Ця розповідь присвячується всім волонтерам, а ще — українцям і українкам із великим серцем, а також усім людям доброї волі... Це — не щемлива історія, щоб ми один одного пожаліли. Вона про те, заради чого все це...
Людмила Доутлікова — моя рідна сестра. Вона виїхала на ПМЖ у Чехію ще у 1989-му. Перед самим початком повномасштабного вторгнення гостювала у мене. Пам’ятаю, як тоді її посольство «наполегливо рекомендувало» виїхати з України. А ми до останнього не вірили, що буде війна. Вона поїхала, а менш як за тиждень розпочався цей жах... Тисячі біженців на кордоні, масова загибель людей і Україна, яка стала на захист своєї свободи...
Її шлях до волонтерства розпочався з того, що вона щоденно їздила на кордон і розвозила українців, які рятували своїх дітей від війни, домовлялася з родинами у Європі, які зголосилися прихистити біженців. А потім почала шукати шляхи, як допомогти тим, хто лишався у пеклі... І так уже — майже два роки, без упину, без передишки і жодного нарікання. Якось її запитала, чому почала волонтерити. А вона відповіла: «Мене весь час переслідувало відчуття, що я встигла втекти у Європу, а ви всі не можете звідти виїхати. Через це мені було нестерпно...»
Нинішня її поїздка — вже хтозна-яка за ліком. Минулого серпня на блокпості на Донеччині вартові запитали: скільки разів перетинали кордон? Вона знизала плечима, бо ніколи не рахувала поїздок. Це — 36-та, повідомили військові... Тож нинішня — може, вже і з тризначного числа, печатки ліплять одна на одну. Ще перед поїздкою Людмила попросила знайти дитсадок чи школу, де потрібна велика плита для приготування їжі. А ще є чимало будматеріалів, які зібрали небайдужі чехи для зруйнованої Кам’янки на Донеччині. Збір оголосив псевдоволонтер, якого невдовзі інтерполівці зняли з дистанції (спритник заробляв на гуманітарці, і таке іноді, на жаль, трапляється). А усе зібране і «нереалізоване» взяли в роботу ті, хто має іншу мету — допомагати українцям. Люда — в цих лавах.
Будматеріали? Одразу пригадала про «Добробат» («Голос України» неодноразово розповідав про їхні добрі справи) і про народного депутата Володимира Крейденка, який є амбасадором цього проєкту... Вирішила підключити його до пошуку тих, кому потрібні речі, які пропонують волонтери. Бо у Людмили незмінний принцип — вона віддає зібране людьми неодмінно з рук у руки, і тільки тим, хто цього справді потребує...
За тупцювання на морозі небо віддячило знайомством із героїчним паном
Цього разу волонтерська група у складі трьох осіб — Людмила, Дагмар Ленертова (ми її називаємо Дашею) і Міхал Шольц — в’їхала в Україну на трьох автомобілях, два з яких мали передати бійцям на сході. Звісно, усі машини під самий дах забиті гуманітаркою. Кожна коробка підписана для конкретного отримувача. Перед самим Києвом одна з машин вийшла з ладу. За вікном — тріскучий мороз, вихідний день, ранок, автівок на трасі небагато. Кого просити по допомогу?
— Ми шукали можливість доправити автомобіль до майстерні, яка нас у Києві неодноразово рятувала, — розповідала згодом сестра. Десь із півроку тому доля звела її з автомайстром Григорієм (на знімку — за роботою), у якого майстерня на вулиці Моторній у столиці. Звертатися до нього доводиться майже після кожного «автопробігу» на схід, адже навіть техніка відмовляється витримувати такі навантаження... Знаю, що Гриша жодного разу не взяв із волонтерів грошей за свою роботу, оплачували тільки запчастини...
— Машина зламалася, саме як минули новий міст на в’їзді в Ірпінь... Буксирувати неможливо, шукали евакуатор. Почали телефонувати знайомим, — продовжує розповідь сестра. — За кілька хвилин біля нас зупинився автомобіль. Побігла спитати: може, це нам хочуть допомогти? З машини вийшов немолодий чоловік і рушив назустріч. Поки він ішов, із ним віталися мало не всі водії з автівок, які їхали шляхом. Хтось сигналив, декотрі зупинялися і йшли з ним обніматися, тиснути чоловікові руку... Я тоді подумала: що за дядько такий популярний? Може, якийсь крутелик? Так по одягу і не скажеш — простий сільський чолов’яга. А вже при нагоді поцікавилася: «Чого з вами так усі вітаються, аж дивно...» А він каже: «Ну, я ж тут живу». Потім розпитав про наші проблеми...
