Денис подружився з Розалією Красавіною.
Попри свої 87 літ багаторічна волонтерка Розалія Красавіна такою енергією наповнена, що їй позаздрять молоді. Ця неспокійної душі жінка — з Ужгородської міської організації ветеранів України — телефонує часто.
Цього разу голос Розалії Іванівни був схвильованим:
— Лежу в Ужгородській міськлікарні. Інсульт. Але вже вишкрябуюся... У нашому відділенні судинної неврології після поранення лікується солдат, батько п’ятьох дітей. Як і мій єдиний внук Олег, який теж зараз на війні, цей хлопець пішов добровольцем на фронт. Виріс у дитбудинку, як і я, тому його доля мені дуже близька і так мене схвилювала...
Через пів години ми в лікарні. З Розалією Іванівною чекаємо бійця з процедур.
Щастя — примхлива річ
...І прийшов солдат. Із забинтованою головою. І світлою усмішкою, такою якоюсь приємною і чистою.
Денис Іванченко світ побачив в усть-ілімську воркутинської області 30 січня 1994 року. Його мама Ірина туди подалася на заробітки. Але коли йому було три роки, вона померла. Батька свого взагалі не знає...
З трьох літ Дениса виховувала бабуся по матері Алла Кримльова у місті Красний Лиман — нині просто Лиман — на Донеччині. Двокімнатна квартира у п’ятиповерхівці. Це були його шість найщасливіших років. Бабуся була його єдина найближча і найрідніша людина.
Але щастя — занадто примхлива річ. Коли Денисові виповнилося дев’ять років, бабуся востаннє усміхнулася йому. І лишився хлопчина на білому світі один як палець.
Спочатку була Краснолиманська школа-інтернат. Потім така сама — Вуглегірська. Для круглих сиріт.
Любив малювати. Природу, звірів... Роботи Дениса Іванченка й досі прикрашають стіни цього інтернату, і він цим потай пишається.
У Горлівському профтехучилищі здобув фах столяра, а ще навчився штукатурити, клеїти шпалери, вставляти вікна й двері... А також — різьбити по дереву. Тут він був майстер. Його руки були скроєні для мирного труда, для життя-радості. Але доля готувала його для іншої роботи. Найважчої у світі... Та він про це навіть не здогадувався.
«Так ніхто не кохав...»
У петеушному гуртожитку в 404-й кімнаті на четвертому поверсі їх мешкало шестеро учнів.
— До Сашка (він жив у 436-й) прийшла дівчина, — мовив хтось із хлопців. — Денисе, не хочеш подивитися на неї?
— А чого б і ні? — відповів хлопець і сходами полетів униз. Вийшов надвір — а сусід Сашко уже весело розмовляв зі своєю дівчиною. Поруч стояла її подружка. У спортивному темно-синьому костюмчику, чорне волосся, карі очі. Денис не міг відвести від неї закоханого погляду. Аж завмер. Серце неймовірно забилося-закалатало. Очі загорілися. Він ще не бачив такої краси. І від хвилювання й незрозумілого сорому втік на свій четвертий поверх.
— Що то був за хлопець? — спитала дівчина Сашка. Той розповів.
— Скажи, хай увечері вийде до нас гуляти, — попросила.
— Ну що там дама, яка собою, очі які? — допитувалися хлопці, а Денис слова не міг вимовити. Перед його очима стояла Вона.
Хвилин через 40 повернувся Сашко й сказав Денису, що він сподобався тій дівчині.
Увечері вони четверо пішли гуляти по Горлівці. Її звали Оленка. На три роки молодша за нього: 15 літ. Вчиться на куховарку в училищі Дзержинська — нині Торецьк.
Закоханий усі клумби потоптав, вишукуючи для дівчини-зорі найкращі квіти. На нього з балконів кричали жінки, а він нікого не чув і не бачив, окрім своєї обраниці. І подарував їй рівно 15 квітів!
— Скільки літ, стільки й квітів, — мовив.
— І щороку на одну більше даруватимеш? — спитала вона.
— Точно! — весело відповів.
Через тиждень зайшов на міський ринок й знов побачив Оленку. Вона стояла біля матері, котра торгувала там. Познайомилися.
