Злочинні хлібозаготівлі «понад план» і вилучення «в централізовані ресурси» насіннєвих фондів, запровадження «чорних дощок» — режиму ізоляції та блокади вже пограбованих сіл і колгоспів, з них, оточених загонами військових і міліції, не можна було виїхати в пошуках харчів, «Закон про п’ять колосків», прийнятий 7 серпня 1932 року (за ним засуджено до розстрілу й таборів більш як 182 тисячі осіб, зокрема дітей, які намагалися на скошених полях назбирати жменьку зерна), арешти і катування стали у 1932—1933 роках знаряддями масового вбивства українців, організованого кремлівськими злочинцями.

Існує багато документальних підтверджень масштабного голоду в Україні вже в перші місяці 1932-го. Попри це хлібний експорт з охопленої лихом території того року становив 33% загальносоюзного обсягу вивезеного за кордон зерна. кремль, забираючи продукти, ставив за мету покарати українців, які у відповідь на «совєтизацію» й організацію колгоспів підняли тисячі повстань, зламати їхній опір і волю до побудови власної держави. Штучні голодомори 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років — яскраве свідчення того, що москова завжди розглядала Україну як головний об’єкт своєї геноцидної політики.

На знімку: у Національному музеї Голодомору відкрилася нова виставка, приурочена до 90-х роковин Голодомору-геноциду.  Студенти Київського індустріального фахового коледжу Київського національного університету будівництва і архітектури Софія Коваль та Марія Гришина біля скульптури «Гірка пам’ять дитинства» на території музею.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

До 90-х роковин Голодомору-геноциду 

«Нема хліба, нема сала, все московія забрала»

З картин і малюнків, представлених на виставці «1932—1933 — 2014—2023» у Музеї книги і друкарства України, дивляться крізь простір і час порожні зіниці жертв, закатованих сталінським режимом, — дітей, жінок, чоловіків, ще вчора сповнених сил, заможних, хазяйновитих, а після того, як у їхніх коморах червоноармійці повигрібали усе збіжжя, а з горщиків біля печі повитрушували картоплю й квасолю, з-за образів подіставали зав’язані у вузлики гарбузці й насіння огірків та буряків, сміх в їхніх оселях стих, почувся плач і стогін. Розпач і безсилля проти сталінської репресивної машини, запрограмованої на вбивство й повне винищення українського села, цього осередку духовності й традицій, на полотнах з жахаючими сюжетами — ось замість колись квітучих садів рядами могили й хрести, ось товстопузий енкаведист топчеться по тілах своїх жертв, а ось сам генералісимус у парадному кітелі із задоволенням вибиває в барабан своєї пропаганди людськими кістками. Це картина Євгена Луньова «сталін і кістки українців». На іншій роботі кат українського народу, вдягнений поверх кітеля у фартух із зображенням головних радянських знаків — зірки та серпа і молота. В руках ініціатора Голодомору-геноциду коса, та замість поля він викошує українство (картина «Від геноциду культури до геноциду нації. Художник Олег Білий).

Не менш пронизлива й робота «Нема хліба, нема сала, все московія забрала», яку Андрій Будник присвятив Анатолію Петрицькому (1919 р. н.) та Олексію Макаренкову (1921 р. н.).

Ще одним звинувачення червоної москви у геноциді українців стала картина народної художниці України Віри Кулеби-Баринової «Голодомор 32—33 р. в Україні забути неможливо». На полотні — селянська хата з прядкою і святими образами на покуті, прикрашеному вишитим рушником. Та замість щастя тут туга — перевернуто горщики, вибито вікно, а молода мати без сил впала на колиску з немовлям, яке вже більше ніколи не побачить сонця.

