Поет-пісняр, учасник хору «Боржава» Василь Кузан із солістками.

У листопаді цього року в селі Довге Хустського району на Закарпатті відновив діяльність хор «Боржава». Його створили на початку 50-х років минулого століття. З 1954-го до 1971 року колективом керував поет, композитор і збирач фольклору Михайло Машкін, який зробив його успішним.

Про відновлення хору говоримо з поетом-піснярем, уродженцем і жителем села, головою Закарпатського осередку Національної спілки письменників України Василем Кузаном.

— Чия була ідея відродити хор «Боржава», хто її озвучив перший?

— Ідея витала в повітрі. Слава колективу спонукала до творчості багатьох наших земляків, підштовхувала пісенні колективи до пошуків нових форм.

1990-ті, коли люди намагалися просто вижити, знищили кілька великих народних хорів у тодішньому Іршавському районі. А «Боржава» трималася завдяки старанням керівника Івана Кертиса та залюблених у пісню довжанських жінок.

Кілька останніх років спершу через ковід, а потім повномасштабну війну не відбувалося жодних концертів, хор припинив існування.

Ідею відновити роботу колективу висловив голова Довжанської територіальної громади Віктор Симканич. Але ідея сама по собі роботи не зробить. За справу взялася директорка Центру культури й дозвілля Наталія Менчук.

Вона попросила долучитися на громадських засадах і очолити хор Тетяну Гецко.

Ми втрьох почали запрошувати людей. І самі прийшли на першу репетицію.

— Як швидко почали втілювати ідею в життя?

— У нашій громаді все робиться оперативно. Задумали — зробили. Десь за два-три тижні після того, як знайшли керівника хору, почалися репетиції. Поступово долучалися інші учасники.

За чотири місяці на першому концерті в листопаді ми підтвердили звання народного. Й отримали запрошення на два концерти: до Мукачева й Ужгорода.

— З якими архівними матеріалами ви працювали, що вивчали нове?

— Внесли до репертуару дві пісні Михайла Машкіна й одну народну в його обробці. Решту, можна сказати, довивчали. Хоча насправді все починали з нуля. Бо те, що вмієш співати на весіллях чи в компаніях, не означає, що одразу виконуватимеш у хорі. Це вищий пілотаж співу. Як каже Тетяна Гецко, хор — це вміння слухати.

Працювати з архівами не доводилося, бо це відомі пісні, вони є в репертуарах кількох виконавців. Пісню Машкіна, неофіційний гімн Закарпаття, «Верховино, мати моя» співає Закарпатський академічний хор та народний артист України Петро Матій.

Інша пісня — «Вечір над Боржавою» — шедевр хорового ліричного мистецтва. Її знають усі. Щоправда, хорові партії не завжди збігаються з нашими знаннями мелодії, але стараємося, вчимося.

— Розкажіть, що хор виконує зараз, які співанки хочете додати? Що буде наступним етапом?

— Хочемо мати свій репертуар, який нас вирізняв би з-поміж інших колективів. Адже хор, як і кожен артист, має успіх, тільки коли співає своє, створене власними силами. Або написане для нього. Багато співаків в українській естраді виконують власні, далеко не професійні твори тільки тому, що лінуються знайти краще чи шкодують грошей на якісні тексти й музику.

У нас із цим простіше. З нами співпрацюють професійні, знані в Україні композитори: Ігор Білик, пісню якого на мої слова ми включили до репертуару. Тепер вивчаємо колядку «Добрий господарю», яку ми створили із солісткою хору Наталією Менчук. У планах ще дещо, але не буду розкривати всіх таємниць.

А що буде наступним етапом? Ну... Готуємося до концерту на Майдані Незалежності в столиці до дня нашої Перемоги. А до того великого дня збираємося погастролювати Україною та Європою. Хочемо, щоб наш хор був сучасним, яскравим та мобільним.

— Чи є у хорі якісь родинні ниточки: хто з нинішнього колективу має зв’язок із тодішнім?