Один із водіїв, який зупинився біля пана Валентина (так звали чоловіка), почувши розмову, сказав, що є у нього знайомий із лафетом, і дав номер телефону... Дядько Валентин пояснив, де ми стоїмо, бо ми ж орієнтуємося лише по навігатору... Розповів, що машина та — для хлопців на фронт. Нам погодилися допомогти...
Поки чекали на евакуатор, розговорилися. З’ясувалося, що наш новий знайомий — це той самий неперевершений пенсіонер із гранатою в руці, який зупинив рух ворожої танкової колони по вулиці Вокзальній у Бучі, коли був наступ на Київ у лютому 2022-го... Майже півтора року тому про героїчного пана писали вітчизняні ЗМІ, а відео, яке він тоді зняв на свій телефон, облетіло мало не весь світ...
— Ми обмінялися контактами, пан Валентин гостинно запрошував до себе і просив не соромитися, якщо буде потрібна допомога, — веде далі Людмила. — За випробування на морозі небо віддячило нам знайомством із такою незвичайною людиною... Поки стояли, Дідковський розповів, що у 2014-му був у перших рядах добровольців, пройшов Шахтарське, Донеччину, а після інсульту не зміг повернутися у стрій... Залишився вдома, але війна, казав, і тут його наздогнала...
Зустріч із народним депутатом і... теплі устілки для хлопців
Поки одну з автівок ремонтували у Києві, волонтери мали передати плиту для дитсадочка. Володимир Крейденко узяв на себе клопіт прилаштувати її в добрі руки. Аби вивантажити її на тимчасове зберігання в гаражі у знайомих, народному депутату довелося викликати на підмогу і свого помічника — Костянтина. Плита важка, і з волонтерками випхати її з машини було б нереально.
Фото на згадку. Зліва направо: помічник народного депутата Костянтин, Володимир Крейденко і волонтерка з Чехії.
— Із Володимиром говорили про матеріальну допомогу Україні, можливість надання будматеріалів для «Добробату», який реконструює об’єкти, зруйновані «орками», — розповідає Людмила. — Домовилися і про розвиток подальшої співпраці на рівні двох держав, щоб ефективніше допомагати хлопцям на фронті та оперативніше закривати їхні найнагальніші потреби...
Про те, що заїде на хвилинку «по дорозі», сестра повідомляє хвилин за 15, коли вже от-от мають увійти в дім. Майже ніколи не знаю наперед, скільки їх їде, чи надовго зупиняться. Тож як знаю, що перетнули кордон, чекаю щодня. Цього разу волонтери знову з’явилися несподівано. Швиденько зібрала на стіл, а потім вони завалилися спати... Люда обмовилася, що ще має знайти теплі устілки для взуття, хлопці на фронті попросили.
— Ти не могла завчасно попередити? Вихідний день, місто засипане снігом, — починаю нервувати.
— Раніше замовити не могла, бо тільки-но отримала на них запит, — відповіла сестра, не відриваючись від телефону.
Минулого року вже доводилося шукати устілки, добре, що є знайома підприємиця, яка їх штампує. У них — саме сезонні жнива, бо зима, оптовики забирають товар просто з-під пресу. Знаю, що відпустить для хлопців по собівартості й для них завжди позачергово.
Ірина Грисевич вислухала і повідомила: сьогодні промислова територія, де винаймають приміщення, закрита. А от завтра, пообіцяла вона, сама піде в цех, відбере замовлені розміри і перешле Люді навздогін «Новою поштою».
— Усе спакувала і відправила у Покровськ Донецької області, доставку оплатила, — відрапортувала наступного дня підприємиця. А через день зателефонувала знову: —
Посилка на місці. Чому Люда її не отримала?
Не отримала, бо затрималася у Запоріжжі — там у неї теж невідкладні справи.
Не забули про «Щасливе сонечко» та інших...
У Запоріжжі на волонтерів із Чехії чекали за кількома адресами. Була домовленість про доставку гуманітарної допомоги для благодійного фонду «Щасливе сонечко», з яким чехи у співпраці з минулого року.
