Барельєф археолога Миколи Макаренка на вулиці Трьохсвятительській.

Археолог і мистецтвознавець, автор низки наукових розвідок, серед яких «Покровська козацька церква у м. Ромни» (1907), «Пам’ятки українського народного мистецтва XVIII століття» (1908), «Архітектурний стиль українських дерев’яних церков» (1909), «Українське народне мистецтво» (1910), «Церкви м. Полтави» (1912), «Собор Мгарського монастиря в Лубнах» (1914), «Городища і кургани Полтавської губернії» (1914), професор Київського університету, дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету, директор Музею східного і західного мистецтва імені Богдана і Варвари Ханенків (1920—1924) Микола Макаренко — один із багатьох сотень українських учених, інтелектуалів, митців, чиє життя обірвала куля малограмотного співробітника НКВС.

З козацького роду — в історію

Відомий учений походив із старовинного козацького роду, традиції якого сформували характер Миколи Макаренка і його світоглядну позицію, де пріоритетними були відповідальність і порядність. Після закінчення Лохвицької гімназії майбутній науковець навчався в Центральному училищі технічного рисування й Імператорському Санкт-Петербурзькому археологічному інституті, після якого почав працювати в Ермітажі — помічником головного зберігача й завідувачем відділу. Одночасно пам’яткознавець викладав малювання у різних навчальних класах і брав участь в археологічних, етнографічних та мистецтвознавчих експедиціях, зокрема і на території України. Перед талановитим дослідником, котрий вивчав музейну справу у Німеччині та візантійські пам’ятки в Туреччині, відкривалася блискуча кар’єра співробітника Ермітажу, але він відмовився від співпраці з більшовицькою владою, коли йому запропонували посаду комісара в музеї, бо «ні за духом, ні за характером на підходила». З початком національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. Микола Макаренко приїздить у Київ, аби підтримати Українську Державу. Взимку 1918-го він одним із перших отримує громадянство УНР і завзято береться за роботу — викладає в щойно відкритій Українській академії мистецтв, в Інституті народної освіти, в Київському політехнікумі, працює в Інституті історії матеріальної культури, а ще головою секції мистецтв Українського наукового товариства, досліджує пам’ятки Київської держави — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори, Києво-Печерську лавру. З 1921 р. він голова Археологічної комісії, член Софійської комісії, дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету, член Українського наукового інституту книгознавства.

Упродовж п’яти років Микола Макаренко очолював музей мистецтв імені Ханенків, створений на основі унікальної збірки цієї родини. Музеєзнавцю вдалося не лише упорядкувати величезну колекцію творів, а й повернути у Київ музейні експонати, котрі були вивезені у 1915 році до москви і санкт-петербурга — у Третьяковську галерею, Рум’янцевський музей, Історичний музей й інші заклади.

У 1924 році Миколу Макаренка зняли з посади директора через критику недбалої і грабіжницької «культурної політики» більшовиків і в грудні заарештували. За ґратами як соціально ворожі елементи опинилися і директор Дніпропетровського історико-археологічного музею Дмитро Яворницький, директор Одеського історико-археологічного музею Сергій Дложевський, директор Полтавського художнього музею Михайло Рудинський. Тоді досліднику пощастило вирватися з пазурів НКВС і повернутися до улюбленої справи. У 1930 році Микола Макаренко відкриває надзвичайно яскраву пам’ятку епохи неоліту — Маріупольський могильник. Знайдений він був на лівому березі річки Кальміус на околиці Маріуполя під час будівництва заводу «Азовсталь», що вперся в Азовське море. Щоб урятувати артефакти від знищення ударників «пятілєток», археологи, яких зобов’язали завершити дослідження величезного могильника до чергової річниці так званої жовтневої революції (до неї приурочували закладку доменної печі), працювали протягом кількох місяців, як писав сам Микола Макаренко, що аж «валилися з ніг».

У ямі завдовжки 28 метрів і завглибшки метр археологи виявили понад 120 поховань (кістяки були складені в ряд і кількома ярусами), засипаних порошком червоної вохри. В унікальному колективному могильнику дніпро-донецької культури, що існувала у VII—V тисячоліттях до н. е., тих, хто пішов у інший світ, супроводжував багатий поховальний інвентар: прикраси, вирізьблені з іклів кабанів, кістки та каменю, перламутрові намиста, скребки, сокири, кам’яні ножі, кераміка. При кістяках були виявлені дві кам’яні булави досконалої роботи з циліндричним отвором для держака. Серед знахідок — перші прикраси з міді та дві вирізані фігурки бика — зразки реалістичного мистецтва.

