На знімку: літературознавець Василь Пахаренко та художник Віктор Олексенко.

Хоча сам іменинник назавжди залишиться 28-річним. За життя Василь Симоненко побачив тільки одну свою збірку — «Тиша і грім», а сьогодні його вірші лунають і в найбільших концертних залах, і в окопах, і в шпиталях. Нещодавно у Черкасах відбулася презентація збірки «Молитва» знакових творів українського поета-шістдесятника, його щоденників та рукописів, що публікуються вперше.

— Збірка називається «Молитва», і тут є цікавий нюанс, — розповідає упорядник книжки, літературознавець Василь Пахаренко, який досліджує його творчість ще зі студентських років. — Симоненко взагалі був атеїстом.

Дитина свого часу: школа, університет, комсомол... Але в його рукописах я знайшов написані в останній рік життя кілька віршів-розмов з Ісусом Христом. Вони ніде не друкувалися і навіть не згадувалися, і це тільки частина віршів — дві-три строфи, він їх не продовжив. Я подаю ці рядки в передмові до видання і в рукописній частині. Симоненко духовно зростав, змінювався, відчував, що цей світ не такий приземлений, як колись здавалося.

Епіграфом до книжки упорядник обрав Симоненкові рядки:

Україно! Ти моя 
молитва,
Ти моя розпука 
вікова...
Гримотить над світом 
люта битва
За твоє життя, 
твої права.

У часи повномасштабної російсько-української війни вони лунають ще більш потужно та пророчо! Взагалі один із наскрізних мотивів у творчості поета — це майбутня війна, до того ж Симоненко пише про передчуття антиколоніальної, визвольної війни, війни проти імперії, проти «голодного шовінізму», на що звертає увагу в своїй передмові Василь Пахаренко. На доказ наводить рядки з вірша «Курдському братові»:

Веди із ними кулями
 розмову:
Вони прийшли
 не тільки за добром,
Прийшли забрати 
ім’я твоє, мову,
Пустити твого сина 
байстрюком.

Під час війни важливо підтримувати культурні проєкти, які спонукають переосмислити минуле й ще раз утвердитися у своїй українській ідентичності, наголошує директорка Благодійного фонду «МХП-громаді» Тетяна Волочай.

— Для нас велика честь бути спонсором цього проєкту, головним меценатом випуску такого видання. Книжка вийде накладом три тисячі екземплярів і буде безплатно подарована бібліотекам та школам, — розповідає вона.

— Василь Симоненко — це один із наших пророків, це людина, яка присвятила своє життя боротьбі за те, щоб називатися українцем... Тепер це як тест: якщо озиваються в серці вірші Василя Симоненка, значить, ти справжній українець. Тому наш фонд разом з родиною поета, разом з партнерами, з видавництвом, з колегами втілив у життя цей спільний проєкт, щоб читачі отримали таку унікальну збірку. Ми бачимо, що росія хоче знищити нашу пам’ять, нашу історію або привласнити її собі. Тому в цьому році ухвалили рішення посилити підтримку музеїв і, окрім головного проєкту, який реалізували в Національному музеї народної архітектури та побуту України, підтримати низку локальних закладів. Йдеться про чотири музеї видатних українців — музей В’ячеслава Чорновола у Звенигородському районі, музей Василя Стуса, який розташований на Вінниччині в Рахнівці, музей Миколи Леонтовича та музей Василя Симоненка.

Тим часом у Черкасах на вулиці його імені (Симоненка, 1) триває інтерактивна фотовиставка, що дає змогу простежити життєвий шлях поета та за QR-кодом знайти на мапі адреси, пов’язані з його перебуванням у місті, з його біографією, журналістською працею та поетичною творчістю.

До речі, третина презентованої книжки — це рукопис останнього зошита поета, тож читачі зможуть побачити, як народжувалися вірші, викристалізовувалися образи. Унікальним є і оформлення видання, адже для обкладинки використали невідомий широкому загалу і вперше оприлюднений в книжці портрет Василя Симоненка в образі святого Юрія Змієборця, створений Аллою Горською. Він багатий смислами й підтекстами: цікаво, що одягнений Юрій Змієборець у козацькі шаровари, а на хвості змія, якого він долає, читається один із символів радянського репресивного режиму — абревіатура «кдб».