— Якщо образиш дочку — знайду й під землею! — сказала.
...Померла вона зовсім скоро, у 49 літ. Звідки їй було знати, що цей сором’язливий хлопчина з її дочкою Оленкою стануть на рушничок та створять багатодітну сім’ю.
Але це буде потім. Бо шлях до щастя не буває прямим.
Було й таке, що між ними пробігла чорна кішка. Ну не така аж велика і чорнюща, але пробігла...
Лінії оборони
Після ПТУ на два роки поїхав у Красний Лиман, де була квартира і колись жила бабуся.
У бригаді будівельників його цінували хлопці, бо руки мав золоті. Жодної роботи не цурався. І характер — добрий та людяний.
У 2014-му, коли почалася війна, Денис Іванченко з бригадою будівельників почали копати окопи на териконах, які займали наші бійці, робити «кишені», облаштовувати бойові позиції. Це була друга або третя лінії оборони, де не йшли бойові дії і можна було трудитися відносно спокійно.
Потім облаштовували укріпрайон у полі, на рівнині. Тут уже екскаватор копав траншеї, а вони обшивали стінки дошками чи брусом. Це було за 15 кілометрів від Бахмута, біля села Зайцеве-2.
Солдати самі складалися і платили будівельникам за роботу, а також розраховувалися з ними тушонкою, іншими харчами...
З Оленкою підтримував зв’язок через соцмережі.
Жодного разу за два роки не зустрілися. Але вона жила-сяяла в ньому, як незгасна зірочка.
Олена встигла познайомитися з іншим хлопцем. Але той з ревнощів якось кинув під неї бойову гранату... Лікарі врятували їй життя, але винесли суворий вердикт: дітей народити вже не зможете...
Дівчина, повна відчаю і безнадії, зателефонувала Денису.
— Не хочеш зустрітися, як колись? Якщо хочеш — приїжджай... Чекатиму, — сказала вона.
І він приїхав до свого першого кохання, бо хто по-справжньому кохає, той прощає.
— Чоловік з дружиною повинні бути подібними до рук і очей, — мовив Оленці Денис. — Коли рукам боляче — очі плачуть, а коли очі плачуть — руки витирають з очей сльози. Цю японську мудрість якось сказав нам викладач історії в ПТУ. І мені вона дуже подобається. А тобі?
— Мені теж, — погодилася дівчина.
— Тоді будемо жити, — відповів Денис.
— Але... лікарі мені сказали, що я не зможу народити...
— Нічого. Усиновимо! — без роздумів одповів.
Діти — квіти
А через три місяці...
— Дениску, я вчора була в лікаря. Навіть сама не вірю...
А 2 грудня 2018 року Олена зателефонувала з Торецької лікарні:
— У нас — хлопчик!
Минули три дні — вона з дитятком уже були вдома.
— Назовімо його Іванком. Так звали мого діда по матері. Ти не проти?
— Не проти. Прекрасно звучатиме: Іван Іванченко!
Через рік сім’ю поповнив Олександр. Хоча... чекали дівчинку. Навіть рожевий костюмчик купили. Ще через рік Дениско порадував їх. Рік — і знову радість: Маргаритка. І він, і вона так чекали донечку. За нею через рік сім’ю ощасливила Наталочка. П’ятеро діточок за п’ять років!
Здавалось би, живи і радуйся, людино.
А восени 2022 року родину вивезли з Донеччини до Дніпропетровської області у Криничанський район, до села Ковалівки. Іванченки знайшли будиночок, придбали. Привезли з собою 40 качок, 15 курей, дитячі речі. Для Дениса, який усе вміє, тут повно роботи в людей. Замовлень вистачало.
«Іду на фронт!»
Якось по телевізору він побачив, як рашистська ракета потрапила в автобус з дітьми. Витримати цього не зміг і заявив дружині:
— Я йду на фронт. Добровольцем.
— Навіщо воно тобі? У нас же стільки дітей...
— А якби в тому автобусі була моя дитина?
На другий день Денис був у військкоматі. 10 жовтня 2023 року о шостій ранку, тихенько, щоб не збудити діточок, чоловік рушив на війну.
