Колись, уже в далекому 2015 році, я була здивована, побачивши інформацію від фронтового кореспондента Романа Бочкали про те, що на позиціях несподівано для себе він зустрів народного депутата України восьмого скликання Олександра Марченка. Але приголомшила мене вже інша інформація, датована березнем 2022-го. Йшлося про те, що на Гостомельському напрямку біля села Мощун у бою з російським агресором загинув колишній народний депутат. Так, це був Олександр Марченко.

З паном Олександром ми часто пересікалися в робочих моментах. Я як журналіст, що багато писала на екологічні теми і зокрема про Чорнобильську трагедію, а він як народний обранець, який входив до Чорнобильської асоціації народних депутатів України (ЧАНДУ).

І хоч Олександр Марченко був головою підкомітету з питань будівництва та архітектури Комітету Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства, він ніколи не стояв осторонь чорнобильських питань і на різного роду зібраннях ЧАНДУ дуже активно обстоював соціальні права ліквідаторів. Він також брав активну участь у розробці відповідних законів, а ще завжди був готовий прийти на допомогу кожному особисто, хто боронив нас від немирного атома. При цьому Олександр Олександрович був прихильником об’єднання всіх чорнобильських організації, аби спільними зусиллями продовжувати обстоювати конституційні права ліквідаторів і людей, що постраждали від чорнобильського лиха. Будучи власником будівельної компанії у себе на Білоцерківщині, він часто-густо виділяв матеріальну допомогу таким категоріям або ж сприяв у вирішенні інших питань. Це й не дивно, адже зовсім юним, після демобілізації з армії, він працював на об’єктах, які входили до програми ліквідації чорнобильського лиха і був добре обізнаний з цими проблемами, вони йому боліли.

Колега по ЧАНДУ Валерій Крохмаль згадує про пана Олександра як про справжнього патріота України, який не любив пафосу і зовсім не мав пихи депутата, натомість був легкий до контактів і завжди підтримував ініціативи їхньої організації. А ще пан Валерій пригадує, як майже щонеділі Олександр відвідував військову частину, надаючи допомогу бійцям на Донбасі. Про роботу в Чорнобильській зоні, каже Валерій Крохмаль, його колега не любив згадувати, власне як і багато із тих, хто рятував нас від чорнобильського лиха. А от на добрі справи, ділиться зі мною дружина Олена, її чоловік ніколи не скупився, у нього був величезний список підшефних організацій, якими він як директор будівельного підприємства «Каменяр» опікувався. Це й дитячі заклади, й будинки для людей похилого віку, і спортивні школи. А в рідному селі Рибчинці на Вінниччині збудував власним коштом просто неймовірний пам’ятник Шевченку.

Ще колеги згадують, що пан Олександр міг розмовляти одразу як мінімум на п’ять тем, і треба було встигнути вловити оту потрібну для кожного ниточку. А в будь-якій справі він волів мати так звану дорожню карту, де були б чітко і повністю прописані всі алгоритми дій.

У коментарі «Голосу України» помічник Олександра Марченка Ярослав Гудов зазначив, що пан Олександр завжди хотів, аби всі питання вирішувалися чітко і без зволікань, щоб їх не заговорювали, а саме вирішували. Навіть часто напівжартома казав до них із колегою, що не любить юристів і бухгалтерів, бо вони надто повільні та своєю прискіпливістю і марудністю можуть загнати важливу справу в глухий кут. Сам же він як будівельник любив усе прораховувати і зважувати, але при цьому робити дуже швидко. Саме такої швидкої реакції вимагав і від інших. Його досвід був дуже практичний, каже Ярослав, саме такого досвіду нині бракує багатьом нашим посадовцям.

А ще Олександра згадують як правдолюба та патріота.

Тож щойно ворог ступив на нашу землю, патріотизм і чітка громадянська позиція покликали народного обранця до захисту Батьківщини. Спочатку, як уже згадувалося, було волонтерство. Але так Олександр витримав недовго та вже незабаром сам подався на фронт і став бійцем 72-ї бригади Чорних Запорожців. Того ж року його було поранено під Красним Лучем на Луганщині. А в травні 2015-го журналіст Роман Бочкала випадково натрапив на Олександра Марченка, коли той працював на екскаваторі, облаштовуючи на передовій укріпрайон.

Коли ж росія розпочала широкомасштабну війну, Олександр Марченко визначився буквально в перші хвилини, і зі своїм племінником і похресником, якого виховував майже як сина, Андрієм Марченком, стали на захист рідної Київщини. Андрій каже, що 25 лютого вони були вже на одній із позицій біля села Мощун. Олександр взяв на себе обов’язки командира цієї позиції, обравши позивний «Каменяр», а позицію вони назвали «Граніт». Бої точились дуже жорстокі, сили були нерівні. Утримуватися вдавалось за рахунок того, що на підступах до села вони змогли підірвати міст. Але цього вистачило ненадовго. Ворог підтягнув свіжі сили, кинув понтонну переправу, і 6 березня їх фактично було взято в кільце. Тривала оборона, і тоді Андрій почув по рації останні слова свого хрещеного: «Мене тяжко поранено», а вже через кілька хвилин артилерія накрила й Андрія з іншими побратимами. Втратив свідомість і згодом якимось дивом опинився в лікарні. Тим часом про Олександра не було жодної інформації. Лише після того, як Мощун було визволено наприкінці березня, знайшли його тіло.

На жаль, Герої вмирають. Андрій тоді вижив, а Олександрові не судилось.

Головний сержант, стрілець, помічник гранатометника у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Олександр Марченко, командир батареї (позивний «Каменяр»), народний депутат України загинув 6 березня 2022 року у селищі Мощун, відбиваючи атаку російських загарбників на Київ.

Вічна і світла пам’ять!

Довідково

Олександра Марченка у 2015 році указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. 

У квітні 2019-го відзначено медаллю «За оборону Авдіївки». А 18 квітня 2022 року Олександра Марченка указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» II ступеня (посмертно).

Фото з відкритих джерел.