Знахідки стали сенсацією. «У 1933-му виняткові за багатством матеріали про поховання були опубліковані у фундаментальній монографії «Маріюпільський могильник», — зазначає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ Наталія Михайлова. — Книга була випущена накладом 2 000 примірників. За якістю публікацій, особливо ілюстративного матеріалу, вона випередила свій час, і не тільки на теренах радянського союзу. Але до читача розкішне видання так і не дійшло. У 1934-му, після арешту Миколи Макаренка, весь наклад був вилучений і підлягав знищенню». Завдяки сміливості одного зі співробітників Інституту археології тираж було врятовано і сховано в підвалі, але під час Другої світової усі монографії вивезли фашисти. Уже в повоєнні роки книги розшукали і повернули у Київ, утім, замість бібліотечних полиць вони як твори «ворога народу» потрапили у закрите сховище.

До повномасштабної російсько-української війни артефакти з Маріупольського могильника зберігалися в окремій залі місцевого краєзнавчого музею. У березні 2022 р. рашисти, обстрілюючи місто, пошкодили і головний корпус одного з найстаріших та найбагатших музеїв на Донеччині. За деякими даними, у вогні загинуло майже 60 тисяч експонатів, зокрема і безцінні артефакти, знайдені Миколою Макаренком. Історик Олександр Горе, який 20 років працював у краєзнавчому музеї, зазначає, що в прокремлівських медіа спливають згадки про деякі експонати із знищеного міста, отже, вцілілі цінні речі розікрали рашисти.

За словами Наталії Михайлової, уже у вересні «зграя московських стерв’ятників збіглася до Маріуполя і Бердянська у пошуках реліквій, що залишилися після руйнації». У травні 2023 р. сергій наришкін доповідав про мультимедійну виставку «русскій Азов» у москві, де були представлені артефакти, викрадені на півдні України. Зокрема і кістяна фігурка тварини з дитячого поховання з Маріупольського музею. «Її велетенська копія стала навіть логотипом одного з розділів виставки», — підкреслює Наталія Михайлова.

Серед репресованих храмів — знакові тисячолітні споруди

У 1934 році Миколу Макаренка заарештували вдруге за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, який, як зазначає доктор богословських наук Віталій Клос, був «заснований ще в епоху хрещення Русі першим київським митрополитом Михайлом і постав замість язичницького святилища, яке було на Михайловій горі». «Михайлівський монастир був і кафедрою митрополита, і, можливо, саме в цій митрополичій церкві лик архістратига Михаїла зробили київським гербом», — наголошує Віталій Клос. Тож Золотоверхий бачив київських князів, тут у XII ст. було місце їх поховання, тут зберігалися мощі святої великомучениці Варвари, які у 1108 році привезла до Києва дружина князя Святополка Ізяславовича, онука Ярослава Мудрого, дочка візантійського імператора Олексія I Комнина (за іншою версією мощі були у посагу візантійської принцеси Анни, що стала дружиною Володимира Хрестителя). З історією монастиря пов’язані імена святителів Іова Борецького, Петра Могили, Феодосія Софоновича, Варлаама Ясинського, гетьмана Івана Скоропадського, який у 1718 р. своїм коштом встановив у Михайлівському п’ятиярусний іконостас для центральної нави, розписаний одним із найкращих київських іконописців С. Лубенським. Мистецьку та історичну цінність мали унікальні фрески та мозаїки Михайлівського. У 1934 р. їх демонтували — спочатку перевезли до Музейного містечка «Києво-Печерська лавра», а у 1938-му у зв’язку з проведенням виставки, присвяченої 750-річному ювілею «Слова о полку Ігоревім», мозаїку «Димитрій Солунський» та інші пам’ятки передали у Третьяковську галерею у москві. Упродовж 30 років до російських музеїв потрапляють й інші цінності з Михайлівського Золотоверхого.

«У січні 1934 року XII з’їзд КП(б)У ухвалив перенести столицю республіки з Харкова до Києва, — розповідає Віталій Клос. — Для переїзду центральних установ ВУЦВК утворили спеціальну урядову комісію на чолі з головою ДПУ балицьким. Одразу ж з’ясувалося, що з наявних у місті будівель жодна не відповідає потребам розміщення апаратів ЦК ВК(б)У та ВУЦВКу. Віковічний Київ із його славетною історією та сяйвом золотих церковних бань не вкладався в більшовицькі уявлення про те, яким має бути соціалістичне місто. Більшовики вважали Київ «історичною цитаделлю націоналізму», а тому поставили за мету перетворити цей «розсадник контрреволюції» на «соціалістичне місто», причому стародавні пам’ятки Києва трактувалися як символ пасивного спротиву режиму».