— Волонтер Юлія Швед, з котрою вийшли на зв’язок, намагається усіляко допомагати родинам, у яких виховуються малюки з вродженими вадами, — трохи згодом розповіла сестра. — Це дітки, які не ходять, не говорять... У них різні важкі діагнози, їм необхідні спеціальне харчування, специфічні ліки, особливі медпрепарати та засоби догляду...
— Ось їхній запит: зубна паста — 600 штук, продуктові набори для родин, засоби для прання, підгузки усіх розмірів по 100, 200, 300, 400, 500 штук, пелюшки, серветки... А ще суміші для діток від народження до шести місяців — 300 банок, суміші від місяця до двох років, потрібні безлактозні дитячі суміші, безглютенові каші, суміші для ентерального харчування дітей з інвалідністю, розчинні каші, також — дитячі ліжечка, — гортає Людмила листування з волонтером із Запоріжжя. — Цей фонд підтримує понад тисячу родин, які звернулися до них по допомогу...
У Покровську чекали на потужний котел
Тільки після того, як адресно розвезли всі запорізькі замовлення, чеські волонтери рушили в Покровськ. Там на них із нетерпінням чекав Олег Ткаченко — нині військовий капелан. У нього і квартирували під час перебування на Донеччині.
Людей у місті мешкає чимало, як і в навколишніх селах. Із Покровська у волонтерів було кілька виїздів майже впритул до лінії фронту — у Вугледар та Авдіївку, куди дозволено лише за спецперепустками.
На в’їзді в Авдіївку височіє пам’ятник зухвалості «орків». Колись там вирувало життя — зараз кровонеспинна рана, як зріз ножем по живому...
Під час чергових відвідин Вугледара волонтери разом із військовим капеланом евакуювали травмовану літню жінку в шоковому стані. Того вечора Люда зателефонувала мені й попросила дізнатися, куди її прилаштувати.
Я не дуже розуміла, що можу зробити, перебуваючи у Київській області. Набрала номер поліції, пояснила ситуацію. Вже за декілька хвилин мені зателефонував правоохоронець із Вугледара, з «Білих янголів», і поцікавився, чим може допомогти. Я дала телефон Людмили...
Не стала вже розповідати сестрі, що людям, які й досі живуть у наближеній до фронту зоні, неодноразово пропонували евакуюватися. Вони ж, попри вмовляння представників влади, і далі ризикують власним життям, наражаючи на небезпеку й тих, хто намагається щоденно забезпечувати їхні потреби — поліцію, волонтерів, медиків...
Олег Ткаченко з тих, хто опікується вугледарівцями, авдіївцями та мешканцями навколишніх сіл. Регулярно возить їм хліб, який випікає у своїй пекарні (саме туди чехи транспортували котел для обігріву), продукти, ліки та усе найнеобхідніше. Він налагодив співпрацю з різноманітними благодійними фондами та організаціями, які й надають гуманітарну допомогу для мешканців прифронтів’я. Кожен такий рейд украй небезпечний, тож, збираючись туди, усі вдягають броніки...
— Я лише в Україні дізналася, що Олег Ткаченко такий відомий у нас у Чехії. У нього була проблема з котлом для пекарні. Довелося шукати нестандартний — на 50 кіловатів.
Такі потужні у нас рідко використовуються, тож ми шукали довго, організували додатковий збір коштів, бо він дорогий, — розповіла сестра за вечерею вже на зворотному шляху. Під час нашої розмови саме надійшло і повідомлення від Олега: у відеоролику він продемонстрував, як працює котел, розказав, що той добре гріє, і ще раз подякував волонтерам за підтримку...
Олег Ткаченко вже з котлом.
Наступного дня відзвітував і помічник народного депутата Володимира Крейденка: плиту доставлено у ясла-садок «Даринка» у Боярці Фастівського району на Київщині. «У цьому закладі виховують діток наших захисників та переселенців із тимчасово окупованих територій України, — виклав свіжий пост на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат. — Заклад уже деякий час потребував газової плити, адже його кухня не лише годує маленьких вихованців, а й постачає обіди для бійців ОШБ Нацполіції «Лють» та інших формувань».
Із «Джавеліном» на плечі...
Здавалося б, волонтерське відрядження добігало кінця. Десь о другій ночі від сестри прийшло повідомлення: будемо в тебе за чотири години. О п’ятій написала: ще заїдемо у Черкаси, треба передати речі військовому, які забрали з передової. До моїх воріт добре знайомий червоний бусик із чеськими номерами під’їхав приблизно о десятій ранку.
