Війна росії проти України, боротьба Ізраїлю з ХАМАСом, підвищення градуса між Пекіном та Тайбеєм, ворожі апетити Венесуели — це далеко не повний перелік міжнародних конфліктів, які активізувалися протягом останніх років.
Куди ж прямує наша цивілізація? Подивитися на останні події глобально й пояснити такий сплеск насильства й водночас розгубленості ключових гравців на міжнародній арені для «Голосу України» погодився експерт Центру оборонних стратегій Олександр Хара (на знімку).
— Протягом року президент США Джо Байден неодноразово повторював, що світові потрібен новий порядок, бо старий через війну росії проти України, нову політику Китаю та інші чинники значно похитнувся. На вашу думку, яким має бути цей порядок, як будуватися, які підходи слід виробляти світовим лідерам до його становлення?
— Попередні світові порядки були результатами деструктивних і жахливих воєн. Ми пам’ятаємо, що Ліга націй була створена, щоб уникнути повторення Першої світової війни. Але вона не дала того результату, на який сподівалися її творці. Та й ООН теж було створено з ідеєю, що після Другої світової це жахіття не має повторитися.
Нині ми бачимо, що ситуація кардинально змінилася. Демографічний та економічний центри перемістилися на схід. Цей регіон намагається змінити ті підвалини, на яких після 1945 року будувався світопорядок. Нині йдеться про спроби цивілізованої спільноти втримати принаймні ключові моменти попереднього порядку.
Найголовніша проблема полягає в тому, що Сполучені Штати та їхні західні союзники втрачають монополію на встановлення норм і принципів. Намагаються відкрити діалог передусім з Китаєм, але також з іншими гравцями так званого Глобального півдня, щоб у час змін не відмовилися від речей, які були напрацьовані після 1945-го. Тобто в межах ООН та усіх міжнародних конвенційних договорів, щоб не починати все з чистого аркуша.
— Тобто Захід пропонує шлях реформ.
— Саме так. Реформи та еволюція, сенс якої — дати більше голосів новим центрам впливу. Так бачать цей процес на Заході. А в Китаї його уявляють дещо інакше. З одного боку, в Пекіні хочуть використовувати всі переваги встановлених правил, а з другого — цей світовий порядок їм не подобається, бо вважають, що він їх обмежує.
Не забуваймо й про інтереси Глобального півдня. Хоча це неправильна назва, бо вона об’єднує розмаїті країни з протилежними інтересами. Втім, більшість із них теж незадоволені сучасним порядком. На їхню думку, він занадто західноцентричний. А Захід упродовж тривалого часу не враховував інтереси цих країн. І зараз, коли їх намагаються залучити, наприклад, до підтримки України, ті кажуть: ви нас не підтримали в наших проблемах, чому ми маємо втручатися в суто європейські справи? Підсумовуючи, можна сказати, що більша частина експертів та аналітиків вважають, що Китай і Сполучені Штати будуть надпотугами. Їхні відносини надзвичайно важливі. Саме вони більшою мірою формуватимуть новий світовий порядок.
— Тож ідеться про створення біполярного світу.
— Насправді він багатополярний, але принаймні ці дві країни відіграватимуть надзвичайно важливу роль.
Утім, є й інший підхід, прихильником якого є я. Його сформувала англійська школа міжнародних відносин. Його суть полягає в тому, що існування на планеті надпотуг не притаманне й неприродне для міжнародної системи.
Автори цього підходу вважають, що повернення до ситуації, яка була під час Холодної війни (коли ворогували два блоки. — Ред.) не буде.
Нині ми є свідками не занепаду Сполучених Штатів та їхніх союзників, а зменшення їхнього впливу. Надпотуга — це країна, яка через свою могутність може встановлювати правила й нав’язувати їх виконання іншим державам. Сполучені Штати втрачають таку можливість у регіонах, де з’явилися нові центри впливу. А Китай не набуде статусу надпотуги, бо він може домінувати у своєму регіоні й, можливо, в деяких інших через економічні чинники та воєнну присутність, але не здатен нав’язувати свої правила на глобальному рівні.
Важливий момент по Сполучених Штатах полягає в тому, що американська політична еліта та, власне, й більша частина громадян уже не хочуть платити ціну за існування США як надпотуги. Вони прагнуть зосередитися на власних проблемах, тому ми є свідками переміщення економічного центру на схід.
До того ж Сполучені Штати вже не здатні самотужки робити велику кількість речей, як двадцять, тридцять або п’ятдесят років тому. Зменшення потуги США посилює для них необхідність мати союзників. Якщо раніше союзники — це була добра опція (йдеться про європейські країни, Японію. — Ред.), то зараз — вимога часу. Штати змушені дослухатися. А тут часто бувають розбіжності. До розвалу «совка», який був екзистенційною загрозою для вільних країн Європи, ці держави долали внутрішні суперечності, тому що не бачили інших загроз. А ось після розвалу радянського союзу такого єдиного центру, який міг би знищити вільний світ, не стало. Й кожна країна почала дивитися на безпеку з різних боків.
Для балтійців, поляків, народів Центрально-Східної Європи найбільша загроза залишилася в москві. А для Франції, наприклад, — це Південь, Північна Африка, Близький Схід. Для Греції більшою загрозою є Туреччина. До минулого року росію не розглядали як серйозну загрозу безпеці. Нині це розуміння до європейських столиць прийшло, хоча й не настільки швидко та глибоко, як нам хотілося б.
