Його робочий кабінет — на третьому поверсі редакції, в лівому крилі — лишився досі незайнятим. Ця обставина не ховає в собі якоїсь нарочитості або спеціально придуманої символічності. Хоч наша професія й схильна нерідко до метафор, гіпербол чи прихованих смислів — сам Горлов чогось подібного не любив. І до мимовільних гріхів нашого честолюбного ремесла ставився в кращому разі з іронією. І коли казав тобі про твій текст: «Геніально!» — то, про всяк випадок, варто було задуматися, чи в тебе все гаразд із професійною самооцінкою.
Отже, той кабінет залишається незайнятим, просто двері ніби ненадовго зачинені, як і раніше бувало, коли господар кудись виходив, на верстку, на щоденний передобідній футбол чи «у вищі інстанції».
Повторимося: прихованого смислу в усьому цьому немає. Просто нам здається, що так і має бути, бо існує щось таке, що можна означити як «простір Горлова». Простір, що створений ним самим і належить тільки йому.
Анатолій Федорович не раз повторював, що незамінних людей немає — маючи на увазі передусім самого себе. І саме щодо себе — помилявся. Бо незамінних таки трохи є. Їх завжди — трохи.
Власне, отой горловський простір — не порожній. Ми всі, більше чи менше, усвідомлено чи ні, досі перебуваємо там, і нехай на цей раз Горлов вибачить нам цю метафору.
Спогадів колег про Анатолія Федоровича багато. І всі справжні та щирі, оскільки він завжди залишається з нами.
Патріотична газета — стратегічний ресурс держави
Від заснування парламентського видання тема державності та її витоків на сторінках «Голосу України» була провідною. Можна сказати, що співавтором багатьох історичних нарисів і досліджень, цілих публіцистичних циклів був Анатолій Горлов.
Моїх, таких як «З братами не воюють, або Чому російсько-українські війни не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння», «Українська церква і московські міфи» чи «Злочини окупантів», так точно. Ні, він не переписував, не додав абзац чи речення, не придумував замість тебе заголовки (хоч у газеті і таке бувало!), а генерував ідею, вказував напрямки, визначав тенденції. Здавалося, кожне слово у матеріалі для нього було візуальним образом, і, можливо, через те він не любив іншомовних вкраплень, малозрозумілих для широкого загалу термінів чи модних словечок та вимагав користувалися українською лексикою.
Унікальне журналістське чуття, розуміння актуальності теми, злободенності в контексті суспільно-політичного життя країни і світу, якими володів головний редактор видання, передавалось і нам, журналістам.
Анатолій Горлов, спасибі йому, долучав журналістів газети до фундаментальних видань, зокрема таких як «Українська державність. Витоки, етапи становлення та розвитку. Фотолітопис до 1180-річчя Української державності» (2019), «Українська державність — історико-правничі нариси» (2021). І сам був не просто членом редколегії 800-сторінкових книг, а генератором ідей і їх виконавцем — радив, дискутував, писав, вичитував тексти, редагував, хапався за кожну цікаву думку. Він був одним із авторів ідеї запровадження Дня Української Державності. В продовження теми державності задумав і організував видання унікальної книги «30 років Незалежності», до якої увійшли 30 нарисів журналістів «Голосу України», підготовлених за публікаціями у парламентській газеті.
Якось зауважила, що від початку повномасштабного вторгнення на фронт добровольцями пішло багато знайомих істориків — молодих і не дуже науковців. «Значить, знають, за що воюють», — сказала моя сестра. Анатолій Горлов добре знав, задля чого він працює і які завдання вирішує газета. Завдяки невтомній праці головного редактора і очолюваного ним колективу газета стала унікальним літописом незалежної України, літописом Майданів і протистояння російській агресії. Газета десятками, а, швидше, сотнями публікацій дуже точно і аргументовано розповідає про те, хто ми, якого кореня і за що сьогодні воюємо. Газета протистоїть російським маніпуляціям, руйнує антиукраїнські імперські і радянські міфи, відстоює українську ідентичність і державність. І хоч не в окопі, але постійно на фронті — інформаційному.
Очевидно, що усі загарбницькі війни розпочинаються з інформаційної масованої атаки противника, одурманення брехнею гарматного м’яса. Протистояти зомбуванню, інформаційній агресії —справа не легка, вона потребує фахової підготовки і знань. Без відсічі московським пропагандистам, систематичної просвітницької роботи серед свого населення, яку і веде «Голос України», виграти війну, перемогти у боях, які ще попереду, неможливо.
Напрацювання газети «Голос України», її колективний досвід, державницька позиція — стратегічний ресурс держави, в ім’я якої наша спільна праця і боротьба.
Будемо завжди вдячні Вам, Анатолію Федоровичу.
Світлана ЧОРНА.
Уроки професіоналізму починалися з... арифметики
В очолюваний Анатолієм Горловим колектив редакції газети «Голос України» на посаду власкора у Полтавській області я прийшов улітку 2013 року. І під його безпосереднім керівництвом працював майже дев’ять з половиною літ. То були дуже непрості для всіх нас часи. Тож, на відміну від багатьох колег, не зустрічався з головним редактором за межами редакції. Та й поріг його кабінету переступав фактично кілька разів. Але й тих нечисленних зустрічей ще на початку роботи в «Голосі» та подальшого телефонного спілкування вистачило, щоб отримати від нього уроки високого професіоналізму.
У цьому контексті пригадується свіжіший приклад, коли мені самому довелося трохи відредагувати пропозиції головного редактора. Тоді, 2021 року, всі «голосоукраїнці» працювали над підготовкою двох масштабних спецвипусків парламентської газети до 30-річчя Незалежності України. Один із них мав представляти здобутки кожного регіону за три десятиліття. Безпосереднім ініціатором, натхненником і куратором обох проєктів був Анатолій Горлов. Саме він розробляв орієнтовний план підготовки таких матеріалів для власкорів.