Думала, підуть відсипатися після виснажливої подорожі. А вони погрілися і майнули на Київ — робити документи на тубуси від ракет, гільзи від патронів та інші «артефакти», які збиралися вивезти в Європу. Свого експертного висновку з літа у мене в сховку чекали ще дві півметрові гільзи від артснарядів. Вони абсолютно безпечні, але поляки через кордон без папірця не випустять, а їх волонтери збиралися виставити на аукціоні, аби за вторговані кошти купити щось дуже необхідне хлопцям на фронті.
На кордоні казали, що «документ» можна взяти в будь-якому відділку поліції. Та все виявилося не так просто. Спочатку дівчата з тубусами від американських ракет бігали від відділку до відділку поліції, аж поки не добігли до Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС (ДНДЕКЦ МВС).
Даша Ленертова з «Джавеліном» на плечі чимчикує до відділку поліції.
— Як вас іще досі не затримали? Не можна ж бігати по вулиці з «Джавеліном» на плечі, за це є відповідна стаття, — зауважив військовослужбовець, до якого звернулися по допомогу в ДНДЕКЦ.
За два дні, попри вихідні, деякі документи на фронтові «сувеніри» вдалося отримати. Дозволу на вивезення «ракетних гільз» доведеться чекати не один тиждень, у експертів завжди купа термінової роботи, та й процедура їх отримання більш складна, аніж очікувалося. Єдине, що засмутило волонтерів, — те, що за експертні висновки необхідно заплатити, від тисячі гривень за довідку. А у них кожна копійка на рахунку. Але тут жодних винятків із правил знайти не вдалося — державна установа...
Тепер — до розробників евакуаційного дрона у Львові...
І от дівчата повідомили, що готові вирушати в дорогу. «Нарешті вже додому?» — цікавлюся в сестри. З’ясувалося, що ще ні: у Львові запланована зустріч із розробниками евакуаційного дрона на гусеничному ходу.
Компанія REVENGE UKRAINE виготовляє надзвичайно ефективні наземні колісні дрони, які здатні пересуватися навіть ускладненим суходолом за важких погодних умов. Їх уже використовують на фронті для ураження позицій ворога, розвідки, розмінування територій, вивезення поранених, доставки боєприпасів на позиції захисників. Колісний дрон-камікадзе був розроблений кримським татарином уже під час широкомасштабного вторгнення ворога. Він працює на електродвигуні і може перевозити до 100 кг вантажу, радіокерований. Тепер розробники поставили собі за мету створити машину на гусеничному ходу, з автопілотом та режимом дистанційної роботи до п’яти годин і радіусом дії пульта від 5 км. А ще — з корисним навантаженням до 300 кг!..
Людмила випробовує маневреність дрона, фото надіслане вже зі Львова.
Із винахідниками цього всюдихода волонтери законтактували ще у вересні й сподівалися, що за півтора місяця повезуть диво-помічника нашим захисникам. Але процес загальмувався: грошей не вистачало на закупівлю необхідних запчастин та станків для виготовлення унікальних деталей, результат випробувань у снігових заметах іще не виправдав очікувань: сніг натрамбовувався в гусениці й дрон починав грузнути та буксувати. У пошуку унікального інженерного вирішення цієї проблеми волонтери навіть зверталися по допомогу до інтернет-спільноти...
На зустрічі у Львові волонтери хочуть особисто познайомитися із розробниками дрона, бо досі мали тільки спілкування у телефонному режимі. Обговорюватимуть, чим іще волонтери можуть допомогти, аби військові якнайшвидше отримали таку потрібну на фронті техніку...
Про клей від гризунів та «Червону калину» в інтернаціональному виконанні...
Завтра о п’ятій ранку Люда й Даша вирушать до Львова, Міхал змушений був поїхати додому трохи раніше, рейсовим автобусом. За вечірньою чашкою чаю випитую в дівчат, що возили бійцям цього разу, в чому зараз найнагальніша потреба на фронті.
— У нас чотири «підшефні» батальйони, один із них — інтернаціональний, у складі якого є і чехи, плюс госпіталі, розташовані у прифронтовій зоні...
