Діти під час війни — чи не найвразливіша категорія громадян. Бойові дії становлять фізичну загрозу життю і здоров’ю кожного маленького українця. А постійні тривоги та обстріли завдають психологічних травм.

Про долю дітей, обпечених війною, — наша розмова із заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, народним депутатом від фракції «Слуга народу» Павлом Сушком (на знімку).

Проблемами найменших наших громадян парламентарій опікується буквально з перших днів своєї каденції. Він є автором низки профільних законів й ініціатором урядових постанов. Тож «Голос України» поцікавився в Павла Сушка, як нині держава дбає про тих, хто найбільше потребує її допомоги.

— Ви очолювали Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради з питань розслідування випадків порушення прав дітей. Знаємо, що й нині займаєтеся цими питаннями в межах своїх візитів на Харківщину та в інші області України. Як ви можете прокоментувати ситуацію, яка складається довкола соціального захисту дітей під час війни?

— Система захисту дітей була розбалансованою і до повномасштабного вторгнення, а війна всі проблеми тільки посилила. Загострення відбулося саме на стику багатьох реформ. Самоусунення відповідального за дітей міністерства під час проведення реформи децентралізації призвело до того, що питання охорони дитинства не враховано у відповідних законах та в постановах уряду. Зокрема, громади отримали повноваження в усіх сферах, окрім сфери захисту прав дітей. Сільські та селищні громади, на відміну від міських, просто не мають повноважень щодо усиновлення, створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. При цьому кількість районів, у яких залишено ці повноваження, скорочено майже втричі.

— Розкажіть детальніше, чим займається сьогодні Координаційний штаб з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану, створений при Кабінеті Міністрів.

— На початку вторгнення координаційний штаб працював 24/7. Нині ж його робота трохи трансформувалася. Ми засідаємо щотижня. На розгляд виносяться системні проблеми, над розв’язанням яких працюємо разом з представниками профільних міністерств, служб у справах дітей та відповідальних посадовців, Віце-прем’єр-міністром — міністром з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Іриною Верещук.

— Про які проблеми йдеться передусім?

— Через те, що в нас фактично відсутній орган, який би розв’язував проблеми дітей комплексно, на Координаційному штабі з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану доводиться розглядати та вирішувати системні прогалини сфери, проводити аналіз законодавства та адаптувати його до умов воєнного стану. Також розглядаємо індивідуальні випадки, що трапляються в громадах.

Зокрема, маємо проблеми з виявленням та обліком дітей, які залишаються без батьківського піклування. Набуває поширення таке явище, як приховане сирітство, коли діти формально мають батьків, однак не отримують від них піклування, живуть у неналежних умовах.

— А патронатні сім’ї не можуть зарадити в цій ситуації й допомогти діткам, які начебто й мають своїх батьків, але не отримують від них опіки та піклування?

— Дуже часто в нас маніпулюють правом дитини на сім’ю. Якщо будь-кого запитати, чи повинна дитина жити в сім’ї, кожен, звісно, скаже, що так. Право на сім’ю є гарантованим разом із правом на безпеку, на здоров’я, освіту тощо. Але нам треба точно комунікувати і роз’яснювати. Бо просто надати дитині дах над головою — це ще не означає забезпечити право на сім’ю.

Так, у межах реформи деінституціалізації через штучну заборону Міністерством соцполітики зараховувати дітей до закладів та критичну нестачу сімейних форм, діти живуть у звичайних лікарнях місяцями, а є такі, що й роками. Так було до війни, бо метод досягнення результату незмінний — через заборону на зарахування та через ліквідацію закладу. І нині ця криза поглиблюється.

— Що потрібно змінити для оперативного та комплексного розв’язання проблем у дитячій сфері?

— Потрібно розуміти, що сьогодні окремі функції у сфері дітей розділено між міністерствами та відомствами. Через це не вдається оперативно та комплексно розв’язувати ані системні проблеми, ані проблеми конкретної дитини, бо кожен з державних органів намагається перекласти відповідальність на інший.

Ще під час роботи ТСК було запропоновано створити Державну службу України у справах дітей, яка б забрала на себе вирішення всіх питань у дитячій сфері. На жаль, лише зараз нам вдалося домогтися прийняття урядового рішення про створення цього важливого для захисту дітей органу. Однак залишається відкритим питання щодо законодавчого закріплення повноважень цього органу. Без цього ця держслужба так і залишиться створеною на папері.

— Ви згадували про реформу деінституціалізації. Розкажіть детальніше, чому вона не працює.

— У Мінсоцполітики від початку реформи, яка стартувала ще в 2017-му, зосередили свої сили на ліквідації спеціальних шкіл. Так, чиновники прагнули, без зайвих зусиль, виконати показники реформи, а також нібито стимулювати розвиток інклюзії.

