Утім, народний депутат уже провів багато зустрічей, мав перший брифінг із журналістами та, схоже, чітко визначився із пріоритетними напрямами своєї роботи. Наша розмова про те, що відбувається в країні зі свободою слова, чим займався комітет упродовж кількох останніх років і, звісно, про те, чим займатиметься у найближчому майбутньому.
— Свобода слова під час війни. Чи взагалі це можливо?
— Україна демонструє, що це не тільки можливо, а й критично необхідно. І це достатньо унікальний, особливо для східної Європи, випадок. Нещодавно ми спостерігали, як на десятий рік війни і на другий рік повномасштабного вторгнення, наш Президент проводив прес-конференцію. Можна дискувати про якість відповідей і про якість запитань, але ця прес-конференція в принципі була.
І ми з вами спілкуємося у приміщенні комітету Верховної Ради України й у нас немає якихось обмежень для тем, на які ми будемо говорити. Так, є певні аспекти, які стосуються нашої інформаційної безпеки. Наприклад, ми не розголошуємо кількість наших загиблих, не кажемо про військові плани, не фіксуємо переміщення захисників чи місце прильотів російських ракет... І це зрозуміло. Але чи це, умовно кажучи, вже аж така заборона-заборона? Дуже часто це вільний вибір. Так, за певними аспектами, які стосуються фіксації переміщень чи прильотів, довелося вживати парламенту окремі запобіжні заходи. Але кількість справ, порушених за новими статтями Кримінального кодексу, свідчить, що це, швидше, винятки з правил. І переважно все закінчується профілактичними бесідами.
Навіть наші міжнародні партнери фіксували, що в 2022 році, незважаючи на війну, ми не впали за рівнем свободи слова, а навпаки піднялися. Звісно, ми, як споживачі інформаційної політики держави, більш критично ставимося до ситуації, ніж наші міжнародні партнери. Але й на їхню думку теж треба зважати. А вона полягає в тому, що ми під час війни говоримо не про зменшення тиску цензури, а про рівень свободи слова. І це непевно вже саме по собі досягнення.
— Тобто, на вашу думку, свобода слова, яка розглядається як один із маркерів демократичного суспільства, не стане нашою Ахілесовою п’ятою на шляху інтеграції до Європейського простору?
— Сто відсотків гарантії не дають навіть у банку. Але ми можемо відзначити таке: серед семи вимог Європейського Союзу для початку переговорів був закон про медіа. Ця вимога була виконана чи не найшвидше. І, відповідно, позитивно сприйнята нашими міжнародними партнерами. Позитивно закон відзначений і експертами, котрі працюють у цій сфері. Тепер про імплементацію. Тут, звісно, є ризики. Будь-які нові правила наштовхуються на несприйняття системи. Тому спільно з Комітетом Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики і, зокрема, з Євгенією Кравчук, яка відповідає в цьому комітеті за інформаційну політику, будемо над цим працювати. Чи потрібно буде втручатися Верховній Раді? Думаю, не виникне такої потреби. Але навіть якщо так і станеться, сподіваюся, це досить оперативно вдасться вирішити.
Певна спокуса використати надзвичайну ситуацію для того, щоби обмежити критику з боку суспільства чи незалежних медіа, є у кожної влади, хоч би яка вона була. Як от історія з Угорщиною, коли уряд Віктора Орбана ввів надзвичайний стан через ковід, потім продовжив його, навіть коли вже й масок не було, а на третій рік вирішив змінити Конституцію і продовжити надзвичайний стан і обмеження для преси у зв’язку з війною у сусіда. За це Європейський Союз його й критикує, за це й заморожено кошти. Певні ризики завжди є. Але українське суспільство не дозволить розвиватися подібному сценарію, навіть якби він був можливий.
— Ви слушно зауважили, що наше суспільство можливо навіть більш критичне до влади, ніж міжнародні партнери. Нині чути дуже багато зауважень з приводу інформаційного телемарафону. Очевидно, що проблема в суспільстві назріла і треба її вирішувати. Як ви оцінюєте перспективи руху в цьому напрямі? Чи може наш ефір у воєнному стані повернутися в довоєнний період?
— Мені не хотілося б повернення періоду, коли на окремих телеканалах, навіть не заборонених, тривала дискусія на тему «Чий Крим?». Ми навряд чи маємо розкіш повернутися в довоєнний період. Нам справді потрібне верифіковане джерело офіційної комунікації. Але воно має бути якісним. Інакше люди просто не будуть ним користуватися. Тому дивно, коли звучать заклики ліквідувати Єдиний телемарафон. Повернемося натомість у 2014 рік? У ситуацію, коли наші військові воюють, а в студіях незрозуміло хто висловлює суто власну позицію на тему «а може й не варто воювати»? Це неприйнятно. Базовий рівень — це рівень безпеки. І інформаційна безпека в даному випадку є надзвичайно важливою. Дуже багато людей мають запит на більш якісне подання інформації. Нині відчувається, що є бажання зрозуміти довгостроковий план у тих межах, у яких його можна комунікувати. Тому мені більш логічною здається комунікація з редакторами каналів, які входять у Єдиний телемарафон. Уже провів зустріч із Суспільним, зі «StarLightMedia». Найближчим часом маю намір зустрітися з іншими каналами, які входять і не входять у марафон, для того, щоби зрозуміти, як ми можемо посприяти підвищенню якості інформації.