Отож, продовжуючи ідею англійської школи про майбутній світоустрій, можна зазначити, що це буде сукупність великих країн і регіональних лідерів, які намагатимуться встановити власні правила у підконтрольних регіонах.
Нині ж ми перебуваємо в хаосі, який триватиме п’ять, десять, а може й п’ятнадцять років. Будуть притиратися Китай та Сполучені Штати, а також регіональні лідери — Індія, Індонезія, Південна Африка та інші. Який буде цей наступний порядок, ми не знаємо. Але він точно не буде схожим на часи Холодної війни, і поки що хаотичним і небезпечним. З конфліктами, тертям та економічними війнами. Це буде конкуренція різних рівнів.
Я розумію американців та європейців — їм потрібно забезпечити функціонування заснованого на правилах світового порядку. За великим рахунком, він був створений інтелектом Заходу. Намагаються зберегти основи цивілізованих країн: верховенство права, непорушні кордони, що має значення міжнародне право, а не сила. Оскільки лише в такій системі вони можуть реалізовувати свої безпекові, економічні та інші інтереси.
Це важливо й для України. Резолюціями не можна виграти війну, але резолюції дають нам моральне і юридичне право вимагати від світу підтримки.
— Під час останньої сесії
Генасамблеї ООН президент США Джо Байден згадував про необхідність реформування Організації Об’єднаних Націй, зокрема Ради Безпеки. А я згадала, що цієї теми стосувався один із моїх рефератів у старшій школі.
Мені за 40, а до реформи так справа й не дійшла. Чи можна реформувати ООН, чи на неї чекає доля Ліги націй?
— Рада Безпеки ООН ніколи не була досконалою структурою. Однак, знаєте, часто кажуть, от вона не працює. Це неправда. Рада Безпеки працює так, як і була замислена. Щоб жоден із двох на той час центрів світу — комунізму й глобальної свободи — не міг нав’язати іншому волю, і так запобігти конфлікту. І Радбез дуже добре працював у цьому сенсі. Воєн між радянським союзом і його сателітами та США і їхніми союзниками в Європі не було. Це велике досягнення. Але як побічний продукт системи — тертя та війни в інших регіонах: Латинська Америка, Африка, Азія. Тому Рада Безпеки працює, але ситуація змінилася. Звичайно, це має відбутися й з організацією. Поки що я не бачу реальних рухів до змін, оскільки є великі розбіжності й великий багаж. Наприклад, китайці точно не хочуть бачити в Радбезі Японію.
Водночас ми не маємо відмовлятися від ООН, бо це бодай якісь правила і якось воно працює. Якщо цього не буде, пануватиме право сили. Це вигідно передусім тоталітарним режимам.
росія, яка є постійним членом Радбезу і володіє правом вето, — не тоталітарна держава. Але її можна назвати авторитарною, фашистською. Звичайно, вона становить небезпеку для нас і взагалі миру на європейському континенті. Природно, рф не зацікавлена ділитися правом вето.
— Наші дипломати постійно нагадують, що постійним членом РБ ООН був радянський союз, а не російська федерація. Чи має це питання перспективу розгляду?
— Гадаю, що ні. Для наших найближчих партнерів це болюче питання. росія — ядерна держава. Й попри те, що дипломатичний діалог із рф заморожений, вони не хочуть викидати її з усіх організацій, бо це небезпечно для світу. Вони цього не зроблять з огляду на власні інтереси, щоб не створювати прецедентів. Тобто ситуація складна. Навіть наші найближчі друзі, які хотіли б, щоб росія програла, не готові йти на кардинальні кроки.
Тому для реформування ООН, скоріше за все, має відбутися щось на кшталт Карибської кризи (напружене протистояння між срср і США. радянський союз таємно розмістив ядерні ракети на Кубі в жовтні 1962 року у відповідь на встановлення ракет у Туреччині. Обидві наддержави наблизилися до загрози ядерної війни. — Ред.), коли світ знову опиниться на межі.
— Яку роль у новому світопорядку має відігравати Україна?
— Якщо йдеться про Європу, тут не варто вигадувати велосипед. Головною безпековою структурою на континенті є НАТО. І ми не можемо розв’язати свої безпекові проблеми, допоки не станемо членом цієї організації.
Теоретично в нас є ще кілька варіантів безпеки, зважаючи на те, що росія є найбільшою ядерною потугою у світі. Перший — це ядерний статус. Однак наші потенціали не співмірні, ми не зможемо збудувати потрібну кількість ракет і бомб. Не кажу вже про те, який тиск був би на нас ззовні. Напевно ми втратили б підтримку передусім від Сполучених Штатів.
Другий варіант — підписати безпекову угоду зі США — країною, яка має найбільший ядерний потенціал, здатний стримувати росію. Але ми не бачимо готовності американських партнерів. З тієї ж причини, з якої вони поки що не наважилися дати нам зелене світло на початок перемовин про вступ у НАТО. У Вашингтоні бояться ядерної зброї москви. А ще варто розуміти, що Європа вже не відіграє таку важливу роль, як за часів Холодної війни.
Адже всі ресурси спрямовуються на стримування конфлікту з Китаєм.
Тож у нас немає інших варіантів вижити поруч з росією, стримувати її після цієї війни, ніж бути членом НАТО.
«Ісус стукає у вікна ООН».
Художник Гаррі Андерсон, 1962 рік.
