Зруйнована під час окупації школа в селі Рудницьке Броварського району на Київщині.
Пошкоджену під час окупації школу ще не відновили, дітей підвозять на заняття до опорного закладу в село Селище. Днями учням довелося залишитися вдома — через снігові перемети на шляхах. Щоб навіть узимку вони мали змогу спілкуватися, відвідувати гуртки і майстер-класи, в селі відкрили освітній хаб.
Обереги для Миколаїв у пікселі
Місцеві дітлахи і без підказок знають, що головні Миколаї нашого часу носять піксель. У день відкриття освітнього хабу школярі малювали листівки та плели ляльки-мотанки, які передадуть бійцям.
Валя та Яна створені власноруч обереги передають і для незнайомих військовослужбовців, і для рідних. «Мій клас буде моєму татові відправляти», — із гордістю в голосі повідомляє Яна. Після деокупації села її батько пішов на війну добровольцем, дістав поранення, а нині уже навчає новобранців.
Освітній хаб працює у відремонтованій кімнаті колишнього сільського клубу, який тепер називають Центром дозвілля. Об’єкт давно потребував капітального оновлення, тож клуб почали ремонтувати ще до великої війни — зусиллями і коштом громади, за сприяння місцевих підприємців.
Якщо пошукати, ресурси знайдуться
Освітній хаб в селі Рудницьке створено у співпраці з Благодійним фондом «МХП — Громаді» за підтримки громадської організації Ініціативний центр сприяння активності та розвитку громадського почину (ІСАР) «Єднання».
Він з’явився у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства України», що реалізується у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки підтримці Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
— Цей чудовий освітній простір створено за нашого сприяння, за допомогою місцевої влади і благодійного фонду, і я сподіваюся, що тут генеруватимуть нові ідеї щодо розвитку громади, які можна втілювати навіть за таких складних часів, — наголосила представниця USAID Анна Новак.
Проєкт зі створення освітнього хабу тривав півроку — передусім у клубі відремонтували покрівлю, в одній з кімнат замінили підлогу та вікна, пофарбували стіни. «Загалом цей проєкт коштував приблизно 560 тисяч гривень — ремонтні роботи, меблі і обладнання, — підсумовує староста Рудницького старостинського округу Ірина Бурзак. — Левову частку коштів надали БФ «МХП — Громаді» та ІСАР «Єднання», долучилися й місцеві підприємці. В подальшому плануємо створити в Центрі дозвілля бібліотеку та відремонтувати укриття. Знову подаватимемося на конкурс грантів. Добре було б також забезпечити наш освітній хаб генератором — на випадок відключення електроенергії».
«Позашкільна соціалізація важлива. Бо це і зниження стресу, і перефокусування, і додаткові знання. Дітям потрібен простір для дозвілля й навчання, — наголошує Олександр Пахолюк, керівник відділу залучення соціальних інвестицій та партнерств БФ «МХП — Громаді». — Організували його спільно з партнерами, забезпечили меблями та необхідною технікою: екраном, проєктором, принтером, ноутбуком». До речі, одразу після деокупації села фонд допомагав відновлювати будинки місцевих мешканців. Загалом тут зруйновано або пошкоджено більш як півсотні хат.
Якщо в селі чи місті є ініціативні люди, вони зуміють знайти кошти на реалізацію своїх планів, переконує виконавчий директор ІСАР «Єднання» та керівник проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства» Володимир Шейгус. «У нашій програмі є конкурс проєктів. БФ «МХП — Громаді» разом з місцевими мешканцями, місцевою громадою подали спільний проєкт на цей конкурс і отримали фінансування», — пояснює він. В результаті з’явився освітній хаб, де вже заплановано проведення низки важливих заходів — тренінгів з антимінної безпеки, домедичної допомоги, психологічної підтримки тощо. «Наша програма є однією з понад сотні програм, які реалізує Агентство США з міжнародного розвитку на підтримку України. Є й інші донори, а також приватний бізнес, до якого можна звертатися, залучати кошти», — додає Володимир Шейгус.
У «Мистецькій коморі» завжди є Wi-Fi
Завідувачка клубу Антоніна Поляничко є рушієм багатьох місцевих культурних ініціатив. У підпорядкованому їй закладі проводять дозвілля і малі, і дорослі — створено колектив української пісні «Горлиця», є дитячий театральний гурток. «У нас мало місця, тому гуртки працювали в «Мистецькій коморі», влаштованій у цьому само приміщенні», — каже моя співрозмовниця. Тепер з’явився новий простір для занять. Торік навіть під час блекаутів люди приходили до клубу, де у «Мистецькій коморі» завжди було тепло і працював Інтернет.
