Комунальники, які розпочали роботу рано-вранці, на демонтаж 7-тонної конструкції заввишки 13,8 м витратили шість годин. До робіт було залучено важку техніку, тож на бульварі Тараса Шевченка частково перекривали рух. Присутні спостерігали за поваленням більшовицько-московського ідола із захватом в очах. Історик та громадська діячка Тетяна Швидченко назвала рішення знести статую щорсу знаковим. «Майже 70 років Україна чекала на це, — каже вона. — Нарешті пам’ятник одному з окупантів буде прибрано з Києва».
І справді, активісти давно вимагали ліквідувати один з найяскравіших маркерів російської імперської політики. Про це свідчать і написи на постаменті — «Кат», «Убивця», «Злочинець», «Воював проти Армії УНР». Після повалення 8 грудня 2013 року пам’ятника леніну, який стояв на початку бульвару Тараса Шевченка, що стало початком «ленінопада», від активістів пролунали гучні заклики продовжити декомунізацію центру столиці. Тоді монумент кривавого ката закрили щитами синьо-жовтого кольору.
24 серпня 2016 року представники патріотичних організацій намагалися самотужки знести скульптурну композицію, у березні 2017-го невідомі відпиляли ногу коня, на якому сидів щорс. Невдовзі її причепили, але вже не бронзову, а гіпсову.
Пам’ятник червоному командиру було встановлено до 300-річчя Переяславської ради у квітні 1954-го, хоч ідея увічнити його з’явилася в сталіна ще в середині 1930-х. Кремлівський тиран возвеличував щорса як борця за «радянську Україну». Саме він замовив режисеру Олександру Довженку фільм про нього. Під час вручення митцеві ордена леніна за картину «Аероград» сталін, улюбленим фільмом якого був «чапаєв», сказав кінодраматургу: «За вами борг — український чапаєв. щорса ви знаєте».
Радянська влада активно використовувала образ командира, що народився в місті Сновську на Чернігівщині в сім’ї залізничника, переселенця зі Стовпців мінської губернії, для пропаганди комуністичних ідей та просування великодержавних концепцій. Про щорса писали вірші й книжки, знімали кіно, йому присвячували художні полотна, ставили пам’ятники. Наприклад, кремлю фільм Довженка обійшовся в п’ять мільйонів рублів замість запланованих трьох, а режисер за роботу над стрічкою заплатив здоров’ям — у нього стався інфаркт.
Над картиною митець працював чотири роки. Його головним консультантом був іван дубовий, який служив у щорса заступником начальника 1-ї української дивізії Богуна. Довженко 11 місяців писав сценарій, працював в архівах і музеях, зустрічався із соратниками комдива, який загинув у 24 роки. Існувало дві версії смерті щорса — за першою 30 серпня 1919-го під Коростенем він потрапив від вогонь петлюрівського кулеметника і помер на руках у івана дубового. За другою, неофіційною, дубовий виконав розпорядження троцького ліквідувати щорса, як було знищено й інших командирів — «батька-отамана» боженка (його отруїли просто в штабі), котовського, богунського, черняка, яких нарком з військових і морських справ звинувачував в анархізмі, ухилянні від підпорядкування українських радянських військ командуванню червоної армії ррфср. Трохи раніше чк ліквідувала в Києві й дружину боженка, яка поїхала в столицю на розвідку. Згорьований чоловік відправляє щорсу телеграму: «Убила її чека м. Києва. Терміново телеграфуйте розслідування її смерті, дайте відповідь. Через три доби виступимо для розправи з чекою, дайте відповідь, інакше не переживу». Втішили вдівця дорогим подарунком — золотим портсигаром, після чого ліквідували отруєним коньяком.
Уродженця Чигиринщини івана дубового, свідка тих подій, заарештували просто під час зйомок 21 серпня 1937-го. Менш як за рік його стратили в тюрмі нквд, а родину відправили в гулаг. На подію Довженко реагує емоційно: «Гад! Зрадник!». Режисеру, який у 1918-1919 роках воював проти більшовиків в Армії УНР, про що знав і сталін, доводиться переписувати сценарій і щоночі прислухатися до кроків на сходах.
На кадрах фільму бачимо комдива, впевненого в перемозі соціалістичної революції, яка принесе народу добробут і щастя. Насправді в Україну радянську владу щорс з московською окупаційною армією принесли на штиках. По Києву й інших регіонах прокотилися хвилі червоного терору. Друга хвиля припала на лютий 1919-го, коли після взяття столиці УНР щорса було призначено комендантом міста і протягом 10 днів він був його повновладним господарем.
Курс на політичний терор більшовики взяли одразу після жовтневого перевороту. З осені 1918-го він набув статусу офіційної політики радвлади, що було закріплено декретом ради народних комісарів більшовицької росії (ррфср) «Про червоний терор», в якому вказувалося: «...забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що необхідно убезпечити радянську республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх у концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень».