У ньому мені особисто не зовсім доречним видавався тільки один пункт. Зокрема той, де йшлося про виступи на газетних розворотах-візитівках кожного регіону їхніх керівників — голів обласних адміністрацій і рад. Адже з попереднього досвіду знаю: підготовлені прес-службами високопосадовців тексти майже завжди нагадують хвалебні самозвіти, з яких випливає, що ледь не за всі досягнення краю земляки мають дякувати сьогоднішнім його керманичам.
Та чи справді ці тимчасовці є головними рушіями позитивних змін у регіоні за 30 років? Чи не загубляться в їхній тіні справжні герої тих чи інших перетворень? І, зрештою, чи цікавими будуть для читачів газети пів сотні (!) таких самозвітів? Свої міркування з цього приводу висловив письмово. І вже наступного дня головний редактор зателефонував мені особисто. З нагадуванням про те, що йдеться лише про орієнтовний план, який у жодному разі не треба вважати догмою. Тож і при підготовці регіонального розвороту виступи перших посадовців області не є обов’язковими. Головне, щоб матеріал відображав сутність подій та явищ за такий досить тривалий період і не був нудним, переобтяженим офіціозом.
«Думайте не про посадовців, а про нашого читача», — такою була тодішня порада від Анатолія Горлова. Зайве говорити про її суголосність із моїми внутрішніми переконаннями та уявленнями про журналістику. Тож героями того матеріалу на ювілейний розворот стали справді знакові для Полтавщини, й не тільки, особистості, далекі від владних крісел.
Зрештою, за час роботи в «Голосі України» під керівництвом Анатолія Горлова не пам’ятаю випадку, коли доводилося б, як то кажуть, наступати на горло власній пісні й «прославляти» в парламентській газеті тих, хто заслуговує зовсім іншого... Розумію, що завдячувати цьому маю насамперед головному редактору.
Василь НЕЇЖМАК.
«Бункер не врятував ще жодного диктатора...»
«Друкуєтеся? Це добре. Бо дехто не написав для нашої газети навіть рядка, а вже проситься на роботу», — таким був початок моєї першої розмови з Анатолієм Горловим.
До того ми не були знайомі і ніколи не зустрічалися.
Анатолій Федорович працював тоді першим заступником головного редактора «Голосу України».
У його кабінеті був також Сергій Сай-Боднар, редактор газети «Україна молода». Це він рекомендував мене власкором «Голосу України».
«Отже, хочете у нас працювати? — запитав Анатолій Федорович. — Пишіть заяву. Тепер все залежить від вас. Бажаю успіху!». Й усміхнувся.
Запитань не було. Йому виявилося достатньо короткої характеристики, яку дав Сай-Боднар.
Так з легкої руки Анатолія Федоровича почалася моя робота у парламентському виданні.
Запам’яталася ще одна зустріч з Горловим. Відбувалася вона у незвичному місці. Недалеко від Вінниці, у невеликому сосновому лісі, є залишки колишньої ставки Гітлера «Вервольф». Фюрер приїжджав у цю схованку тричі у 1942-1943 роках. Загалом провів у підземеллі 156 днів.
Про ті події нині нагадують величезні брили бетону, розкидані після вибуху між деревами. Підземелля підірвали радянські війська у 1944-му, під час наступу на Вінницю.
На території зберігся обмурований камінням резервуар для води. Дехто з екскурсоводів каже, що це був басейн для купання. Оглядати тут фактично більше нема чого.
Сюди, за вісім кілометрів на північ від обласного центру, постійно приїжджають туристи. Всім цікаво, чи залишилося щось у бункері?
Побувати на місці ставки «Вервольф» хотіли й колеги з нашої газети, які у жовтні 2003-го приїжджали для участі в акції «Дні «Голосу України» на Вінниччині». Очолював журналістів Анатолій Горлов.
До Києва колеги поверталися через два дні, ввечері. У світлі фар з’явився напис на покажчику: «Ставка Гітлера «Вервольф». Знак показував праворуч.
Анатолій Федорович запитав: «Це далеко від траси?» — «Та ні, рукою подати». — «Заїдемо»...
У світлі фар оглянули галявину, де бовваніли брили. Горлов торкнувся рукою до найбільшої з них. Бетон сягав вище зросту людини. Обійшов довкола, уважно розглядаючи цей уламок гітлерівського бункера, а тоді сказав: «Бункер не врятував ще жодного диктатора, історія не знає такого випадку».
Які ж актуальні нині ті слова Горлова, сказані 20 років тому...
Віктор СКРИПНИК.
Вірш-посвята
Ваше світло в безмежності сяє
Ваше світло в безмежності сяє,
Вічна пам'ять у наших серцях,
Лине слава про Вас небокраєм —
Дивовижну людину-творця.
Ви часопису вірний керманич,
І творили його від душі.
Не чекали небесної манни,
Працювали за десятьох,
Не шкодуючи сил своїх власних,
Ні здоров'я та навіть життя.
І згоріли тому передчасно.
Не торкнеться творця забуття!
А команду яку підібрали:
Кожен і кожна якраз Вам під стать.
«Голос» і слово — це щит від навали,
Слово завжди вестиме на рать.
Серце рвалось від болю і туги,
Коли ворог смертельний напав.
У ділах Ви сягнули напруги,
Що повалить суспільства стовпа.
Ваші справи крокують в майбутнє.
Прапор «Голосу» так майорить!
З Вами, Вчителю наш незабутній,
Не втрачаєм зв'язок ні на мить!
Тетяна КОМЛІК.
