«Я на фронт, сину!» — «Я з тобою, тату!». Кілька коротких фраз, і чоловіки одразу порозумілися. Складніше було пояснити таке рішення жіночій половині їхнього сімейства — дружині й сестричці. На той час старшому Танащишину було 53, молодшому — 28. Володимир Петрович працював на будівництві, В’ячеслав — лікар-стоматолог.

Нині пан Володимир на лікуванні. В’ячеслав і далі б’є ворога. Поспілкуватися з ним вдалося, коли приїжджав у Вінницю провідати батька у шпиталі.

День під Бахмутом — за рік в АТО

«Тата важко поранило, — каже В’ячеслав. — Сталося це за день до його народження, 7 березня. Уже понад пів року минуло відтоді, а він досі на лікуванні. Зараз у Вінниці. Лікарі ВЛК сказали, що до військової служби батько не придатний. А йому тільки 54. Добре, що залишився живий. Із того пекла під Бахмутом, де він воював, мало повернулося його побратимів. Якось один з них сказав: день на позиції під Бахмутом можна зараховувати за рік в АТО, хоча й тоді були запеклі бої».

В’ячеслав служить старшим бойовим медиком однієї з рот 120-го батальйону ТрО, а ще він — стрілець. Каже, головне завдання кожного у батальйоні — бути насамперед бойовою одиницею.

За його словами, навички тактичної медицини має кожен військовий. Спеціалізовану допомогу надають медики з відповідною освітою. І В’ячеслав один з них. У обов’язки «Стоматолога» (позивний мого співрозмовника за його фахом у мирному житті) входить також евакуація поранених.

«Що ти тут забув?» — запитували колеги з ВЛК

Фах стоматолога В’ячеслав здобув у Тернополі у медичному університеті. Перед тим закінчив медучилище у Могилеві-Подільському, він родом з цих країв.

Згадує розмову з татом в один із перших днів після того, як росіяни вдерлися на нашу землю.

— «Сину, я на фронт», — сказав тоді батько і дивиться на мене. А я так само одразу без роздумів відповів: «Я з тобою, тату».

Коли приїхали до військкомату у Могилеві-Подільському, там стояла черга охочих іти зупиняти російських окупантів. За радянських часів Володимир Петрович проходив строкову службу в ракетних військах. Тому у військкоматі до нього не було зайвих запитань. Спершу мобілізовували тих, хто знає, що таке армія. У В’ячеслава — ніякого військового досвіду. Йому відмовили.

«Охочі служити одразу проходили лікарську комісію, — розповідає В’ячеслав. — Огляд відбувався швидко. До комісії входили медики, які знали мене ще по навчанню в медичному училищі. Дехто з них казав: «Що ти тут шукаєш? Не візьмуть тебе без досвіду, йди додому».

На думку В’ячеслава, відтоді ситуація кардинально змінилася. У перші дні повномасштабного вторгнення добровольці просилися на фронт, шукали шляхи, як потрапити у списки мобілізованих, дехто готовий був навіть заплатити за таке, а тепер платять, щоб уникнути мобілізації.

Запитую співрозмовника, як йому все-таки вдалося умовити військкомат? Каже: зумів дібрати правильні слова, говорив переконливим тоном, пояснив, що люди з медичною освітою також потрібні на фронті, й зрештою переконав!

Служили син із батьком спершу в одному взводі, потім — в одній роті 120-го батальйону ТрО. Один фронтовий випадок розвів їх. Загубилися у вихорі війни.

Над головою висів рій безпілотників

Уночі 5 березня цього року В’ячеслав іще був разом із батьком. Перед тим над їхніми головами висів рій ворожих дронів. Потім почався артилерійський обстріл. Військові розділилися на групи. Все відбувалося швидко, до деякої міри хаотично. Син потрапив в укриття. Батько залишився з іншою групою.

На другий день вийшли на зв’язок із командиром. Хвилювався, бо знав, що не всі вижили під час нічного обстрілу. Повідомили, що Володимир Петрович живий. Сказали: «Твій батько на позиції»...

В’ячеслав згадує: на той час тато про нього не мав інформації, навіть не було можливості її отримати, бо його група заступила на позицію біля Бахмута. Син розумів, що це означає. Одного разу випало бути на командному пункті. В той час працювала рація, і В’ячеслав на власні вуха чув, що робилося там під час бою...

Він усвідомлював, що після таких боїв не всі повертаються живими.

Володимира Петровича оминула фатальна участь. Щоправда, чоловік дістав важкі поранення, але його вдалося евакуювати.

«Тільки через три дні після евакуації батько нарешті дізнався про мене, а я про нього, і ми змогли поговорити по телефону, — розповідає В’ячеслав. — А побачилися аж через півтора місяці, коли я виїхав зі Донецької області й провідав його у шпиталі».

Мій співрозмовник із сумом розповідає про побратимів, які полягли під Бахмутом. І не тільки там. «Я згадую хлопців зі свого підрозділу, які прийшли у перші дні війни, — розповідає він. — Мотивовані, патріотичні, їх ніхто не агітував, вони самостійно зробили свій вибір, усвідомлювали, за що йдуть на ризик. Це справді був цвіт нації. На жаль, багатьох із них ми втратили».

На війну В’ячеслава і його батька проводжали мама і молодша сестра. «Їм увесь цей час було важче, ніж нам із батьком, — каже співрозмовник. — Ми постійно перебували разом, за винятком тих страшних днів, коли загубилися, а мама з сестрою щодня чекали дзвінка. Їм було найважче, це правда. Чекати, не знаючи, що з нами, це справжні муки».
В’ячеслав будує плани на майбутнє.

«Коли повернетеся, лікарю?» — запитує його дехто з колишніх пацієнтів. — «Одразу після Перемоги!» — чують у відповідь.

Вінницька область.

На знімку: батько й син Танащишини одними з перших прийшли у військкомат після початку великої війни.

Фото надано В’ячеславом Танащишиним.