— Я й сам донедавна не знав, що існує три портрети Симоненка, створені Аллою Горською, а не два, — зізнається Василь Пахаренко. — Один з них за дев’ять днів після смерті поета 1963 року побачили на сцені на відомому вечорі його пам’яті у Київському медінституті, де були Сверстюк, Дзюба, Ліна Костенко, які організовували цей захід, де відверто говорили правду про життя і смерть Симоненка. Другий портрет Горська написала трошки згодом, теж дуже символічний — профіль на жорновому камені. Пам’ятаєте один з разючих віршів поета — «Жорна»? Та зрештою з’ясувалося, що саме портрет в образі козака-переможця, Юрія Змієборця є першим, ще прижиттєвим. Алла Горська подарувала вже тяжко хворому поетові цю роботу, щоб підтримати під час відвідин у лікарні. Відтоді малюнок зберігається в родині Симоненка.

— Ця робота не підписана авторкою, — наголошує видавець збірки «Молитва» Олександр Третяков. — Але ми повідомили онуку Алли Горської Олену Зарецьку, що є такий портрет, показали їй електронну копію, і у відповідь почули: «Навіть якби мені нічого не сказали, я впізнала б роботу моєї бабусі». В сім’ї Алли Горської не знали, що вона існує. Сьогодні ви бачите портрет, про який не було відомо практично 60 років. Це своєрідна сенсація...

Це наш внесок у пошанування руху шістдесятників. До речі, в нашій книжці є фотографія маленького сина поета — Олеся Симоненка, поруч з цією роботою Алли Горської.

Важливо, що під час підготовки були дотримані авторські права, які належать родині поета, додає Олександр Третяков. Онука Василя Симоненка Мирослава та правнук Гордій нині мешкають у Канаді, а його невістка — у Черкасах.

Упорядник Василь Пахаренко знайшов певні відмінності в рукописах та раніше виданих збірках Симоненка, адже за радянських часів їх піддавали жорсткому цензуруванню. Тож у новому виданні його рядки звільнили від таких втручань.

Над оформленням книжки працював заслужений художник України Віктор Олексенко. «З творчістю Василя Симоненка мені вдалося познайомитися ще в 70-ті роки під час навчання в Одеському художньому училищі», — пригадує він. Вірші Симоненка тоді ходили самвидавом, студенти копіювали їх від руки.

«Василя Симоненка переписували в таємні зошити мої батьки, — розповідає один з панотців сучасного кобзарського цеху, народний артист України, а нині — ще й молодший сержант ЗСУ Тарас Компаніченко. — І коли ми спілкуємося з моїми друзями чи сусідами, а тепер — побратимами, які воюють, то з’ясовується, що всі вони обов’язково знали заборонені тексти Симоненка завдяки батькам. І коли ми у 1988 році прийшли спочатку в Український культурологічний клуб, а потім в Українську Гельсінську спілку, то це були певні коди чи паролі, що ти свій». Якось під час зустрічі з молодими поетами в одному з академічних інститутів на Грушевського Симоненко читав «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні? / Усмішка твоя єдина, мука твоя єдина, очі твої одні», про що згадував Євген Сверстюк. «В цей час усі «особісти», які сиділи поміж творчої молоді, щосили повтискалися в крісла, — додає Тарас Компаніченко, — бо це було про особисту свободу й індивідуальність, про цінність кожного людського життя, яке нічого не важило в союзі, де всі мали бути гвинтиками на будівництві комунізму».

Відомо, що саме Василь Симоненко, Алла Горська, Микола Плахотнюк та Лесь Танюк — очільники Клубу творчої молоді — відкрили справжніх винуватців масових розстрілів у Биківнянському лісі. Коли Симоненко побачив, як хлопці у цій місцині грають у футбол людським черепом замість м’яча, він написав: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил...». Влада правдошукачам цього не подарувала: зять В’ячеслава Чорновола Микола Плахотнюк був підданий каральній психіатрії, а Василя Симоненка побили правоохоронці під час сутички на залізничному вокзалі, що спричинило фатальну хворобу нирок. Аллу Горську вбили молотком по голові й затягли в підвал будинку її свекра, якого теж позбавили життя, зімітувавши вбивство на побутовому ґрунті.

Та вбити пам’ять їм не вдалося.

— Сьогодні Василь Симоненко звучить на кожному концерті «Хореї Козацької», — каже Тарас Компаніченко. — Піснями на його вірші я закінчую виступ, звучали вони у бомбосховищах, окопах, бліндажах, шпиталях, на похованнях. Як мотивація, як агітація, як гімн. Василь Симоненко — це символ незламності українців у XX сторіччі, символ відродженої з попелу України.

Фото автора.