Цього разу відвезли хлопцям відремонтований тепловізор, бо його миші на позиціях погризли, — розповідає сестра і не відводить очей від смартфона. —Машини дві там лишили, тому і їхати цього разу довелося втрьох, мачти на антени, лебідки на машини, хімічні грілки — відкриваєш пакетик, закладаєш його у рукавицю чи у чобіт, і вона вісім годин гріє (на знімку), — пояснює сестра принцип дії хімічного елемента. — Але вони одноразові, тож потрібні постійно. А ще — клей від мишей повезли, щоб ці тварюки не псували техніку, саперні лопати розкладні... Та багато чого потрібно там... Ооо, хлопці надіслали відосик, їдуть на завдання...
Усі разом вдивляємося в усміхнені обличчя воїнів, які почали співати «Червону калину...». Мужні чоловіки різних національностей, в їх числі й чехи, виконують популярну українську пісню практично безпомилково в плані мелодії, але з ледь помітним іноземним акцентом. Вони співають, а у Люди з очей течуть сльози... Вона плаче, бо розуміє, що ті веселі воїни не на гульки їдуть, а на бойове завдання, з якого не всі можуть повернутися на позицію... А ще плаче через те, що не може зробити для них більше, ніж уже зробила... Тому і створила разом з однодумцями у Чехії благодійну організацію під назвою «Человеччіна» (українською — людяність).
— Наша організація виникла нещодавно, спочатку не вистачало часу на формальності, а тепер розумію, що, лише об’єднавшись, зможемо зробити в рази більше, ніж кожен окремо... Ставимо собі за мету допомагати людям не лише зараз, під час війни, а й потім, причому вже не лише в Україні, а і в Чехії, — ділиться планами сестра. — Мріємо, наприклад, про створення власними силами, а, можливо, шукатимемо партнерів для відкриття в Україні реабілітаційного центру для військовослужбовців, які пройшли пекло війни. Хочемо зорієнтуватися на психологічній підтримці хлопців, яким буде важко повернутися до мирного життя. Зараз розробляємо план, шляхи реалізації цього задуму...
Володимир Крейденко обіцяв задіяти юристів для підготовки двосторонньої угоди про співпрацю між українською та чеською сторонами. Обіцяв — значить, вірю, зробить, бо довів уже, що вміє дотримуватися домовленостей...
Замість післямови
Це був навіть не детальний, а вибірковий опис лише одного волонтерського відрядження на схід. Детальний, майже покроковий, Людмила викладає на своїй сторінці у Фейсбуці.
...Четверта ранку понеділка. Чую потужні вибухи, працює наша ППО, потім лунає тривога — знову ракетна небезпека... Я дописую матеріал, Люда спить, не будитиму її, у них попереду довга дорога додому. Вірю в ЗСУ та ППО і подумки знову кляну нашого навіженого сусіда, якому не спиться ночами і який хоче змусити і нас не спати. І знаю, що зупинити це огидне людожерне зло ми зможемо, тільки об’єднавшись... О, наші ППО — красені, збили черговий металобрухт... У пабліках повідомили, що уламки ракет попадали в Дарницькому та Голосіївському районах, екстрені служби на місцях, надають допомогу тим, хто її потребує...
За ці майже два роки повномасштабного вторгнення сестра розповіла чимало сумних та страшних речей, але зараз не час їх оприлюднювати, нехай уже після війни. Все одно доброзичливих людей, як засвідчує досвід її волонетрських вояжів, що в Україні, що у світі — в рази більше, ніж лихих і кровожерливих. Нині Людмила та її команда відкриватимуть збір коштів на дрони на гусеничному ходу, які вона поїде оглядати у Львів. І все заради того, аби врятувати якомога більше тих, хто стримує ворога на фронті. Це — важливо, бо для нас цінне кожне життя...
«Коли мені важко і хочеться себе пожаліти, бо сил, здається, вже нема зовсім, до тями себе приводжу думкою, що у цю хвилину є ті, кому іще важче, бо вони у мороз і дощ зі снігом десь там на сході захищають не лише українців, а й усю Європу, дають можливість працювати тут, у тилу, усе — заради однієї на всіх Перемоги... І, мабуть, ті воїни хочуть бути впевнені, що захищають не якихось падлюк чи тилових щурів, а тих, за кого варто і навіть не шкода померти...» — каже моя сестра-волонтерка.
Сестричко, я тобою пишаюся! Як пишаюся всіма щирими українцями та україночками, які траплялися на твоєму нелегкому волонтерському шляху.
Фото та відеоматеріали надано благодійним товариством CLOVECINA z. s.
