«Тільки на чужині починаєш усвідомлювати, що це таке рідні держава, місто, дім, де тебе зігріває кожна дрібничка, — ділиться пані Лариса. — Війна змусила мільйони українців покинути все. Серед них опинилася і я.
На відміну від багатьох мігрантів із держав Азії та Африки, українці мають освіту і краще адаптуються до нових умов, вони досить конкурентні на німецькому ринку праці. Але більшість живуть надіями на повернення. Хоч яка гостинна держава, яка нас прихистила, але тут інший менталітет, звичаї та традиції, інша енергетика.
Буденний для нашого розуміння вчинок тут може обернутися непередбачуваними наслідками. Не хочу стверджувати, що це погано, але це інакше. Наприклад, хтось убив бджолу, яка сідала на його морозиво. У Німеччині це може коштувати до 5 тисяч євро. Уникнути штрафу можна, якщо доведеш, що в тебе алергія на укус бджоли. Але треба ще переконати, що бджола тобі справді загрожувала.
Дістає німецька бюрократія, про яку раніше ми говорили, що це порядок і пунктуальність. Мої нові знайомі стверджують, що ніде й ніколи в житті не доводилося заповнювати такої кількості паперів, як у Німеччині. Нам в Україні не зрозуміло, як можна три місяці чекати оформлення банківської картки. Особливо б’є по нервах слово termin (читається з наголосом на другому складі.
З німецької — «призначена зустріч», «візит», «прийом». — Ред.). Щоб потрапити до лікаря, доведеться чекати не менш як місяць.
Починаєш цінувати те, що вдома здавалося звичайними речами. Саме з таких непомітних дрібних епізодів і формується успіх держави. Я впевнена, що в України та українців усе вийде: ми станемо невіддільною частиною великої Європи й зможемо зробити її кращою».
