— 2023-й був роком тривог, трудів і служіння на своєму маленькому фронті, де зброя — слово, — каже письменник, лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець. — Воно, як ніколи, стало сакральним бронежилетом нації. На нього опираються, воно дає розраду і кличе до боротьби. Дивовижна річ: українська книжка набула вищого статусу, нової цінності. Спостерігаючи цю очевидну потребу, знаходив сили й надих для праці. Видав дві книги — «Ескізи на павутинні» та «Федорцьо, приятель сердечний». У них осмислюються сенсові речі наших інтелектуальних, ментальних, моральних і духовних цінностей.
Я провів десятки зустрічей наживо з читачами України, вимушеними емігрантами-земляками в Угорщині, Словаччині, Німеччині, на Кіпрі. Брав участь у формуванні фронтових бібліотечок, у просвітньо-інформаційній програмі Міноборони.
Мій роман про російсько-українську війну «Діти папороті» перевиданий втретє, перекладається двома європейськими мовами.
Цей рік запам’ятається мобілізацією суспільства, Збройних Сил, влади в єдиний ударний кулак. І наступом, на який ми покладали величезні сподівання. Але ця новітня, страхітлива війна розвивається за своїми законами та вимогами. Ясно одне: Україна бореться і не збирається здаватися.
Нашу мужність, стійкість, жертовність оцінив цивілізаційний світ. Як і підступність ворога. Це об’єднало наших союзників. Європейська спільнота відкриває перед нами двері, а Північноатлантичний блок вкотре підтвердив наміри найтіснішої співпраці. Бо, якщо розібратися, ЗСУ — це бойове вістря НАТО, де відпрацьовуються нові технології сучасної війни.
Попри воєнну напругу, країна живе, розвивається, волонтерить, відроджує економіку, створює зброю, культурні цінності, й що найголовніше — демонструє світові істинну відданість демократії й жагу до Перемоги.
Ми маємо визволити не тільки свої території, а й звільнитися від спотвореної імперією свідомості, облудних цінностей, комплексів меншовартості.
А перемоги стаються чи не щодня. Ми встояли, зупинили страшну навалу. Зрештою, перемога — це перебути, відбутися, бути. Бути тут, тепер і надалі. Якої жертви це не вартувало б. Якого перебігу не досягло б це геополітичне протистояння. Аж до відкриття другого фронту, чого я теж не виключаю. Щобільше — чекаю.
На Різдво ми збираємося біля живого вогню великою родиною — чотири покоління. І складаємо велику подяку за те, що всі цілі й живі, що єдність і приязнь між нами, що дух віри не покинув нас.
Готуємо давні закарпатські страви, різні, смачні. Я ж, як усі чоловіки нашої родини, готую рибу. Бо це не тільки їжа, а й ліки. Поділюся рецептом. Рибу чищу і розбираю на філе. Обмащую тертою цибулею, хай так полежить годинку-другу. Тоді мариную в олії з соєвим соусом, меленим часником та іншими спеціями. Скляний лоток вистеляю кружальцями цибулі, на неї — шар плястерок лимона, далі рибне філе, а поверх знову цибуля і лимон. Все це посипаю тертим сиром та петрушкою. І в духовку.
Будь-яка риба в такій запіканці виходить смачнезною. До неї подають запечену в домашній олії та спеціях картоплю, тушковані з томатами гриби, квашену капусту з ягодами та шматочки буряка з часником і горіхами, скроплені олією та яблучним оцтом.
При святі смак і радість мають бути не тільки в застіллі, а й на столі. Як казати мій учитель знатник-цілитель Андрій Ворон: яке
їство — таке єство.
Фото з архіву автора.
