Тоді йшлося про підтримку добровольців, які були, за його словами, «голі й босі». В перші місяці гібридної війни їм бракувало всього — зброї, спорядження, харчів, одягу. Були тільки патріотизм і відвага.

Знайомі Івана записалися в добровольчий батальйон «Айдар». Тож спочатку для земляків він із сином Ігорем на вантажній «ГАЗелі» возили на передову продукти, бронежилети, біноклі, одяг, які збирали полтавці. Невдовзі й син став бійцем «Айдару». Батька не взяли через вік — Іванові Миколайовичу тоді було 64 роки. Тож він майже щотижня почав їздити на передову з гостинцями. І продовжує робити це.

Треба допомагати синові й тисячам його побратимів

Іван Данилевський розповідає, що дружина радила залишити цю справу молодшим. Він нагадав, що треба допомагати синові, який воює. А потім і жінка, й інші родичі зрозуміли: без поїздок на фронт до своїх хлопчиків він уже не може. Волонтерство стало для полтавця способом життя.

За кермом автомобіля Данилевський понад півстоліття. Працював водієм, зокрема й далекобійником, заступником директора автогосподарства, започаткував власну справу з постачання автозапчастин. Нині на пенсії. Але й зараз, каже, може керувати автівкою з заплющеними очима — за майже 10 років війни об’їхав нею весь Донбас.

Пан Іван має позивний «Дід». Так його на початку війни назвали ті, хто справді міг бути його онуком.

Найтяжче Івану Миколайовичу дається його волонтерська місія в госпіталях, коли зустрічає воїнів без рук, без ніг, з іншими тяжкими пораненнями й каліцтвами. Та їхня сила духу мотивує його працювати ще більше.

— Недавно в госпіталі зустрів хлопця без ноги, — пригадує Данилевський. — Він запитав: «А пам’ятаєш, «Діду», як ми в Широкиному відстрілювалися від русні з ДШК?» Той випадок неможливо забути. Я застряг у наших бійців на три дні. Не міг виїхати — так щільно ворог накривав вогнем. Хлопці дали великокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна, й мені довелося відстрілюватися.

Переживає не за себе, а за внуків

Під обстріли в зоні бойових дій полтавський волонтер потрапляв неодноразово. Ще в зоні АТО-ООС доводилося маневрувати біля Пісків, Широкиного, Водяного, Авдіївки, шахти «Бутівка», які тоді стали символами найзапекліших боїв. Уникнути ворожих вогнехрещ там було неможливо. А, було, місцеві «доброзичливці» показали дорогу просто на блокпост бойовиків так званої «днр». Тільки за кількасот метрів до нього Данилевський розгледів там їхній прапор.

Уже в період великої війни на Харківщині за сотню метрів від чоловіка впала російська ракета. На щастя, не вибухнула. А дерево, яке гепнулося поруч, «сплело» на передньому склі його бусика густу павутину тріщин.

До таких небезпек Іван Миколайович ставиться філософськи. Каже, більше переживає не за себе, а за внуків. Наймолодший — дідів улюбленець — іще зовсім малий.

«Дід» ніколи не їздить зоною бойових дій у темний час доби. Якщо сутінки застають в дорозі на Донбас, зупиняється у крайньому до нього місті Харківщини, щоб продовжити поїздку вранці. Так само не залишає баз і позицій наших бійців, якщо не встигає виїхати засвітла. Тоді безпечніше переночувати з ними в бліндажах.

Зрештою в найгарячіші точки Іван Данилевський їздить сам. Не бере жодних попутників, зокрема й інших волонтерів, щоб не наражати на небезпеку.

«Дідусю, а коли знову приїдеш?»

Івана Миколайовича на підконтрольних Україні територіях Донеччини та Луганщини називали й дідусем, і Дідом Морозом. До повномасштабного вторгнення у прифронтових населених пунктах Донбасу працювали інтернати, школи, садки. Бійці намагалися підтримувати дітей, ділилися з ними гостинцями від волонтерів.

Тоді «Дід» і його однодумці почали привозити подарунки та необхідні речі й для малечі. Влаштовували свята з подарунками в обласному центрі со-
ціальної реабілітації дітей з інвалідністю у Кремінній на Луганщині, в єдиному діючому дитсадку міста Красногорівка на Донеччині та інших закладах.

Іван Миколайович пригадує, що під його волонтерською опікою на Донбасі перебувало понад тисячу дітей. Вони після зустрічі запитували: «Дідусю, а коли знову приїдеш?» Важливо було не тільки допомогти їм, а й розвінчувати вигадки ворожої пропаганди про «распятих укропамі мальчіков» та іншу маячню. Якось на такій зустрічі хлопчик захотів заспівати. Всі очікували дитячої пісні. А він утнув «Ще не вмерла Україна». Дорослі не стримували сліз.

Найбільша нагорода — обійми бійців

Нещодавно Данилевський їздив під Бахмут, де продовжує громити ворога його син — уже офіцер-артилерист. Побував і в знайомих захисників під Мар’їнкою.

За два дні намотав понад тисячу кілометрів. Хоч сьогоднішнє забезпечення захисників на фронті не порівняєш із колишнім, казенні харчі за багато місяців служби набридають. Хочеться і свіжого сала з часником, і домашньої випічки. А ще на передовій потрібні особливо міцні кирки для довбання промерзлого ґрунту, зроблені гаражними умільцями, пічки-буржуйки, саморобні мазі від опіків та грибка.

Зрештою, бійцям, виснаженим дворічною бійнею з ворогом, необхідні увага й підтримка. А значить, не обійтися без дитячих малюнків, патріотичних оберегів, в’язаних теплих шкарпеток.

Іван Данилевський не втомлюється дякувати кожному, хто допомагає, готує, ділиться домашніми запасами. Нещодавно він сам отримав відзнаку Президента «За оборону України». Та найвищою нагородою для себе вважає слова подяки й теплі обійми, якими його зустрічають бійці на передовій.

Хоча поважний вік Івана Миколайовича дається взнаки й лікарі радять утримуватися від далеких поїздок, він зупинятися не збирається. Каже, що має чимало знайомих серед фронтових медиків.

«Коли по телефону говорю, що трохи прихворів, дівчата кажуть: «Приїжджай, Миколайовичу, на наш «курорт» — ми тебе вилікуємо». Тож поки є сили, буду допомагати тим, хто на передку. Бо їм там важче, ніж нам».

Полтава.

На знімку: Іван Данилевський дякує своїм помічникам із Мачухівської громади. 

Фото зі сторінки громади в Фейсбуці.