну худобу, то його віддавали під суд, м’ясо вилучали і сім’я гинула від голоду».

«Коней розміщали в пристосованих конюшнях, та про сіно для них новоспечені керівники не подбали, зернофуражу не заготовили зовсім. Мало було соломи і полови. Ось чому вже в січні-квітні 1933 року почали іржати з голоду та гинути коні. Нерідко їх підвішували мотузками до сволоків, щоб не падали... Кожний хлопчина біг сюди, щоб подивитись на коней, допомогти їм, принести жменю сіна, соломи, полови, якось підтримати, пожаліти, може, колишнього свого улюбленця...»

«Невдовзі Альоша зібрав деяке шмаття, мотнув на Харків, виміняв клунок жита, а коли повертався додому, на кордоні з росією депеушники забрали той клунок. Так ні з чим і повернувся додому. Більшовицька влада завдала ще одного удару по нашій середняцькій сім’ї».

Петро Бойко, який був науковим редактором видання, каже, що ця книжка має бути в кожній бібліотеці. «Аби всі читали і знали, що пережив наш багатостраждальний народ. Але найприкріше, що за все скоєне ніхто так і не був покараний», — додає він.

На знімку: Петро Бойко в музеї Голодомору.

Фото з сайту Національного музею Голодомору-геноциду.