Коли реформа поставила під загрозу знищення систему спеціальної освіти для дітей з особливими освітніми потребами, а права дітей і батьків почали масово порушуватися, ми, народні депутати нового скликання, порушили цю тему. Це сталося з перших днів нашої каденції, але через два роки після старту реформи. Фактично, нам довелося протистояти її руйнівним наслідкам. Натомість чиновники Мінсоцполітики звинувачували нас у стримуванні деінституціалізації.

Плачевний результат реформи добре видно на прикладі Закарпаття. Там ліквідували всі спеціальні школи для дітей з інтелектуальними порушеннями, але сплеску інклюзії в загальноосвітніх школах це не викликало. Водночас, як ми й попереджали, і наші прогнози, на жаль, повністю підтвердив моніторинг Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, це призвело до масового порушення прав дітей. Звичайні загальноосвітні школи були не готові їх прийняти. Тепер вони вимушені у кращому разі навчатися на педагогічному патронажі, що не сприяє соціалізації. Розвитково-корекційні послуги діти теж не отримують через відсутність фахівців у школах за місцем проживання.

Дитиноцентризм залишився тільки гаслом. Діти поверталися до неспроможних, а інколи небезпечних родин, оскільки заклади ліквідовувалися. Новонароджену малечу залишали у медичних закладах або реєстрували як знайдену, не ведучи обліку. Місць для влаштування дітей у сімейні форми обмаль, але постійно лунають заклики терміново ліквідувати всі інтернати. На питання: «Куди ж влаштовувати дітей?», ніхто не відповідає. А на місцях відповідальні особи відводять очі, бо при забороні на влаштування в заклади вимушені залишати дітей у сім’ях, де батьки не виконують свої обов’язки. Якщо зовсім погано, то вилучають та влаштовують ніби тимчасово в сім’ї родичів та знайомих. А то й — малознайомих людей.

— Чи можна нині всіх українських дітей вважати «дітьми війни»? Як держава врегульовує це питання?

— Отримання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій, — це наразі найпоширеніше питання, яке порушується в кожній громаді, що відвідую.

Комітетом з питань соціальної політики спільно з Мінсоцполітики наразі доопрацьовується до другого читання законопроект 9042-1, який має назву: «Про соціальний захист та підтримку дітей, які постраждали внаслідок збройної агресії рф проти України». Ним пропонується запровадити новий статус — дитини, яка постраждала внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

У межах робочої групи, яка над ним працює, відбуваються всі дискусії, тож яким цей закон буде на виході, зараз я не можу вам сказати. Але ми зробимо все, щоб наші діти, які постраждали внаслідок війни, були захищені і мали право на відповідні виплати від держави та право на отримання репарацій. Щоб одне не заміщувало інше.

— Ви опікуєтеся правами дітей і на міжнародному рівні. Що відбувається в цьому напрямі в межах вашої роботи в ПАРЄ?

— Основна робота Постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи спрямована на пришвидшення процесу повернення українських дітей в Україну, захист їхніх прав, доступ до охорони здоров’я та освіти в Україні та в країнах Ради Європи.

З ініціативи нашої делегації в грудні засновано спеціальний ad-hoc Комітет з питань захисту прав українських дітей на рівні ПАРЄ. Він став платформою для щонайменше 46 країн-членів, які зосередяться на проблемах, пов’язаних із поверненням українських дітей додому, а також зі становищем тимчасово переміщених дітей, в якому вони опинилися через повномасштабне вторгнення росії в Україну і всіма наслідками, спричиненими російською агресією.

Від України до цього Спецкомітету маю честь увійти разом із членами нашої делегації — Марією Мезенцевою, Ларисою Білозір, Євгенією Кравчук та Олександрою Устіновою. Під час його засідання я подав свої пропозиції до тез щодо питань у сфері захисту дітей, яких незаконно депортувала росія, а також які перемістилися в країни ЄС. Звернув увагу на такі ключові питання, як: незаконна депортація дітей на територію росії та білорусі; права дітей, які перебувають на території держав — членів ЄС та інших держав; забезпечення права несупроводжувальних та розлучених дітей на возз’єднання з родиною. Акцентував також і на врегулюванні питання перетину кордону дітьми — громадянами України віком 16—18 років. Робота триває. І ми вдячні країнам — членам ПАРЄ за підтримку і спільний послідовний рух у напрямі захисту прав і повернення українських дітей додому.

— Дякую за розмову!

Довідково

Так звану реформу деінституалізації прописано в Національній стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки.

Відповідно до Національної стратегії, вже у 2026-му дітей в інституціях має бути менш як 0,5 відсотка від загальної кількості (нині — 1,5 відсотка). А ті діти, які з різних причин усе-таки залишаться в інституціях, а не в сім’ях, житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, — до 10 осіб в одному закладі.