Мій дід по батькові, Дмитро Веретенник, дуже хотів жити. У нього були великі плани і головне — було для кого жити. Він хотів багато працювати, щоб дати достойне життя своїм трьом дітям: двом донькам і синові. Хлібороб з діда-прадіда хотів сіяти й орати, обробляти свою землю і плекати гарні врожаї. І, можливо, в дружній родині Дмитра і Федори могли народитися ще й інші продовжувачі роду, адже тоді чоловікові було лише 28, а сільські родини в Україні в той час були багатодітні.
А ще мій дід Дмитро хотів успадкувати і продовжити родинне захоплення, чи то навіть фах, за що у рідному селі Козилівка, що на Чернігівщині, і в навколишніх селах величали Богомазами. Ви вже, мабуть, здогадалися, що це ті, які малювали богів, ікони, одне слово. На жаль, тоді, в 30-х роках минулого століття, боги перестали бути в пошані, а за богомазання можна було й загриміти туди, де Макар телят не пас. Тож у родині про це воліли багато не говорити. А от прізвисько закріпилося. Але в діда все одно були плани — він просто хотів жити.
Дід не був на фронтах Другої світової, не боронив свою землю, бо він просто до тієї війни не дожив. Як не дожив і до того, щоб поняньчити онуків, а я ніколи не відчула його дідівського тепла і ласки. Утім, які онуки, якщо мій дід навіть не зміг побачити, як дорослішають його троє дітей 1926, 1928 та 1931 року народження. Бо ж рік його смерті — 1933-й.
Тож колись, коли лише потроху почали вже не на кухнях говорити про страшну трагедію мого народу — Голодомор, я задумалася і над смертю в такому молодому віці свого діда. У бабусі Федори Романівни я вже не могла запитати, адже та померла ще до так званої перебудови, а до того на тему Голодомору було цілковите табу. Залишалися лише мої дві тітки і батько. Батько навряд чи міг би щось пригадати, адже йому в 33-му було лише два роки. А от тітки могли пам’ятати, хоч одна з них і рано відійшла в засвіти. Тож питаю якось в іншої, ми тоді саме приїхали на кладовище і на могильному хресті діда чітко зазначено рік смерті — 1933-й. Але вона відповіла лише те, що чула колись від старших. Каже: та ото тоді ж ходила селами якась пошесть і дід помер від дизентерії. Їй важко було зрозуміти, що та хвороба була викликана саме голодом, бо ж знесилені люди ранньої весни повиповзали з хат у пошуках якоїсь гнилої чи мерзлої картоплі або ж їли листя, бруньки з дерев, якусь лободу. Ось така гірка правда, яку чомусь боялися прийняти як факт.
Коли вже в Києві відкрився Музей Голодомору, я кілька разів робила спроби віднайти у списках свого діда, але ті книги пам’яті такі масивні, а Чернігівщина була серед найбільш постраждалих, тож усі мої спроби були марні.
Але надія жевріла. І ось я йду в музей на екскурсію і вже після неї підходжу до чергової книги. Відкриваю майже першу ліпшу сторінку, а там: «Веретенник Дмитро Трохимович, село Козилівка. Причина смерті — голод». До речі, там також зазначається, що село Козилівка було 9 травня 1933 року занесено до так званої Чорної дошки. А це значить, що його оточили з усіх боків воєнізовані загони, щоб селяни не могли податися світ за очі у пошуках їжі й порятунку, прирікаючи тим самим непокірних українських селян на неминучу голодну смерть.
Тож у 28 років моя бабуся, зморена голодом і втратою чоловіка, залишається сама з малесенькими дітьми, а її завдання — вижити та не дати померти дітям. А ще тяжка праця в колгоспі, ні, не за гроші чи хоча б їжу, а за так звані палички-трудодні. За таку жебрацьку працю колгоспникам лише влітку 1964 року почали платити пенсії. Були це 12 карбованців. Можна лише уявити, як їм жилося. Тому пригадую, як завжди в цій родині дуже трепетно ставилися до хліба: скибочку я мала обов’язково доїсти, бо ж тоді вона за мною ганятиметься всю ніч. Ну а те, що крихти не можна залишати на столі, то вже саме собою зрозуміло.
На жаль, війна забрала на фронти фактично всіх молодих хлопців із села, а повернулися хіба що одиниці, і ті скалічені, тож мої чудові працелюбні тітки Катерина і Єфімія, світла їм пам’ять, не народили власних дітей. Може тому вони всю свою любов віддавали мені, єдиній племінниці. А ще вони мали захоплення, яке мабуть передалося від того дідівського богомазання, вони були неймовірні майстрині-рукодільниці. Шили, пряли, плели. А вишивали як — усе село приходило, щоб перейняти та спробувати й собі, але мою тітку Катрю так ніхто й не зміг перевершити. Від того їхня сільська хата була справжнім музеєм, створеним власноруч, і приїздити туди на гостини було нам із родиною за щастя.
Бо там була любов, і лише тепер я розумію, що, може, тому вони й не хотіли впускати спомин про ранню втрату свого батька від голоду і руйнувати певну ідилію. Але ми, нащадки, маємо пам’ятати, яку ціну заплатили і платять нині українці за право залишатися вільними та жити на своїй богом даній землі.
Пам’ятаймо, не пробачаймо.
Фото автора.