Уже в квітні 1934-го влада оголосила конкурс проєктів на побудову урядового кварталу. За одним з них урядову площу мали облаштувати на місці Михайлівського Золотоверхого й Василівської (Трьохсвятительської) церкви XII ст., від тодішньої площі Героїв Перекопу — сучасної Софійської площі. Окрім велетенського пам’ятника леніну і будівель для ЦК партії, які планували звести саме на місці святині, тут мав бути і великий майдан для більшовицьких заходів. Після захоплення і пограбування монастиря більшовиками тут оселилися різні радянські установи — серед них «Студкооп» і тарна база.

Микола Макаренко, незважаючи на погрози, всіма силами обстоював збереження Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого та Трьохсвятительської церкви. Вказуючи на безглуздість рішення про знесення історичних пам’яток, він побував на прийомі у другого секретаря ЦК КП(б)У павла постишева. Після його «Нєт!» професор надіслав телеграму особисто сталіну з розлогим поясненням, чому треба зберегти Софію. З москви відповідь так і не надійшла, тож мистецтвознавець звернувся до французьких комуністів, нагадавши, що Софію будували Володимир Великий і Ярослав Мудрий, дід та батько Анни Київської, що стала королевою Франції. Микола Макаренко апелював до голови Всесвітнього комітету боротьби проти війни і фашизму Анрі Барбюса та секретаря редакції паризької газети «Комуна» Луї Арагона.

Активна діяльність професора не залишалася непоміченою НКВС, його вислали на три роки в Казань, де він міг працювати і консультував Центральний музей Казахстану. Упродовж 1934—1935 рр. більшовики розібрали дзвіницю Михайлівського, більшу частину муру з економічною брамою, архієрейський будинок. Навесні 1935-го зняли позолочені листки міді з куполів, переплавили на металобрухт срібну раку великомучениці Варвари, подаровану монастирю гетьманом Мазепою, знищили бароковий іконостас, фондований гетьманом Скоропадським. 14 серпня 1937 року о 9-й годині вечора тисячолітній собор висадили в повітря. Понад 20 тисяч тонн історичного каміння, настінних розписів і святих образів, перетворених на пилюку, вивезли на смітник.

З таким же завзяттям богоборці з зірками на кашкетах зруйнували і Трьохсвятительську церкву. У 30-х роках минулого століття більшовиками було знищено 69 київських храмів, у тому числі Георгіївську, Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинну), Стрітенську церкви, Богоявленську церкву і Києво-Братський монастир на Подолі.

У 1936-му Миколу Макаренка за «контрреволюційну діяльність» засудили до трьох років ув’язнення — каторгу професор відбував у виправно-трудовому таборі № 2 Томська у СибЛАГу. У 1937 р. за «участь у кадетсько-монархістській повстанській організації» ще жорсткіший вирок — розстріл. Професора, археолога зі світовим ім’ям, автора понад 150 наукових розвідок у розквіті творчих сил (на 61 році життя) стратили 4 січня 1938 р. Місце поховання убивці приховали.

Після XX з’їзду КПРС і розвінчання культу сталіна КДБ відмовило у реабілітації закатованого українця. Перегляд справи Миколи Макаренка відбувся у 1960-му, тоді слідчий слідвідділу УКДБ при Раді Міністрів України по Київській області розумний за узгодженням зі своїм начальником лєоновим записав: «У 1934 році Макаренко активно підтримував настрої націоналістичних елементів» — підстав для реабілітації немає.

Політв’язня виправдали постановами Верховного суду Татарської АРСР від 7 липня 1960 року, Томського обласного суду від 28 січня 1965 р.

Довідково

Традиція відзначення Дня українського політв’язня 12 січня запроваджена з 1975 р. з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. 12—14 січня 1972 року була проведена найбільша репресивна акція проти українських дисидентів, коли розпочався так званий генеральний погром шістдесятництва і було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху. Зокрема, у Києві — Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Леоніда Плюща, Зіновія Антонюка, Івана Дзюбу; у Львові — В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Ірину Стасів-Калинець, трохи пізніше — Ігоря Калинця. Нині, під час російсько-української війни, сотні українців стали політв’язнями вже путінського режиму.


Частину старовинних мозаїк вдалося врятувати. 

Фото з відкритих джерел.



Руїни собору Михайлівського Золотоверхого монастиря після підриву 14 серпня 1937 року. 

Фото history.org.ua.