Потрапив у групу інженерного забезпечення як класний будівельник. Облаштовувати окопи, кулеметні кишені тощо. Це він умів.
Потім 426-й окремий стрілецький батальйон. Два місяці навчання на полігоні: як кидати гранати, однією рукою автомат перезаряджати, стріляти, першу медичну допомогу надавати, бинтувати...
Довіку пам’ятне 8 грудня 2023 року.
До того вони три дні тримали оборону під Бахмутом — висота Бахмутські сади.
Бахмутські сади...
Кулеметник Денис Іванченко за три дні разом з побратимами відбили три атаки противника.
Вночі, коли можна було передихнути, вони розташувалися в хатчині. Ще вчора незнайомі хлопці з Кривого Рогу стали рідними для Дениса Іванченка. Вирісши у дитбудинку, він легко сходився з людьми.
Вони сиділи у хатинці й мирно бесідували. Не знали, що готує їм день наступний. Навіть хвилинка наступна! Їхні позивні — «Віл Віл», «Малюк», «Оскол».
Денис мав позивний «Жених». Чому? Бо кілька разів, відколи зголосився на військову службу, хотів розписатися зі своєю Оленкою, та все не виходило. Весь час його переводили з однієї частини до іншої. Перший раз подали заяву у Новомосковський РАЦС Дніпропетровської області 15 жовтня 2023-го. Денис тоді жив у наметовому військовому містечку біля селища Черкаське. Це десь за 200 кілометрів від їхнього села. Приїхала кохана до нього, попросили командира, щоб дав Денисові відпустку на 21 жовтня, коли їх розпишуть. Але 19 жовтня їхній підрозділ переїхав...
Хотіли подати заяву через Інтернет, але в Дениса виявився паспорт старого зразка...
Тим часом його відправили на передову. Війна не чекала, поки він розпишеться...
Навіки пам’ятне йому 8 грудня... Противник після безуспішних атак попер танком на наших хлопців. На щастя, сусіди- «айдарівці» знищили його ракетою. Тоді ворог підняв дрони.
Руки-ноги цілі...
...Днина була ясна і світла. На них летіли дрони. Денис хотів збити один з кулемета. Але інший дрон вибухнув позаду нього, метрів за два. Відкололо шматок плити бронежилета і пробило праве плече солдата. Навиліт. Але поранений кулеметник Іванченко й далі відстрілювався. І тут дрон на голову йому скинув гранату. Хоч був у касці, осколок пробив її й застряв у мозку... Боєць звалився на землю...
А наступний — упав біля пораненого Іванченка і не встиг розірватися, бо його роздробив автоматною чергою «Віл Віл», врятувавши Дениса від загибелі.
Хату, в якій ховалися бійці, завалило. Їх побігли рятувати. «Віл Вілу» поранило ноги, і він опинився в госпіталі. Тільки через дев’ять місяців після поранення йому робитимуть операцію.
«Малюку» поранили руку, й вона відмовила...
«Жениха» Дениса з іншими пораненими евакуювали у госпіталь м. Часів Яр Донецької області.
— Я на кілька днів буду відключений, — ще зміг зателефонувати Олені. — Не хвилюйся. Все добре.
10 грудня Оленці зателефонували уже з лікарні Мечникова у Дніпрі:
— Знаєте такого?
— Знаю. Це мій чоловік...
— Не хвилюйтеся. Руки-ноги цілі, він живий. Осколкові поранення... А що там далі — побачимо...
На другий день Олена була в нього...
А потім Дениса Іванченка перевезли до військового госпіталю на Львівщині. Згодом — до Ужгородської лікарні. Тут відновлюється і мріє, коли повернеться додому й вони з Оленкою нарешті розпишуться.
Красуня-дружина, п’ятеро чудових діточок-зірочок у селі Ковалівка Дніпропетровської області чекають свого чоловіка й батька — героя-«Жениха»...
Ужгород.
Дружина Оленка з трьома дітьми, інші двоє «воюють» десь у дворі.
Фото Андрія Дурунди і надані Денисом Іванченком.