— У колективі сьогодні є три людини, які були учасниками ще старої «Боржави» часів Машкіна: Михайло Параска, Іван Романець та Марія Шопа.

Батьки Івана Лендєла, який написав музику до кількох пісень, теж співали в хорі. Їх уже немає на цьому світі. Але з нами їхній внук, племінник Івана — Василь Німчук.

Врешті, ми всі є творчою родиною й відчуваємо зв’язок зі старим колективом. Бо є продовженням тієї співочої сім’ї у новому втіленні, в новому поколінні. І доки ми це відчуваємо, доти є непереможною нацією. Наша сила в історії, ментальному корінні, яке сягає глибини тисячоліть і яке мріє перерубати московит.

— Хто ваші хористи?

— Це люди, які не можуть жити без пісні. Вчителі, викладачі школи мистецтв, бібліотекарі, підприємці, робітники сфери послуг, продавці, лікарі, економісти, блогери. Голова Довжанської громади Віктор Симканич — теж соліст хору.

— Хто останній долучився до колективу?

— Учитель із сусіднього села, прізвище називати не буду. Він привозив на репетиції дружину, а сам дві години тинявся по центру Довгого. Хтось із наших запросив його на репетицію, просто послухати. Йому сподобалося, спробував заспівати. Тепер, каже його дружина, співає їй зранку до вечора.

Деяким сорочкам-довганям понад сто років

Одним із найскладніших в організації роботи хору було питання костюмів.

«Традиційний жіночий одяг у нас — сорочка-довганя, — пояснює Василь Кузан. — Така стародавня сукня з вишивкою. Перед концертом усі кинулися шукати автентичні вироби. Кілька співачок були одягнені в довгані, яким понад сто років. І це неоціненно.

Для чоловічих костюмів маємо лайбики-кептарики (безрукавки. — Ред.) ще від старої «Боржави». Їх теж було непросто збирати. Мій лайбик, наприклад, — із сусіднього села Бронька від працівниці бібліотеки Анжеліки Свистак. У багатьох чоловіків ця річ від колядницьких колективів, людей, які використовували ці речі у вертепах».

Вишиванки у всіх різні. Є старі батьківські, є нові, каже пан Василь.

«Найважче — з головними уборами. Бо клебані-капелюхи є у багатьох, але здебільшого вони схожі на ковбойські. У мене теж є такий калап, але він не дуже пасує до закарпатського народного вбрання. Тому на першому концерті тільки солісти були в клебанях. Це обов’язкова частина народного чоловічого одягу. Без капелюха-клебані-калапа мали право ходити тільки неповнолітні хлопці. Чоловік завжди носив клебаню і знімав її, тільки коли вітався із зустрічним, виказуючи повагу. Ну і в себе в хаті, звичайно», — додає Василь Кузан.

Михайло Машкін пройшов концтабір

Письменник і композитор Михайло Машкін народився на Дніпропетровщині. У 16 років потрапив до німецького концтабору Маутгаузен, вижив.

Після Другої світової війни переїхав на Закарпаття. Працював методистом у Великоберезнянському районному будинку культури.

1954 року його запросив у село Довге Михайло Масинець — директор деревообробного комбінату, при якому й створили хор.

Машкін написав для колективу пісні: «Верховино, мати моя», «Вечір над Боржавою», «Понад плаєм-плаєм». З ними «Боржава» стала відомою, виступала у Парижі, Празі, Будапешті, Токіо.

Михайло Машкін отримав звання заслуженого діяча мистецтв України.

У 1971 році він вкоротив собі віку після смерті дружини.

Цитата

«Хор — це можливість зібратися людям, які мають спільний інтерес. Він дає змогу зберегти й примножити традиції громади. Навіть більше — це один з елементів її спроможності».

Віктор Симканич, голова Довжанської територіальної громади, соліст хору «Боржава».

Цифра

37 співаків і чотири музиканти налічує хор «Боржава», розповіла його керівниця Тетяна Гецко.

Закарпатська область.

Фото надано Василем Кузаном.