Діти вертають з далеких доріг, батьки залишають усі свої клопоти. Разом запалюють свічку, накривають стіл з дванадцяти страв, ставлять кутю. Для малечі наготовлено багато цукерок і солодощів. І не буває теплішого і ріднішого дня.
Для мільйонів українців цьогорічна вечеря напередодні Різдва такою не буде. Війна змінила все, роз’єднавши родини. Між найближчими людьми тепер не тільки сотні й тисячі кілометрів.
Між ними тепер ще й біль, сльози та вічна тривога за життя.
Але на те ми й українці, щоб різдвяна свічка була запалена — нехай вона навіть буде окопною. А на столі стоятимуть вареники. І нехай їх ліпила не мама, дружина, бабуся — інша жінка.
Але та, яка вірить, що і для її рідної кровинки хтось передасть на фронт подарунок.
У маленькій Косогірці, що в Ярмолинецькій громаді на Хмельниччині, теж старанно готувалися до Різдва. Збирали подарунки для тих, хто зустрічатиме свято на полі бою. Ледь не з перших днів війни жителі села постійно готують передачі для наших бійців. Але святкові подарунки — то зовсім інше.
У Косогірці ледь набереться пів тисячі жителів. А вже майже три десятки чоловіків пішло воювати. Одного, ще зовсім молодого Андрія Оробчука, вже встигли поховати. Але за решту серце болить у всіх. Тож тепер ледь не в кожній хаті час від часу намагаються хоч щось передати хлопцям.
Є такі речі, що потрібні завжди. Тож є у когось вільна хвилина — йдуть плести сітки. Настали холоди — кинули клич: «Дівчата, не сидіть без діла, плетіть хлопцям теплі шкарпетки».
Друге життя почалося у сільського клубу. Жінки позносили туди свої печі та духовки, і тепер замість звуків музики звідти дуже часто розносяться аромати пиріжків та пряників.
А кабінет старости села Марії Бондар (на знімку) дуже часто нагадує волонтерський штаб. Що дивуватися: жінка й сама знає, що таке чекати рідну людину з війни, і інших зрозуміє, коли потрібна допомога. Тож якщо беруться за щось, робота просто кипить. Коли печуть — то вже не одне деко, а так, щоб усім, хто в одній землянці, вистачило. Коли варять, смажать, квасять, консервують — то щоб мало смак рідного дому.
Нехай меню не надто вишукане, але складене з розумінням справи. А все приготовлене так, щоб відчувалися любов і тепло рідних.
Хто сам не куховарить, то принесе продукти. Люди діляться всім: городиною, борошном, різними продуктами — всім, що виростили на городі, в саду чи у хліві. А треба щось купити — долучаються місцеві підприємці.
Не скупляться косогірці. Навіть при тому, що доходи у багатьох мізерні, проте діляться і своїми невеличкими зарплатами, і пенсіями. А треба — то й віддають зі свого господарства якусь електротехніку, інший реманент.
Усе, що зберуть, передають ярмолинецьким волонтерам. А ті вже везуть нашим бійцям. За останні роки цю дорогу вивчили добре.
Ну а до Різдва всі готувалися з особливим старанням. І не тільки в Косогірці. У тисячах сіл, великих і маленьких, у багатьох міських квартирах, на волонтерських кухнях готували святкову вечерю для тих, хто дає нам можливість жити й зустрічати Різдво.
Ми переживемо те, що не сидітимемо за одним столом. Ми все одно будемо разом. І так само, як величне свято дає всім вірянам надію на життя, маємо в нашому серці незламну віру, що вогонь різдвяної свічки не згасне для України ніколи.
На знімку: у Косогірці на волонтерські пункти, де готують передачі для хлопців на фронт, перетворилися сільський Будинок культури, відділення зв’язку і старостат.
Фото з архіву Марії Бондар.
