Під час концерту.

Приурочили музичну програму до 80-річчя заснування одного з найтитулованіших творчих колективів.

На свято запросили поважних гостей, лунали привітання. Зокрема — від Президента Володимира Зеленського, яке зачитав виконувач обов’язків міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв. Він також вручив нагороди та присвоїв почесні звання чималій когорті цього славетного колективу.

Як зазначив у коментарі «Голосу України» директор Національного хору імені Григорія Верьовки Ігор Курилів, квитки на ювілейний концерт було розкуплено одразу, щойно вони з’явилися в продажу. Це й зрозуміло, адже українська публіка, виснажена війною, так хоче компенсувати свої моральні втрати і ще раз напитися такого нині затребуваного національного трунку.

До речі, створювався колектив також у воєнних реаліях. Восени 1943 року, коли в Україні ще гриміли гармати й тривали запеклі бої.

Керівником та головним диригентом призначили на той час наукового співробітника Інституту фольклору АН УРСР Григорія Верьовку.

Це був рік, коли країна стояла в руїнах, але вже тривали активні визвольні бої і багато хто з істориків зауважує, що так готувалися піднімати патріотичний дух і зустрічати перемогу. Хай там що, а Григорій Верьовка зі своєю дружиною Елеонорою Скрипчинською одразу розпочинають роботу і збирають золоті голоси для Українського народного хору. З Харкова, де власне й було започатковано хор та сформовано перший склад, композитор вирушає в експедицію Україною. До речі, деяких артистів, які ще перебували на фронті, розшукали листами польової пошти. Тривають прослуховування і відбір найталановитіших. З 1944 року Український народний хор, який мав цю назву до 1964 року, вже базувався у Києві. Зокрема, 6 вересня 1944 року в місті Києві у нинішньому Інституті філософії, що на вулиці Трьохсвятительській, відбувся перший концерт. Далі були виступи в театрах, госпіталях, військових частинах. Український народний хор був дієвим інструментом для підняття духу населення.

Після смерті Григорія Верьовки у 1964 році колектив був названий на його честь. У 1965-му ним став керувати легендарний Анатолій Авдієвський, який пів століття розвивав та виводив на нові висоти цей фактично головний хор країни. З часів Верьовки працює в хорі і композитор, народна артистка Ірина Мельниченко. Вони є те золоте зерно, яким пишається колектив. А сам хор ось уже 80 років є незмінною візитівкою нашої пісні в Україні та світі.

Варто зазначити, що з часу незалежності вже стало доброю традицією, коли хористи славного колективу відкривають і закривають сесії українського парламенту. На жаль, широкомасштабна війна і заходи безпеки, яких нині маємо дотримуватися, трохи порушили цю традицію, але всі впевнені, що відкриття першої після нашої Перемоги сесії Верховної Ради обов’язково відбудеться за участю хору імені Г. Верьовки.

До речі, свого часу в українському парламенті саме за активної підтримки Анатолія Авдієвського було реалізовано ініціативу тодішніх парламентаріїв і створено депутатський хор. Фактично це був єдиний такий колектив серед парламентів світу, констатує і пишається водночас ініціатор цієї ідеї — народний депутат України другого скликання Борис Пономаренко.

Якщо ж говорити про хор імені Верьовки, то нині він виступає і на лісових галявинах для військових, і у європейських та українських концертних залах, котрі незмінно переповнені вдячною публікою. Ігор Курилів також зазначив, що з перших днів свого існування голоси солістів хору, як і нині, підтримували бойовий дух військових у час тієї минулої війни, адже фактично радянська влада й створювала колектив як своєрідну ідеологічну спецоперацію. «Але ця спецоперація спрацювала якоюсь мірою проти неї, бо музикою, українською піснею, фольклором, який збирали в експедиціях наші фахівці, стверджувався український дух і наближалася незалежність України.