Якщо в нас буде рішення, як зробити марафон більш якісним, думаю, він триватиме. Якщо такого рішення не знайдеться, то не треба буде волюнтаристського рішення про закриття — телемарафон відімре як явище, так, як і з’явився. Адже не було якихось окремих розпоряджень чи рішень. Канали вирішили об’єднати свою інформаційну політику для того, щоби в режимі 24/7 мати можливість давати українську картинку. Так само канали й розійдуться. Бо вони будуть більше втрачати, ніж знаходити в цьому марафоні.
Окремий аспект питання — це ефективність інвестування державних коштів в інформаційну політику. Зараз я на етапі звернення до наших аудиторів (Державна аудиторська служба та Рахункова палата), щоб вони оприлюднили свою позицію. Вважаю порівняння, що марафон охоплює бюджет невеликого районного центру, доволі популістським.
За відсутності інформаційної безпеки, на яку спрямований марафон, на початку повномасштабного вторгнення ми втратили б значно більше районних містечок і не тільки районних. Звісно, легко бути розумним «після». Але я не пригадую критики Єдиного телемарафону в лютому, березні, квітні й навіть у травні 2022 року. Уже, як відбили росіян від Києва, звільнили Харків, північ і Херсон, тоді почалися розмови про те, що щось не так.
— Але владі закидали наступ на свободу слова і до повномасштабного вторгнення. Хоча б з огляду на ситуацію, яка відбулася навколо тоді ще парламентського Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики. Суттєву частину його повноважень віднесли до компетенції гуманітарного комітету, а тут залишилися чотири народні депутати на чолі з неоднозначним головою. Розкажіть, що тут відбувалося і як ви оцінюєте ситуацію, в якій опинилися?
— Нам вдалося не піти за найгіршим сценарієм, коли Комітет свободи слова в країні, яка прагне європейської інтеграції і воює з тоталітарним сусідом-терористом, планувалося ліквідувати за непотрібністю. Гуманітарний комітет справді потужний. Там сильні народні депутати, спеціалісти у своїй сфері, колишні журналісти, колишні члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Але... Гуманітарна політика охоплює дуже широкий спектр. Звісно, питання свободи слова були б у пріоритеті, проте серед багатьох.
Комітет свободи слова в усіх європейських парламентах — це майданчик, на якому влада намагається налагодити комунікацію з журналістами щодо вирішення найбільш актуальних питань захисту їхнього права на професію. Недаремно журналістів називають четвертою владою. У міжнародних стандартах ідеться про окремі гарантії незалежності, не-втручання в редакційну політику та інші, критично необхідні аспекти. А ми, як Верховна Рада, не звертали увагу на 20 полонених журналістів. За правилами війни, вони взагалі не мали б бути в полоні. Натомість ми навіть не знаємо місця перебування кількох із них, як наприклад Вікторія Рощіна. І це непоодинокий випадок. Нам варто повернутися до питання захисту журналістів як однієї з гарантій свободи слова і взагалі нашої приналежності до західної цивілізації.
На жаль, комітет у міжчассі навіть не мав потуги займатися цими питаннями. Відповідно й звучали суто раціоналізаторські думки про його ліквідацію. Депутати з комітету пішли, голова тепер під слідством у справі про імовірну державну зраду. Все мало дуже поганий вигляд. Але тут варто відзначити позитивну роль Діалогів Жана Моне. Вони модеруються за посередництва Європейського парламенту і його колишнього президента Пета Кокса. Так, фракціям удалося домовитися про те, щоб наповнити цей комітет змістом, а не закривати його. За традицією, він відійшов опозиційним силам. Тривала дискусія, хто саме мав би його очолити. Парламент вирішив, що це буду я, як представник фракції «Голос».
У журналістів, які раніше працювали з комітетом, одразу виникло запитання: а чи повернуть попередні повноваження? Зараз ми хочемо запаралелити процеси із гуманітарним комітетом, щоб не здавалося, що ми намагаємося боротися за якісь повноваження. Бо повноваження — це зброя. Вона може бути сучасною. Адже ми знаємо, що набагато краще збивати російські ракети системою Patriot, ніж менш розвинутими установками ППО. Але й менш розвинутими установками можна. Тобто нам спочатку треба показати, що ми готові брати на себе відповідальність. Зрештою, нас по факту четверо, а в реальності троє. Так, зможемо переконати колег долучитися. І тільки потім говорити про повернення повноважень. Саме проводжу зустрічі із ключовими зацікавленими групами. Такими, як Спілка журналістів, Суспільне Мовлення, редактори каналів та газет, Апарат Верховної Ради, представниками Офісу Президента... Усі зацікавлені в результаті. І якщо всі зацікавлені, то шукаємо варіанти «чому ми зможемо», а не «що нам заважає».
