Колись, через кілька років після війни, старших людей запрошуватимуть іноді до школи — розповісти щось із пережитого. Мовляв, а розкажіть, діду, як воно все для вас починалося. Мені вже й тепер немало літ, а тоді буде ще більше. Якщо доживу до тих часів, на зустрічі зі школярами нізащо не ходитиму.
Однак спробую це описати — бодай для того, щоб було зрозуміло, чому не люблю все те згадувати.
Коли почалася велика війна, я жив, як і тепер, під Києвом, на лівому березі, на одному з великих дачних масивів. То були дні якогось в’язкого відчаю. Радіо передавало не так новини, як сигнали повітряної тривоги, й ніхто до пуття не знав, що діється в Гостомелі чи на Оболоні.
Для таких як я все обтяжувалося ще й віком. Зателефонував однополчанин, з яким ми служили в армії пів століття тому, й плакав: «Ну чому війна почалася, коли з нас уже ніякі солдати?».
Одного дня двоє хлопців, моїх молодших сусідів, метнулись на той берег на своїх машинах. Повернулись увечері й сказали, що записалися до тероборони, але автомати й патрони їм видадуть завтра. Я напросився, щоб вони взяли мене із собою. Вночі ледь спав. Уявляв, як одержу той самий автомат, що був у мене в армії — з розколотим прикладом, обмотаним синьою ізоляційною стрічкою.
А назавтра всі мости через Дніпро перекрили — й той берег став недоступним. Хлопці взялися робити коктейлі Молотова із залишків бензину. Я допомагав: у кутку свого двору, в торішній траві, знайшов кілька порожніх пляшок. Брав кожну й ніби знову бачив добрих людей, з якими її було колись випито.
Усе вищеописане і є тим, що зосталося в пам’яті з тих днів і про що тепер згадувати нестерпно. Нестерпно — бо за цим, мов гріх і провина, стоїть уся наївність наших тодішніх уявлень про війну. Приміром, нам здавалося, що «тероборона» — це коли в тебе в хаті, за дверима, висить на гвіздку автомат. І коли в кінці вулиці на повен зріст з’явиться рота противника, ти знімеш із гвіздка автомат, покладеш його в розвилку горіха біля воріт і зустрінеш супостата вогнем, короткими чергами. А потім знову візьмешся до своїх звичних справ. А з коктейлем Молотова ще простіше: коли танк промине твої ворота, устанеш із-за оцього куща порічок, кинеш пляшку ворогу під хвіст, а сам сховаєшся в бур’янах у кінці городу.
Невдовзі, коли кілька твоїх знайомих з тероборони, зовсім молодих, загинули в боях і їх не врятували бур’яни чи кущі порічок, ти намагався більше не згадувати про оті свої ілюзії. Вони вже не повернуться й ми ніколи вже не будемо такими наївними щодо війни й щодо себе самих.
І наші школярі теж не будуть, хоч ми їм про це й не розкажемо.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
