«Педагогіка співпраці» — це ключовий орієнтир, який втілено на практиці викладачами Українського державного університету імені М. П. Драгоманова. Такі підходи завжди обстоював у своїй професії ректор одного з найстаріших і найкращих педагогічних вишів країни Віктор Андрущенко (на знімку).
Розмірковую над феноменом Віктора Петровича незадовго до його 75-ліття... Вперше я побачив цю людину в далекому 1978 році, коли був студентом філософського факультету нині Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тоді до нас, студентів-заочників, на лекцію з етики прийшов викладач невисокого зросту та спокійним, виваженим і доброзичливим голосом сказав: «Я Віктор Петрович Андрущенко, кандидат філософських наук, доцент, заступник декана філософського факультету».
А далі таким самим голосом прочитав лекцію. Говорив спокійно, невимушено, повільно, давав можливість записувати, наводив аргументи, ставив запитання і уважно слухав наші відповіді. Було дуже цікаво.
Це — знакове знайомство: я вперше побачив на ділі, що таке «педагогіка співпраці», коли викладач не просто читає матеріал (до речі, Віктор Петрович вів лекцію без паперів, «з голови», що нас усіх вразило), а бачить студента рівноправним учасником освітнього процесу, залучає нас до розмови. Вже чотири десятки років я сам найширшим чином використовую цю методологію в своїй педагогічній практиці.
Наступного разу доля звела мене з Віктором Петровичем за дев’ять років, коли я був зарахований до аспірантури і шукав наукового керівника. Дуже хотів, щоб ним став Віктор Петрович! Але не склалося: він уже мав двох аспірантів, і це була межа. Однак Віктор Петрович усе одно дуже допоміг: читав мою роботу, висловлював зауваження і давав поради. Для мене це було надзвичайно важливо, адже я сам обрав тему дисертації, якою був просто одержимий (проблема самореалізації особистості — практично нова і недосліджена у вітчизняній філософії на той час тема!). Тож мені було важливо почути думку людини, яку я поважав.
Апогеєм нашої творчої співпраці стали роки, коли Віктор Петрович спочатку переконав мене готувати докторську дисертацію, а потім погодився стати науковим консультантом роботи. Саме тоді я по-справжньому побачив талант цієї людини! До сьогодні дивуюся, як він, перебуваючи на високій, відповідальній державній посаді, знаходив для мене час і як він за кілька хвилин спілкування розбирав суть моїх теоретичних викладок і давав неоціненні поради! Я навіть зберігаю аркуш паперу, на якому моя пропозиція теми і плану дисертації відкоригована рукою Віктора Петровича.
Усі ми талановиті від народження. А я думаю про те, чому ж тоді в реальному житті так багато сірості, посередності, невігластва? Чому ми в дитинстві всі талановиті, як виростаємо і стаємо на самостійний шлях, то перетворюємось нерідко на заскорублих, «сухих», тривіально мислячих і діючих «людей у футлярі»? І тут спадає на думку, що не все вирішується дарованими від батьків талантами. Є ще багато такого, без чого талант гине, здібності стають звичайними звичками, монотонно виконуваними протягом тривалого часу, навіть усього життя. Чому ж так?
Приклад Віктора Андрущенка дає першу відповідь — треба йти до своєї мети. Я знаю цю людину 45 років, і це дає мені право стверджувати: у нього завжди була мета! Він не зраджував їй ніколи. Років 15 тому я дізнався про дуже цікавий і показовий факт із біографії академіка В. Андрущенка: колись, ще студентом філософського факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (так тоді називався нинішній Київський національний університет імені Тараса Шевченка) якось гуляючи зі своєю майбутньою дружиною Тетяною біля Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького (нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова), він сказав, що стане ректором цього інституту. І дотримав слова: вже протягом багатьох років є очільником цього закладу вищої освіти.
Для університету Віктор Андрущенко зробив дуже багато: створив атмосферу, де панують довірливі людські відносини, наука і освіта, істотно оновив навчальний процес, запровадив низку нових спеціальностей, виховав плеяду відомих науковців і педагогів, вивів університет на міжнародну арену, зробив його одним із провідних вишів України. І це лише один із багатьох прикладів у житті нашого ювіляра, який ілюструє його значний талант — постійне бажання і налаштованість на досягнення чогось нового.
Далеко не кожен це може.
«Бажати не шкідливо!» — кажуть у народі. Справді, бажати можна будь-чого, та чомусь далеко не всі наші бажання здійснюються. І тут знову звертаюсь до феномена Віктора Андрущенка і знаходжу відповідь. Вона полягає в його новаторстві, справжньому філософському мисленні — гнучкому, креативному, творчому. Для ілюстрації можна наводити багато прикладів з професійної діяльності ювіляра. Ще на світанку української незалежності Віктор Петрович одним із перших у вітчизняній філософії поламав застарілий на той час поділ цієї науки на діалектичний та історичний матеріалізм, запропонувавши напрям соціальної філософії, який відповідав світовим стандартам. А за кілька років видав дві знакові в цьому контексті книжки: спочатку вийшов курс лекцій «Сучасна соціальна філософія» у двох виданнях, а потім підручник для студентів «Історія соціальної філософії».
Новаторство Віктора Андрущенка виявилося і в тому, що він першим і фактично єдиним серед освітянських керівників сучасної України зрозумів і як заступник міністра освіти і науки України практично організував підготовку та впровадив у життя Концепцію гуманітарної освіти України. А потім визріла ідея філософії освіти — нового напряму у структурі філософії як науки. Та її практична реалізація у вигляді Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України — унікальної і єдиної на теренах пострадянського простору наукової установи, головні завдання якої лежать у площині осмислення ролі та значення освіти в сучасному світі.
Про вольові якості Віктора Андрущенка свідчить уся його професійна діяльність, усе те, чого він досяг у житті, підходячи до свого ювілею. Сказане вище — лише маленька частинка на підтвердження цих слів. Не дарма одна з його книжок має назву «Організоване суспільство»!
Про ці якості Віктора Петровича свідчить і його наукова школа, в якій зростали і зростають сьогодні вчені, які сформувалися під впливом таланту цієї неординарної людини.
Про те, що Віктор Андрущенко є вольовою, організованою і надзвичайно працездатною людиною, свідчать і його напрацювання, низка відомих книжок та статей, кількість яких обчислюється уже сотнями!
Я ніколи не чув, щоб він підвищував тон голосу. Але ж наскільки він завжди переконливий!
У свої 75 років Віктор Петрович так само володіє гострим розумом, інтуїцією, здатністю робити свою справу. І я щиро бажаю йому успіхів на цьому шляху! Вдячний долі, що подарувала мені можливість знати, спілкуватися, творчо співпрацювати з цією неординарною і по-справжньому талановитою людиною.
Володимир МУЛЯР, доктор філософських наук, професор, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри суспільних наук Поліського національного університету.