Одинадцятий рік Хмельниччина посідає провідні місця з урожайності зернових. Серед тих, у кого рекордні намолоти, господарства Чемеровецької громади. Значна частина зібраного готова до експорту.

Попри пізню пору жнива на Хмельниччині тривають. Іще збирають кукурудзу, сою та соняшник. У полі залишається до 20 відсотків вирощеного. Водночас валовий збір зернових уже перевищив два мільйони тонн, а середня врожайність — 65 центнерів з гектара.

Хоча загальна ситуація із зерновими в області залишається стабільною вже протягом доброго десятка років, воєнні події не могли не внести свої корективи. Тепер кожному, хто сіє, треба добре подумати, що робитиме з майбутнім урожаєм. Адже традиційно зернові приносили чималі прибутки. А як тепер? Хто у виграші? І чи готова країна залишатися житницею попри серйозні проблеми з реалізацією збіжжя?

Без вигоди ніхто не сіє

Цьогоріч під урожай зернових на Хмельниччині було відведено 516 тисяч гектарів. Порівняно з минулим роком на 40 тисяч гектарів менше. Цифра не критична, та все ж істотна. Чому відбулося таке корегування? Та тому, що замість кукурудзи на цих гектарах посіяли здебільшого соняшник. Таку переорієнтацію нескладно пояснити. Якщо кукурудзяні проблеми з логістикою та зберіганням загострилися, то з соняшниковою олією простіше.

Як розповіла головна спеціалістка відділу агропромислового виробництва Управління розвитку агропромислового комплексу та земельних відносин Хмельницької ОВА Ванда Сердюк, фаворитами на полях стають соя, соняшник та ріпак. Усі вони мають стабільну ціну на ринку і невисоку собівартість при вирощуванні. Попит на них не падає, і великих проблем із логістикою немає.

Через це не дивує, що порівняно з минулим роком площа ріпаку в області зросла на 13 тисяч гектарів і сягнула 95 тисяч. Серед інших ця культура має чи не найвищу рентабельність. Тож за цьогорічної врожайності у 34 центнери з гектара й ціни, яка перевищує 14 тисяч гривень за тонну, має принести непогані прибутки.

Так само за рік у краї поля сої зросли майже на 30 тисяч гектарів, і тепер урожай зібрали з 210 тисяч гектарів. Зернотрейдери закуповують її в середньому по 15 тисяч гривень за тонну. І хоча врожайність дещо менша від ріпаку, становить 30 центнерів з гектара, проте більша ціна, а головне — низькі виробничі затрати роблять її дуже привабливою для аграріїв. Та й попит завжди високий, адже важко знайти сучасний продукт харчової промисловості, до якого не входив би цей складник.

Цікаво, що ще два десятки років тому на Хмельниччині практично не знали цієї культури, а про масове вирощування взагалі не йшлося. Проте кліматичні зміни, нові технології й насіння, зміна кон’юнктури ринку зробили свою справу. Тепер після пшениці соя посідає друге місце за обсягами зайнятих полів.

Однак, на думку фахівців, важко припустити, що в найближчому майбутньому якась зі згаданих культур витіснить решту. Звичайно, й зовнішні, і внутрішні умови диктуватимуть свої правила. Але кардинальних змін поки що не передбачається.

Підтверджує це і практика. Як розповів фермер із Волочиського району, що має в обробітку до 50 гектарів, найближчим часом він планує істотно урізати площі пшениці. Вирощуватиме сою. Та все ж краї полів обсіє пшеницею — щоб мати можливість розрахуватися за орендовану землю. Адже чимало селян отримують плату за неї саме зерном.

Чи можна вторгувати на пшениці

Відповідь на це запитання повинна б бути цілком конкретною. Однак мало хто погодиться дати її. Скарги на те, що пшеничний бізнес пов’язаний з великими витратами, було чути з року в рік. За час повномасштабного вторгнення росіян вони посилились у кілька разів. Мовляв, заблокована логістика, порушення зернової угоди, атаки з боку рф на порти набагато знизили вартість збіжжя.

Справді, ці чинники не можна відкидати. Та подивімось на проблему під іншим кутом. Пару останніх десятиліть площі пшениці на Хмельниччині залишаються стабільними — у межах 195—200 тисяч гектарів. Нинішній рік навіть попри проблеми з експортом не став винятком. В Управлінні агропромислового розвитку прозвітували про валовий збір озимої пшениці майже у півтора мільйона тонн за середньої урожайності 67,8 центнера з гектара. А це означає, що потужні зерновиробники краю відмовлятись від цієї культури не збираються.

Під урожай наступного року плановано посіяти 310 тисяч гектарів озимих. Приблизно 90 тисяч гектарів займе ріпак, а більшу частину площ під зерновими — все та ж озима пшениця. Тож твердження про те, що всі хлібороби ледь-ледь зводять кінці з кінцями чи у кращому разі виходять на нуль, викликають певні сумніви.

Не все вирощене треба вивозити

Та й проблема експорту стоїть не так гостро. Значна частина вирощеного у тій чи іншій формі успішно споживається на місці. І йдеться не тільки про виробництво борошна чи хлібобулочних виробів. На це в області йде менш як десять відсотків зібраного зерна.

Але є ще одна чимала стаття «видатків» — плата за паї. Приміром, нинішнього року загалом по області вона становитиме до 2,7 мільярда гривень. А це означає, що до 600 тисяч тонн зерна може бути використано як валюту для розрахунку з селянами.

Якщо врахувати ці дві складові, то до реалізації залишається приблизно половина врожаю. Та й це ще не все. Традиційно нові жнива зустрічали не з порожніми засіками: на елеваторах і зерносховищах залишалось до 20—30 відсотків старого врожаю.

Отже, про критичну масу збіжжя, яке ніде подіти, говорити не доводиться.

Однак усі ці розрахунки стосуються переважно потужних зерновиробників. У середніх, а тим більше малих фермерів арифметика дещо інша. Через невеликі обсяги закупок усіх виробничих складових їхні витрати зростають. А через проблеми з реалізацією — доходи падають. Тому саме вони, реагуючи на сучасні виклики, відмовляються від пшениці. Та говорити про те, що це серйозно позначиться на загальній ситуації на ринку зерна в країні, не доводиться. Збіжжя й надалі приноситиме хліб у прямому розумінні слова, а до нього ще й «масло» у вигляді прибутків для потужних агрокомпаній.

Хмельницька область.

Тим часом

Для українського зерна є три шляхи

На думку народного депутата Сергія Лабазюка, маємо три шляхи, куди спрямовувати наше зерно. Це морський традиційний. Це річковий через Дунай, який активно розвинули останнім часом. І також європейські шляхи через сухопутні кордони. І хоча до частини країн-сусідів експорт зерна фактично поки що закритий, є можливість проходити транзитом до інших держав.

Однак ключовий шлях — якомога швидше створювати переробні підприємства. І на ньому за два роки було зроблено немало.

Фото надано автором.