Вона намалювала картину міста та його мешканців, життя яких поділилося на «до» і «після» війни.
«Через пів години прибуваємо в Запоріжжя», — пролунав голос провідника крізь двері купе. Потяг неспішно наближається до перону. Знайомий зі студентських часів залізничний вокзал. Гучномовець пропонує пройти в укриття, знову — сигнал тривоги.
«Ну от я і дома…» — промовляю, вдихаючи важке запорізьке повітря. «Київстар» ліг, пейпас не працює. В такі хвилини згадуєш, що завжди треба мати хоч якусь готівку. Літній таксист погоджується відвезти додому під чесне слово розрахуватися по приїзді. Каже, якщо не розрахуєтесь, то буде невелика біда. На війні він втратив сина, а людяність, бачите, не втратив.
Їду, вдивляючись у вулиці, будинки, за-клади, де колись вирувало життя. Та й зараз вирує, але по-іншому. Ранкова метушня на Анголенка (після перейменування ця вулиця називається Базарна. — Ред.), зовсім поряд зі зруйнованим будинком добудовується розбомблений рашистами дім на Сталеварів. Око чіпляється за яскраві новорічні борди, оздоблені до свят бутики, вуличні прикраси й завжди святкову «Україну». Та якось не радісно.
Стенди із світлинами загиблих військових навпроти міськради повертають до реальності. На ходу вдивляюсь у фото, впізнаю обличчя, занурююсь у спогади.
У квартирі холодно й самотньо. Як і в місті. Багато хто поїхав. Ті, хто залишився, намагаються економно витрачати енергію життя, обмеживши коло спілкування родиною і найближчими друзями. Маршрут «дім—робота—дім».
Спілкуючись із людьми, відчула їхні втому, розчарування і навіть зневіру. Презирство до влади, обурення корупцією, страх перед мобілізацією, хвилювання за рідних, військових, катастрофічна нестача фінансів, туманне майбутнє, складні реалії війни й нешвидкі перспективи перемоги…
Як мені хотілося б їх втішити, розповісти про «світле майбутнє», та я не вмію брехати. Проте вони й самі тримаються, усміхаються, розповідають про зроблене, про плани, про життя, а в очах одне питання: «Що далі?»
Сірість і сум ніби вмерзли в повітря навколо, повсюди.
Згадалося власне розчарування, коли усвідомила примарність моїх мрій про легку Перемогу та швидке повернення додому. Я почала відчувати, як мій власний біль знайшов щілину, щоб вийти назовні.
Ні! Я проти! Беру себе в руки. Мій світ поділився на «до» й «після», на тих, хто п’є шампанське ціною у 10 тисяч доларів за пляшку, і тих, хто донатить військовим з пенсії у дві тисячі гривень. Тих, хто вкрав сотні тонн гуманітарки й безкарно виїхав за кордон, і тих, хто продовжує волонтерити, допомагаючи вимушеним переселенцям та військовим, попри небезпеку та створення владою різних перешкод у вигляді всяких реєстрів, митного оформлення гумвантажів, перепусток тощо.
Усе складно. Це правда. Та чи стане нам легше, якщо ми всі опустимо руки? Точно знаю, ні! Важко. Я розумію. Та є ті, кому важче — в мерзлих окопах, у шпиталях, у запеклих боях, під постійними обстрілами. А якщо вони опустять руки, що буде? Все? Кінець? Ні! І ще раз ні! Хвилина слабкості — то лише хвилина. Вона мине.
Цей тиждень, проведений у Запоріжжі, спочатку вбив, а потім реанімував щось у мені. Ніби відкрилося друге дихання. Що більше я бачу зневіри, то більше переконуюся: ми не маємо права зламатися. Ми повинні триматися разом! Ті, кому не байдуже, що буде із Запоріжжям, з Україною! І, зціпивши зуби, повинні робити все, що можемо, все, що в наших силах. А час розставить усе на свої місця. Бо, цитуючи генерала Залужного, як би важко нам не було, нам точно не буде соромно!
Фото зі сторінки Юлії Яцик у Фейсбуці.