З нагоди відкриття хабу завсідники клубу показали гостям давній український обряд «кусання калити». А ми тим часом захоплено розглядали вишиті сорочки та рушники, зібрані Антоніною Поляничко та Іриною Коваленко в «Музейній кімнаті», облаштованій в приміщенні клубу.
«Я беру участь у художній самодіяльності, а взагалі працюю медсестрою, — розповідає пані Ірина. — Ходжу односельцям крапельниці ставити. Якщо бачу річ, яка, можливо, не дуже треба господарям, а для музею — справжня знахідка, то прошу передати нам». Перебралися до кімнати старожитностей і раритети з Ірининої хати — як, наприклад, старовинна розмальована скриня, де колись зберігали святковий одяг. «Цій вишиванці — понад сто років, — показує сорочку з червоними квітами, — вона дісталася у спадок від моєї тітки, в ній її сусідка виходила заміж. А ці рушники та подушки вишивала моя бабуся. Ось вона тут, на фотографії».
Замінували навіть водостоки
Пережиту в Рудницькому російську окупацію жінки й досі не можуть згадувати спокійно.
— Ми майже не спали, — зізнається Антоніна Поляничко. — Село обстрілювали і серед ночі, і вранці, і ввечері. Лягали в ліжко одягнені, щоб онуків у разі небезпеки швидко розбудити і сховати. Погреби у нас не облаштовані, тож ми знайшли у хаті дві стіни і в цей куток відправляли дітей, самі ставали довкола них, ставили крісла. Було нас семеро — я, чоловік, моя дочка із зятем і сином та невістка з донечкою. Онукам — чотири й вісім років.
Рудницьке визволили 28 березня. Але доки клуб не перевірили сапери, його працівники не ризикували туди зазирнути. «Все село було заміновано, — каже Антоніна Поляничко. — На дитячому майданчику, де гралися малюки, знайшли шість мін. Заміновані були такі місця, що ми б навіть не подумали, що так можна, — водостоки наприклад. Розтяжки знайшли і в шкільному саду. На деревах висіли такі бляшанки — як візьмешся, щоб зняти, відриває руки. У клуб зайшли наприкінці квітня. Дякувати Богові, він не був замінований» .
«Навіть у нашому храмі рашисти облаштували спостережний пункт, а на водонапірній вежі та в недобудованій хаті священника, кажуть, сидів снайпер», — розповідає Ірина Коваленко.
Не дивно, що повномасштабне вторгнення пришвидшило перехід Рудницької церкви з московського патріархату до ПЦУ. Ця знакова подія відбулася буквально два тижні тому. Нині громада завершує офіційну реєстрацію свого нового статусу у релігійних і світських структурах. Справи духовні, як з’ясувалося, теж вирішує ЦНАП…
Окупанти грабували й вибачалися, що «ділять не своє»
Зрозуміти загадкову російську душу можуть хіба що кваліфіковані психологи та психіатри. Саме такий висновок спадає на думку, коли проглядаєш малюнки та вірші одного з російських загарбників, які були розквартировані в місцевому навчальному закладі. Зошит з одкровеннями окупанта (якщо вірити написам, то військовослужбовця 2-ї роти 1-го батальйону Єгора Макарова) нам показали в Рудницькій школі. Схоже на те, що цей тип не надто хотів на війну, і в світлі проблисків сумління навіть намагався попросити вибачення у тих, кого прийшов вбивати й грабувати. Але не зробив нічого, щоб не брати участі у цьому злочині. Перепрошую за використання прямої мови ворога, але зацитую його вірші: «Кто ранен, а кто погиб — горе семье на всю жизнь», «Куда деваться, я пошел терпеть и ждать конец шоу». І трохи вище: «Самый большой на...б — это делить не свое».
Вони і справді ділили все, що хотіли. «Школу повністю розграбовано, — каже завідувач Філії «Рудницька гімназія опорного закладу освіти «Селищанський ліцей» Баришівської селищної ради Анатолій Тупиця. — Комп’ютери не розкручували: просто порозбивали і повидирали з них материнські плати».
