На порозі — Святвечір і Різдво. Незабаром українські родини зустрічатимуть першу зірку та зберуться за святковим столом біля ялинки; у двері постукають сусідські дітлахи, які заведуть віршик про «дайте, дядьку, п’ятака», сподіваючись підзаробити грошенят. На жаль, за довгі десятиліття радянської влади багато народних традицій та обрядів, пов’язаних із зимовими святами, занепали та розмилися. Про збереження і відродження цих традицій, про Різдво і Коляди на Поліссі, про пов’язані з ними теплі спогади дитинства розмовляємо із керівницею зразкового фольклорного гурту «Джерельце», засновницею фестивалю «Янголи віншують», етнографинею, фольклористкою і волонтеркою Ангеліною Нестеровою.
— Ангеліно Іванівно, ми зустрілися у започаткованому вами «Етнопросторі», антураж якого вже нагадує про прийдешні зимові свята. Незабаром тут розпочнеться чергове заняття вашої щорічної «Школи колядок»...
— Так, ми створили цей «Етнопростір» за фінансової підтримки YMCA Europe навесні цього року не як музей, а як простір для знайомства з українською культурою, зокрема поліською. Тут проводяться заняття, майстер-класи, співи, танці — все для того, щоб традиції зберігалися. До того ж ми регулярно міняємо експонати: представляли тут виставки кераміки, дерев’яних виробів різних технік, рушників, вишитих картин, писанок і мальованок, музичних інструментів, виробів із соломи та лози... Є і манекени, яких ми переодягаємо залежно від пори року, щоб продемонструвати народний стрій. Нині в «Етнопросторі» постійно проводимо майстер-класи з колядування для педагогів-організаторів, учителів музики, дітей і охочих мешканців міста.
Окрім того, тут ми плетемо нашоломники для військових та збираємо і запаковуємо нашим захисникам подарунки від Таємного Миколая.
Відверто кажучи, я не люблю зиму. Зима мене радує тільки Різдвом — навіть не Миколаєм, не Новим роком. Я сама з Рівненщини, то й розповім про зимові свята у своїй родині — спогади, які мене тішать і гріють... Ялинки у нас не було, а натомість був дідух — у нас його називали Колядою. Його вносив у хату батько напередодні Різдва, і був той дідух не такий, як сучасні, зроблені майстрами, — гонорові, красиві, виплетені й виплекані. Це був звичайний сніп збіжжя, акуратно зв’язаний; стояв він на покуті на дерев’яній лавці, застеленій гарним тканим ряденцем. Тут у кутку клали сіно, яке гріло у яселках Христа, ставили кутю, узвар та обов’язково хлібину. Звісно, готували на Святвечір дванадцять пісних страв — голубці, рибу, капусту тушковану... Мені особливо смакувала холодна пісна юшка з грибами і рибою та печеня з картоплею, оселедцем і грибами. А вночі люди йшли до церкви на всеношну... Пам’ятаю, як вранці після служби у церкві співали колядку «Ой, над Вифлеємом, над щасливим краєм там небесна зірка сяє, срібним світлом грає». Цю колядку запровадив мій батько...
Після всеношної усі йшли додому, відпочивали та снідали. І досі пам’ятаю смак шинки, у печі печеної, що висіла на горищі на бантині, замотана у полотно. А увечері до нас приходили колядники... Пригадую, як хлопці робили зірку до Різдва. Це було решето, до якого прилаштовували дроти, щоб було вісім кутів. На дроти клеїли різнокольоровий папір. Посередині у решеті була іконка різдвяна і з одного боку — дверцята. Їх відчиняли, вставляли свічку, зачиняли дверцята, і та свічка всередині горіла, а кути зірки світилися через папір. Коли хлопці йшли колядувати по селу (а йшли вони увечері, як уже парторг і вчителі, котрі патрулювали вулиці, розходилися по домівках), здалеку було видно, що колядники з цією зіркою йдуть, і всім це було в радість.
Колядували у нас переважно хлопці, а щедрували дівчата — і я зі старшими дівчатами теж. Щедрували ми під вікном, у хату не заходили. А на Василя приходили сусідські хлопчики і посівали. Хто перший приходив, той називався «перший полазник». Посівати обов’язково треба було неочищеним зерном, щоб воно потім проросло, щоб посівання було справді побажанням добробуту, процвітання і майбутнього врожаю. Тож це свято, можна сказати, було камерним. Окрім того, завжди на Василя в церкві також колядували і посівав священник.
Дуже гарним було видовище на Водохреще. За три кілометри від нас була річка — на ній вирізали ополонку у формі хреста. Цей крижаний хрест ставили поруч і поливали його буряковим соком згори донизу. Воду в ополонці освячували; а купатися — не купалися, звісно. Також на Водохреще «розстрілювали» кутю і випускали голубів — як символ Богоявлення.
Взагалі, колядували на цій території від Святвечора напередодні Різдва до Івана Предтечі — 20 січня: прийшов Предтеча — забрав свята на плечі. Якщо говорити загалом про традицію колядування і поліські колядки, то таких особливих відмінностей, як у веснянках, троїцьких піснях, навіть у купальських і жнивних піснях, від інших регіонів України немає. У манері співу, звісно, є притаманні певній місцевості особливості: Овруцький чи Ружинський район — вони по-різному співають. Загалом, вважається, що колядки спрямовані на прославлення народження Ісуса Христа, його матері, а щедрівки — то більш приземлені побажання господарям і господарству. Якщо у рефрені повторюється «святий вечір» — то колядка, а якщо «щедрий вечір» — то щедрівка. Але на практиці не завжди є така чітка межа: наприклад, йдеться про Василя — але для певного села це буде саме колядка, чи у приспіві співається «Щедрий, добрий, святий вечір» — тобто водночас і щедрий, і святий...
З автентичними поліськими колядками та щедрівками, обрядами Різдва, Маланки, Василя, Водохрещі, водіння кози та вертепного дійства ми знайомимо юних слухачів нашої «Школи колядок». Відродженню традиційного святкового піснеспіву сприяє і наш обласний фестиваль колядок і щедрівок «Янголи віншують». Цьогоріч він відбудеться у форматі мініфестивалю. Думаю, що буде орієнтовно 12-15 учасників — переважно ті, котрі вже брали участь у попередні роки. Але долучитися можуть за бажанням не лише досвідчені гурти та ансамблі, а й родини та просто діти, які вивчили колядки — і церковні, і світські та народні. Окрім того, зі старшими учнями нашої «Школи колядок» ми обов’язково поїдемо на свята до військових, які нині на ротації та навчаннях.
У мене нині всі думки — про війну. Я вважаю, що у наш час усі, хто не воює, мають допомагати армії, хто чим може. Навіть якщо у ЗСУ немає безпосередньо твоїх родичів — то там усі рідні нам тепер. Наша волонтерська майстерня «Свій за свого» займається плетінням маскувальних сіток, «кікімор», нашоломників ще з 2014 року. Окрім того, наші координатори постійно збирають донати на різні потреби військових — дрони, тепловізори, запчастини до машин... На початку повномасштабного вторгнення було дуже багато охочих долучитися до плетіння, а нині потік помічників помітно знизився — частина людей вийшли на роботу, частина десь виїхали з міста... Тож у волонтерській майстерні завжди раді новим робочим рукам. Кожен може допомогти захистити тих, хто захищає нас, зокрема й під час зимових свят.
На знімку: Ангеліна Нестерова в «Етнопросторі» з атрибутом зимових свят — дідухом.
Фото автора.