Відповідно до напису на одному з транспарантів пролєтарієв «Желєзной рукой загонім человєчество к счастію» діяв і щорс. Жертвами червоного терору в Києві в січні-лютому 1918 року, за різними даними, стали від п’яти до шести тисяч осіб. Київський мистецтвознавець Федір Ернст свідчив: «Трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10-15 осіб, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у скривлених позах, залитих кров’ю — цілими рядами». Протягом усього часу перебування української столиці під окупантами, як свідчив навіть голова вуцвк микола скрипник, «розстрілювали тих, у кого знаходили сповідки, написані «на украінском язикє». Інший український більшовик володимир затонський у журналі «Літопис революції» писав: «Страшне, кошмарне видовище... трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх...» Розстрілювали за «малоросійські» вуса, за розмову українською, за вишиванку чи просто гарний одяг. Окупанти вдиралися в будинки киян, зі стін зривали портрети Шевченка, забирали ложки, прикраси, чоботи, хапали заручників. Кого не могли обміняти на гроші й золото, страчували.
Канонізований сталіним щорс був не лише «гвинтиком» маховика терору, а й допоміг більшовицькій росії приєднати в травні 1919 року українську Стародубщину. Історична частина Чернігово-Сіверської землі, з 1663 року територія Стародубського козацького полку Гетьманщини. Відповідно до Берестейського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української Народної Республіки. Підписавши Брест-Литовський мирний договір за наслідками Першої світової війни, рсфср визнавала УНР та її кордони і не заперечувала належності Стародубщини до Української держави, хоч постійно переходила демаркаційну лінію та грабувала місцеве населення. Тут, у районі містечка Унеча, щорс всупереч домовленостям з українською владою почав організовувати червоноармійські загони і звідси почався його марш на Україну. Тож він фактично приєднав українські землі до більшовицької росії. Нині Стародубщина — це 12 районів брянської області рф площею 14 762 кв. км.
На зйомках фільму про щорса консультантом Довженка була дружина «легендарного комдива» фрума хайкіна. У 1918-му в містечку Унеча на Стародубщині вона очолювала чк. Збереглося багато спогадів очевидців про те, як фрума, вбрана в шкіряну куртку і шкіряні штани, з маузером на боку розправлялася з «ворогами революції» — гайдамаками, селянами, котрі не хотіли віддавати своє збіжжя пролетаріату, представниками інтелігенції. Її команду «Розстрілять» одразу ж і без роздумів виконували підлеглі казахи й китайці, які до більшовицького перевороту працювали на залізниці, а потім, щоб прогодуватися, приєдналися до червоної армії. фрума хайкіна власноруч страчувала цілі сім’ї, вбила щонайменше 200 жінок і дітей, живцем спалила царського генерала, котрий перевозив у валізі керенки. Садистку зупинила смерть її чоловіка — микола щорс був убитий (ймовірно, своїми ж) у серпні 1919 року на Житомирщині. Вдова комдива вирішила сховатись подалі від війни, яку розпалювала сама і її чоловік. Вона заявила, що хоче поховати щорса в саратові, аби тут, на місці боїв, його могилу не сплюндрували — отруєного за місяць до загибелі щорса командира таращанського полку 1-ї радянської дивізії василя боженка викинули зі склепу в Житомирі. Щоправда, боженківці перед тим викинули з того склепу поховану там людину.
Цвинтар, де був похований забальзамований комдив, розрівняли й на тому місці посадили парк і заклали підприємство. Могилу відшукали лише у 1949 році на території куйбишевського (самарського) кабельного заводу під товстим шаром щебеню. фрума хайкіна взяла собі нове прізвище ростова і все життя працювала «вдовою щорса», що добре оплачувалося владою — отримала квартиру, мала путівки, матеріальну допомогу, статус. Вона пішла з життя, так і не відповівши за скоєні злочини, у 1977 році в москві, де й похована.
9 грудня 2023 року історія восторжествувала — канонізований у срср на державному рівні комдив з олімпу слави київськими комунальниками під схвальні оплески киян відправлений на смітник історії, де й місце кату-окупанту. Монумент щорсу планують передати в Музей тоталітаризму, а поки що його зберігатимуть у Державному музеї авіації України імені О. Антонова. На постаменті, де ще залишилися викарбувані скульпторами сцени російсько-української війни 1917-1922 років, зображення офіцерів та солдатів червоної армії, після опитування киян через застосунок «Київ цифровий» з’явиться новий пам’ятник. Соціолог Лука, який протягом кількох годин спостерігав за демонтажем червоного ідола, зазначив, що «ми є свідками торжества історії». «Через сто років Петлюра, проти якого воював щорс, — каже він, — таки переміг кривавого тирана, що пролив ріки крові — киян, і тих, кого чк звозила в українську столицю. Комдив був провідником ідей леніна, ідеолога червоного терору, захопити й підкорити Україну. Сьогодні проти нас воюють нащадки тих, хто окуповував Донбас, Київ, Житомир на початку XX століття. Нам слід віддати шану державникам, котрі в роки національно-визвольних змагань 1917-1921 років протистояли червоній чумі. На мою думку, було б логічно на місці поваленого леніна, що стояв на початку бульвару Тараса Шевченка, встановити пам’ятник гетьману Української держави Павлу Скоропадському, а на перетині бульвару Тараса Шевченка і вулиці Симона Петлюри — Голові Директорії УНР. А на постаменті, з якого скинули щорса, викарбувати слова Петлюри: «Я вірю і певний, що Україна як держава буде».
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