«Позабирали навіть кросівки, в яких діти ходили на фізкультуру і залишали після уроків у школі, — дивується Ірина Коваленко. — Не чіпали лише взуття маленьких розмірів. Як подумаю, що в кросівках моєї дитини, можливо, й досі ходить котрийсь із них, аж недобре стає...»
Філією Рудницька школа стала вже після деокупації, а до великої війни була самостійним навчально-виховним комплексом, де під одним дахом працювали школа й дитсадок. Тепер приміщення стоїть пусткою. Останній урок тут провели 23 лютого 2022 року, ця дата і досі написана на шкільній дошці, от тільки «лютий» стерли і написали «февраль». Поміж непристойних малюнків хтось нашкрябав крейдою жалюгідне «извините». «Здається, це писала та сама людина, що й вірші, — каже директор, — ось бачите, тут його прізвище».
Поховати загиблого змогли лише після визволення
На початку окупації в селі загинув пенсіонер Володимир Герасименко. «Він був художником, шанованою людиною, ще до війни певний час вів у нас гурток, співпрацював з одним з друкованих видань», — пригадує директор школи.
Герасименко пішов до росіян на перемовини — можливо, за дозволом евакуювати родину, і не повернувся. Його тіло майже місяць так і пролежало на узбіччі дороги, прикидане гілками, бо окупанти не дозволяли розшукати і поховати загиблого.
«Я особисто не була з ним знайома, — каже староста Ірина Бурзак, — але люди розповідали, що він працював у Спілці художників, був журналістом. Виходець з Рудницького, тут його батьки жили, а нині мешкає сестра.
Другого березня до Рудницького зайшли росіяни, а третього мені зателефонувала дружина Володимира Герасименка і повідомила, що він пішов на перемовини і зник. За розповідями рідних, був дуже патріотично налаштованою людиною. Можливо, вступив у суперечку з окупантами».
В одному зі шкільних кабінетів на підвіконні помічаємо макет автомата, який використовували на уроках «Захист України». «Рашисти виставляли ці макети з вікон, щоб лякати населення», — припускає директор.
У школі розташували штаб та спостережний пункт, спали і їли так само тут, про що свідчили гори сміття та ящики із сухпайками. Милися в облаштованій біля спортзалу лазні, але природні потреби справляли де завгодно.
Прибирати заклад після таких «квартирантів» довелося довго, а допомагали в цьому вчителі з усієї Баришівської ТГ...
На фасаді школи, біля входу — розтрощена росіянами пам’ятна таблиця загиблому герою, випускнику цієї школи Віктору Бондарю. Її встановили ще за часів, коли російсько-українську війну називали АТО або навіть «війною на сході». У 2022-му вона дісталася й сюди.
— До широкомасштабного вторгнення в нашому закладі навчалося 127 учнів і вихованців дошкільної групи, — зазначає Анатолій Тупиця. — Дуже гарний був садок, тепла школа — сучасна, обладнана всім необхідним. Доки нас не відвідали російські «визволителі». Вони йшли Прилуцькою трасою і раптом повернули до Рудницького. Наскільки я розумію, чув таку інформацію і бачив записи з безпілотника, стріляли і в бік школи. На фасаді біля мого кабінету є сліди від влучання, ймовірно, танкового снаряда. Коли зайшли в село, на першому поверсі школи розмістили штаб, на другому — спостережний пункт. Зламали замки, повідкривали всі класи, всі приміщення.
В нас були і телевізори гарні, і комп’ютерна техніка — все вкрали або знищили.
Окупанти виставили в селах блокпости і хазяйнували, як хотіли. «В сусідніх Лукашах та Селищі стояли наші, які кілька разів намагалися визволити Рудницьке, але спочатку безуспішно», — додає директор.
Піднімаємося сходами на другий поверх школи, де вигоріло чимало класів, хол і актовий зал. «Дивлюсь на металеві каркаси від згорілих парт і серце «йокає». Не можу звикнути», — каже директор. Їдальнею рашисти не користувалися, бо світла не було і не працювало обладнання, тож тут чисто, як до війни. Директор показує кубки, привезені шкільною командою з районних спортивних змагань, які зберігають на кухні. В спортивному залі у волейбол тепер грає хіба що вітер. На його стелі добре видно слід від прильоту — снаряд наскрізь пробив дах і продірявив залізобетонні перекриття.