Жахливі сюжети, але реальність ще жахливіша. За даними дослідників голодоморів в Україні, тільки у 1932—1933 роках жертвами геноцидної політики сталіна стали 10,5 мільйона наших співгромадян та українців Кубані й інших регіонів компактного проживання. Матеріали досудових досліджень, які здійснила слідча група Головного слідчого управління СБУ, оприлюднені у виданні «Геноцид українців. 1932—1933». До нього увійшли і комплексна історико-криміналістична, лінгвістична та інші експертизи, проведені на вимогу Генеральної прокуратури України. За словами одного із авторів видання, відомого історика Володимира Сергійчука, «на 1 січня 1932 року було понад 32 млн 680 тисяч жителів України. З народженими за два наступні роки — а це понад 1 млн 252 тисячі — на 1 січня 1934 року мало бути понад 33 млн 933 тис. А реально було 26 млн 811 тис. Тобто на 7 млн 122 тисячі менше». Серед замордованих голодом, як зазначає дослідник, — багато дітей. Це величезні втрати, які Україна досі відчуває.

Про долі тих, кого прирік сталін, одержимий, як і путін, ідеєю знищення України як держави і українців як нації, розповідають й інші експонати виставки. Тут крім серій мистецьких робіт — живопису і графіки з меморіально-освітньої колекції Ділової Ради Україна-США «Голодомор: Очима українських художників» — представлені наукові дослідження, заборонені та невідомі фото гуманітарної катастрофи 1932—1933 років, поштові марки, предмети українського побуту початку XX століття, інсталяції, що повертають відвідувачів у ті страшні часи.

У виставкових вітринах і матеріали, які розповідають про винищення української інтелігенції — науковців, письменників, освітян, працівників музеїв і театрів, священнослужителів, державних службовців, громадських діячів.

Їх, звинувачуючи за сфальсифікованими справами, відправляли в катівні та табори, розстрілювали у підвалах нквс та тюрмах.

Пів століття, від 1933 по 1987 рік, у срср відмовлялися визнавати сам факт Голодомору. Радянська влада знищувала місцеві архіви, які могли б вказати на масові смерті від голоду, змінювала загальнодоступні дані про населення, щоб приховати людські втрати. Лише 25 грудня 1987 р., у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення радянської України, перший секретар цк Володимир Щербицький визнав факт голоду 1932—1933 рр. Після цього у селах починають встановлювати пам’ятники на місцях поховань убитих голодом, історики і краєзнавці записують спогади тих, хто вижив і на власні очі бачив, як вимирали цілі родини і цілі вулиці. З 1993-го в країні на державному рівні вшановують пам’ять померлих від голоду. 28 листопада 2006 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», що офіційно визнає Голодомор актом геноциду українського народу.

Пам’ять про масштабну гуманітарну катастрофу сьогодні стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу. Нині бібліографія праць, які ґрунтуються на архівних документах, що розкривають причини і наслідки геноцидної політики сталіна, налічує понад 20 тисяч позицій. Дослідниками записано більш як 200 тис. свідчень очевидців штучного голоду.

До 90-х роковин Голодомору-геноциду у Києві відбулася низка заходів — зокрема, круглий стіл «Голод як зброя. Від леніна до путіна» та міжнародний науковий форум «Україна в епоху Голодомору: влада, опір, ідентичність».

Їх учасники зазначають, що рашистський режим путіна знову використовує продовольство для досягнення політичних цілей — провокує продовольчу кризу у світі, блокує та бомбардує українські порти, через які відбувається експорт зерна, знищує зерносховища та сільськогосподарську техніку, спалює незібраний урожай, мінує сільгоспугіддя.

До Дня пам’яті жертв Голодомору Український інститут національної пам’яті ініціював акцію «Пам’ятай про жертв Голодомору. Підтримуй тих, хто бореться за Україну» та закликав співвітчизників зігріти своїм теплом і підтримати тих, хто зараз протистоїть ворогу на передовій, долучившись до збору коштів на техніку і амуніцію, плетіння сіток чи виготовлення окопних свічок.

«Символом акції стала окопна свічка, адже живий вогонь — це символ пам’яті, це тепло, це надія. Надія на те, що нам вистачить сил вистояти та перемогти. Бо ми — народ-воїн. У день пам’яті жертв Голодомору запали свічку пам’яті за вбитими голодом. Передай тепло, стань поряд із тим, хто нині бореться, щоб більше цього ніколи не сталося», — наголошують в УІНП.

Фото автора.