Звісно, не все було так гладко з тією ідеологією, часто доводилося балансувати. А інколи й потрапляли під серйозний прес. Були часи, коли хор звинувачували в так званому буржуазному націоналізмі, а твори забороняли. Так сталося і 1978 року, коли хор імені Верьовки вперше і, схоже, востаннє спробував взятися за новий твір. Це була фольк-опера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Її доля склалася трагічно — прем’єра планувалася у Палаці «Україна» в Києві, уже навіть зробили аудіозапис генеральної репетиції, проте в останній момент тодішнє партійне керівництво вирішило заборонити виставу, і опера лишалася невідомою широкому колу слухачів аж до прем’єри 2011 року, що відбулася у Національній філармонії у співпраці з Національним симфонічним оркестром.

З Інтернету я також дізналася про ще один маловідомий факт. Кажуть, у жовтні 1959 року хор поїхав з гастролями до Мюнхена, а там саме в цей час відбувався похорон провідника ОУН Степана Бандери, який загинув від руки агента КДБ. І от попри попередження посольства дехто з учасників хору таки відважився піти на цвинтар Вальдфрідгоф, де відбувалося прощання зі Степаном Андрійовичем.

І ось нове випробування. Випробування нашої сили та здатності бути. Уже в XXI столітті в цивілізованій Європі.

«Кожен вихід на сцену і виступ — нині велика удача. Ми живі, ми співаємо, ми потрібні людям. Це вже справжнє благословення у час, коли триває битва за саме існування України», — продовжує Ігор Курилів.

Тому хористи вважають за честь виступити перед нашими захисниками. Був випадок, розповідають вони, коли працювали на галявині в лісі. Дощ лив такий, що багнюка під час виконання бойового гопака летіла аж на голови і виконавців, і глядачів, проте воїни були в захопленні, а хористів переповнювала гордість від розуміння, яку місію вони виконують. Потім було пригощання фронтовим кулешем і щире спілкування. І це, вважають у хорі, своєрідна реабілітація для всіх — і для військових, і для цивільних.

Такою реабілітацією став і ювілейний концерт, який розпочали з всесвітньовідомої «Мелодії» Скорика. А далі — «Зродились ми великої години». Так, перегук епох, з часів Січових стрільців до нинішнього дня. А на екрані тим часом транслюється відображення трагічних подій у Бучі, Бородянці, Гостомелі, Маріуполі. Цю своєрідну естафету тодішні борці за волю України передають нинішнім героям.

До речі, про цю війну і естафету. Четверо учасників хору імені Верьовки нині боронять нашу батьківщину від російського загарбника. Один із них — Олександр Молодик, з яким автор цих рядків познайомилася напередодні концерту, 6 місяців воював під Бахмутом, а нині у складі ППО захищає наше небо над столицею. Олександрові випала честь промовляти на концерті клятву Україні: «Скріпи мій дух, закріпи мою волю...» та заспівати пісню «Ой чий то кінь стоїть». Зачарував своєю віртуозною грою на скрипці ще один артист оркестру хору, а нині воїн — Василь Ігнась.

Тож хай повертаються живими всі наші захисники, щоб зрештою зажити мирним життям. А поки що хор готується до нових концертів, не припиняє також волонтерити. Лише до кінця цього року вистав під назвою «Ми — українці» має відбутися 11. На жаль, виїзди з гастролями за кордон нині стали дуже проблематичними, але в колективі вірять, що українська пісня, українська культура дуже потрібні там, щоб донести: ми як нація є, а Перемогу треба наближати всім світом, адже ворог підступний і сильний, а тому лише об’єднавшись зможемо досягти мети.

А загалом і в Україні, і за кордоном, коли хор імені Верьовки виходив на сцену і звучали лише перші слова української пісні — це вже промовляла вся нація. Про те, що вона є. І тут не треба було перекладів — все ставало зрозумілим. Нам цей спадок передали ті покоління, які зберегли мову і пісню. Тож з 1943 року і досі хор Верьовки — це утвердження кожним виступом, кожним записом — ми є! І так буде й надалі.



Фото автора.