Ціна питання
— У нашому районі внаслідок бойових дій та обстрілів зруйновано або пошкоджено три школи —Рудницьку, у Лукашах і Баришівці, їх треба відбудовувати, — розповідає виконувач обов’язків голови Баришівської територіальної громади Олександр Ільченко. — На жаль, роботи, які мали стартувати цього літа коштом міжнародних донорів, так і не почалися. Цими питаннями опікується КОДА. Ми ж можемо лише підтримувати ці заклади, щоб не зруйнувалися остаточно. Громада дотаційна, а ще в нас забрали сім мільйонів ПДФО, на які ми розраховували — зокрема, збиралися розробити генплан по деяких старостинських округах. Для нас це великі кошти, адже увесь бюджет громади — це 300 мільйонів.
Учителі з Рудницької школи нині викладають своїм учням в опорному закладі. Зупинили роботу кухарів і технічних працівників, тож робочих місць у селі стало менше. Школа потрібна Рудницькому, як повітря, кажуть місцеві мешканці.
«Щоб встигнути на сьому тридцять ранку на шкільний автобус, я щодня встаю о шостій, — наводить свої аргументи дев’ятикласниця Яна. —Навчаємося тиждень у школі, тиждень — вдома, онлайн. Складно дуже з таким розкладом!»
Рудницьку школу відвідували й діти з сусіднього села Лук’янівки — їх тепер теж возять до Селищанського закладу тим самим автобусом.
«Від наявності чи відсутності школи залежать демографічні перспективи обох населених пунктів, — переконує Ольга Мельничук. — Я — провідний спеціаліст у Лук’янівському старостинському округу, працюю з внутрішньо переміщеними особами, які приїхали з початком великої війни. Сім’ї з дітьми в нас надовго не затримуються, тому що не працює школа. Декільком родинам люди надали практично в безоплатне користування свої будинки за умови сплати комунальних послуг. Але для батьків важливо, щоб під час воєнного стану діти були неподалік і в разі небезпеки вони змогли швидко їх забрати зі школи чи садка. Багатодітна сім’я, якій у селі виділили житло, переїхала до Борисполя. І саме з цієї причини».
Відновленням закладу опікуються в обласній державній адміністрації. «Вже проведена експертиза, розроблена проєктна документація на капремонт школи, на це витрачено до двох мільйонів гривень і, власне, можна розпочати роботи, — наголошує Анатолій Тупиця. — Залишилося тільки знайти кошти. Цим займається департамент регіонального розвитку КОДА, є відповідний меморандум з Європейським інвестиційним банком. Ціна питання — трохи більш як 60 мільйонів. Проєкт я бачив: облаштована територія, огорожа, плитка. Багато елементів, без яких школа може існувати. Але якщо відбудовувати сучасний освітній простір, про них теж варто подбати».
Одне слово, з тротуарною плиткою чи без неї, та заклад відбудовувати треба. «Не можна в селі без школи, тим паче під час війни!» — в один голос твердять наші співрозмовники.
Під час майстер-класу з виготовлення оберегівдля ЗСУ.
Завсідники клубу відтворили старовинний обряд «кусання калити».
Валя і Яна (на знімку ліворуч) плетуть ляльки-мотанки, щоб передати бійцям.
Завідувач філії Рудницька гімназія Анатолій Тупиця показує залишені рашистами сухпайки.
На стелі спортзалу чітко видно слід від «прильоту».
Олександр Пахолюк, Володимир Шейгус , Анна Новак та Ірина Бурзак (справа наліво) під час відкриття освітнього хабу.
Дев’ятикласниця Яна (на знімку праворуч) майструє обереги і для свого тата, який після деокупації села добровольцем пішов на війну, був поранений, а нині вже готує новобранців.
Завдяки Ірині Коваленко в музейній кімнаті сільського клубу з’явилися саморобні манекени в традиційних українських строях.
«Селу не можна без школи!», — каже Анатолій Тупиця.
Слід від потрапляння ворожого снаряду – ймовірно, танкового – на фасаді Рудницької школи.
До російської окупації це був шкільний актовий зал.
Два роки тому тут вирувало життя, про що нагадують численні спортивні кубки, привезені учнями з районних спортивних змагань.
Шкільні макети зброї рашисти виставляли з вікон для залякування населення.
У місцевій церкві ніколи більше не буде промосковських проповідників.
Старовинні рушники, зібрані в музейній кімнаті клубу.
В освітньому хабі.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
