В експозиції також картини, присвячені видатним постатям української історії. Є тут і різдвяно-новорічні замальовки — спогади про мирне дитинство синів Любомира і Мирослава, котрі добровольцями пішли у військо і нині на передовій.
Роботи Марини Соченко (на знімку) не лише проводять паралелі між подіями минулого і сучасністю, а й закликають до національної єдності перед смертельною загрозою через повномасштабне вторгнення росії в Україну. За переконанням мисткині, навіть часткова втрата суверенітету — це новий великий терор і Голодомор-геноцид. Про ті страшні часи розповідає представлена на виставці картина «Світлій пам’яті Михайла Бойчука, Софії Нелепинської-Бойчук, їхнього сина Петруся, Василя Седляра, Миколи Касперовича, Івана Падалки, Івана Липківського присвячується».
Лауреатка народної премії імені Шевченка, викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури нагадує, що 13 липня 1937 р. у катівні нквс розстріляли художника світового рівня, одного із засновників монументального мистецтва України і самобутньої школи українського мистецтва — бойчукізму Михайла Бойчука та його учнів Василя Седляра, Івана Липківського й Івана Падалку. Дружину — Софію Нелепинську-Бойчук, чиї роботи бачили у Венеції, Відні, Лондоні, Стокгольмі, Берліні, стратили 11 грудня, а 7 травня 1938-го — послідовника видатного митця, живописця і реставратора, професора Миколу Касперовича, роботи якого експонувалися у Парижі. Після арешту батьків зник і Петрусь Бойчук — доля його невідома.
Михайла Бойчука заарештували, звинувативши у шпигунстві та приналежності до «націоналістичної фашистської терористичної організації», яка мала на меті «відторгнення України від срср й утворення української націонал-фашистської держави». Ліквідувавши цілу мистецьку школу, що стала культурно-мистецьким явищем в історії мистецтва і нагадувала про забуті тенденції українського народного мистецтва, але не відповідала завданням пролеткульту з перетворення індивідууму на «радянський народ», який мав ходити «строєм», було знищено й усі «неправильні» твори бойчукістів — до нашого часу збереглися здебільшого начерки, ескізи, копії.
Виправдовуючи війну проти суверенної держави, путінський режим майже через століття знову звинувачує українців у фашизмі й нацизмі. «І методи боротьби москви ті самі — терор мирного населення, фізичне знищення тих, хто не вписується у парадигму «руского міра», знищення української культури: музеїв, бібліотек, мистецьких творів», — зазначає Соченко.
Нинішня експозиція — частина культурно-просвітницького проєкту з популяризації української історії та визначних діячів, започаткованого мисткинею. У його межах відбулися художні покази «Ніхто крім нас» в Українському домі, Музеї шістдесятництва, Будинку художника, низці шкіл. А загалом у доробку художниці понад 40 виставок.
«Дуже непросто було робити виставку в такі часи, — каже Марина Соченко. — Ще перед її відкриттям вчителька привела дітей, які розмовляли між собою московською мовою. Очевидно, що з ними так розмовляють вдома.
Ми з ними поспілкувалися, обговорювали картини, і я намагалася донести дітям, як важливо нам бути носіями свого, ширити свою культуру, транслювати в світ українське, підтримати свою ідентичність. Бо нас, українців, без цього не буде. На Троєщині багато шкіл, учні яких постійно відвідують цю галерею і, напевне, прийдуть на виставку «За руки візьмімся, брати!». Нам треба жити, треба боротись за Україну, треба стверджувати її всім своїм життям, бо ж «не вмирає душа наша, не вмирає воля!».
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