Насправді — це виклик. Розумію, що легко не буде. Що це позиція, яку не любитимуть ані більшість, ані меншість. Меншість уже нині критикує, що я не виступаю за ліквідацію Єдиного телемарафону тут і зараз. Більшість навпаки за те, що кажу про необхідність піднімати ефективність Єдиного телемарафону. Але я тут не для того, щоби подобатися, а щоби бути партнером для журналістів із боку влади в якіснішому доступі до інформації. Наскільки це можливо.
— Ви часто говорите про те, що необхідно налагодити систему акредитації журналістів у гарячі точки. Чи може український журналіст стати першоджерелом інформації з фронту?
— Не може, а має. Якщо ми не будемо мати українського погляду на ситуацію, ми будемо програвати. Але проблема не тільки із доступом українських журналістів. Такі великі міжнародні мас-медіа, як CNN нині скорочують свої представництва в Україні. Їм нецікаво показувати Київ. Їм потрібні зрозумілі правила доступу, наприклад, до півдня.
Коли журналіст міжнародного медіа очікує вісім днів на отримання дозволу, то це видання, за міжнародними стандартами, мусить оплачувати йому перебування. Це бізнес і така інвестиція видається сумнівною. Хоч як цинічно це звучить, але наша історія війни «конкурує» із нападом ХАМАСу на Ізраїль чи ситуацією в Нагірному Карабасі, чи з імовірним загостренням між Венесуелою та Гаяною. Це треба розуміти. Якщо ми не будемо адекватно презентувати наш погляд на війну, то матимемо проблему з постачанням зброї не лише у Сполучених Штатах Америки, а й у багатьох інших країнах. І тут ми критично зацікавлені, щоб журналісти отримали, нехай не спрощену, бо це неможливо, але хоча б зрозумілу процедуру акредитації. Це дасть змогу оперативно інформувати суспільство і, що найголовніше, — давати інформацію світу про те, що відбувається в нас із нашої точки зору. Ми не можемо розв’язати цю проблему. Але ми можемо виступити майданчиком для того, щоби пояснити і військовим, і журналістам, як працювати. Це один із пріоритетів. Український погляд на війну критично необхідний і в нашій країні, і в світі. Інакше там буде російський погляд.
— На якій законодавчій роботі будете зосереджуватися? Яких важливих рішень очікувати від вашого комітету?
— Вивчаємо питання про важливість позиціонування щодо полонених. Навряд чи можемо видавати якісь закони з цього приводу, бо це не проблема України, а проблема країни-агресора. Але ми можемо звертатися до міжнародної спільноти, запускати, наприклад, персоніфіковані кампанії. Пригадуєте кампанію стосовно Олега Сенцова.
Незважаючи ні на що, його вдалося звільнити, і нині молодий батько воює в ЗСУ. Дуже сподіваюся, що його історію вдасться повторити. Найпевніше, йдеться про рівень постанов. І це буде перше, що наш комітет пропонуватиме Верховній Раді в наступному році.
Про ще одну проблему почув, коли відвідував Суспільне Мовлення. Там скаржаться на те, що у випадку нападу на журналіста, телеканал може застосовувати свої юридичні служби для того, щоби відшкодувати лише пошкоджене майно. Але не може захищати інтереси журналіста, бо вважається, що йдетьсяе про приватний інтерес. Але ж людина виконувала функції, пов’язані з професією. Це проблема не лише державних чи суспільних медіа. Вона поширюється і на приватні організації. Але ті можуть дозволити найняти приватні юридичні компанії. І тут виходить нерівність: працівники суспільних або державних медіа є менш захищеними. Це питання ми теж вивчаємо.
Говоримо також і про проблеми, які стосуються протидії професійній діяльності журналістів. У мене була зустріч із заступником міністра внутрішніх справ Богданом Драп’ятим і ми домовилися про зустріч із міністром та очільником національної поліції. Думаю, це вже відбудеться в 2024 році. Тоді в нас буде статистика щодо розслідувань справ проти свободи слова і перешкоджання професійній діяльності журналістів. На основі цього, імовірно, звертатимося до Комітету з питань правоохоронної діяльності і Сергія Іонушаса з тим, щоби посилити захист журналістів.
— Чи є вже охочі долучитися до роботи комітету?
— До мене підходили щонайменше двоє людей особисто. Чув, що кілька кандидатур ще розглядають фракції. Переважно це не ті народні депутати, які вже працювали в цьому комітеті. Але мені дуже хотілося б, щоб повернулася Тетяна Циба. Менше розраховую на те, що повернеться Андрій Мотовиловець, адже він отримав додаткові функції із керівництва фракцією більшості. Думаю, всі тепер спостерігатимуть за тим, як працюватиме наш комітет. Тобто спочатку треба показати результат. Дуже сподіваюся, що ми станемо привабливим майданчиком і таки вирвемося зі статусу найменшого комітету.
— Дякую за розмову!
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
