День Соборності України, встановлений Указом Президента України № 42 від 21 січня 1999 року на честь проголошення Четвертим Універсалом державної незалежності Української Народної Республіки та Акта Злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) — не просто національне свято і дата в історичному календарі. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну це ще й символ незламності українського народу, «залізних» міст і сіл на сході та заході, на півдні й півночі, тих, хто голіруч зупиняв ворожі танки, що заходили на нашу територію, хто в перші години нападу став у чергу до військкомату, хто, залишивши роботу в Європі, в престижному офісі, в театрі й аудиторії, вдягнув військову форму і взяв до рук зброю, аби захистити незалежність і територіальну цілісність Української держави.

Разом з власної волі з 1919 року

Спочатку трохи хронології. 1914 рік — на фронтах Першої світової у ворогуючих арміях воюють українці, розділені імперіями. Геополітичні обставини в останній фазі війни призвели до того, що на руїнах євразійських державних утворень низка народів почали будувати свої незалежні країни. Українці — відновлювати державу Володимира Великого і Богдана Хмельницького, фундатора Української козацької держави, за часів якого топонім «Україна», який вперше згадується у Київському літописі від 1187 року, де пишеться про загибель у бою переяславського князя Володимира Глібовича, за яким плакали усі переяславці «о нем же Оукраина много постона», трансформується у сталу назву козацького державного утворення. 1917—1918 роки — на світовій мапі наприкінці Першої світової постає УНР та ЗУНР, дві нові держави, що є правонаступницями Київської Русі і її спадкоємця Галицько-Волинського князівства, яке після занепаду Києва, поруйнованого ордами загарбників, стало новим центром політичного та економічного життя. Територіально та політично воно об’єднало велику частину етнічних українських земель, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Третім Універсалом Української Центральної Ради, ухваленим 7 (20) листопада 1917 року, проголошувалося: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою». Універсал визначив і адміністративні межі УНР — це Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). «Остаточне визначення границь Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів», — зазначено в Універсалі. Як наголошують історики, «фактично Третій Універсал став програмою перебудови українського суспільства на національно-демократичній основі та проклав шлях до повної державної незалежності».

Після визнання незалежності УНР Берестейським мирним договором у березні 1918 року Галичиною прокотилася хвиля мітингів, учасники яких надсилали привітання Українській Центральній Раді та її голові Михайлу Грушевському. Піднесення українського руху в регіоні вилилося в створення Української Національної Ради на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка згідно з прийнятим статутом стала представницьким органом українського населення. Наступного дня була прийнята Прокламація УНРади, що проголосила Українську державу на всій етнічній українській території, що входила до колишньої Австро-Угорщини — східних повітах коронного краю Галичина і Володимирія від Сяну включно з Лемківщиною, північних повітах герцогства Буковина включно з Чернівцям, Сторожинцем та Серетом, українських частинах угорських комітатів Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош включно з Ужгородом і Мукачевим. Орієнтиром для визначення меж стала, зокрема, Етнографічна карта Австрійської монархії Карла Черніга 1855 року.

20 жовтня у Львові на площі Святого Юра зібралося велелюдне віче, на якому Кость Левицький зачитав рішення УНРади про утворення Української держави. 13 листопада УНРада затвердила конституційні основи ЗУНР — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії».

Згідно з цим документом визначено територію ЗУНР — це Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. На цих теренах, на 70 тисячах квадратних кілометрів, мешкало шість мільйонів осіб. 71% населення становили українці, 14% — поляки, 13% — євреї, 2% — угорці, німці, румуни. «Тимчасовим основним законом» було затверджено і державний герб — золотий руський лев на синьому тлі, згодом — тризуб, а також прапор у синьо-жовтих кольорах та печатку.

Створення ЗУНР як окремої держави її засновниками не розглядалося, адже українці Галичини, Буковини і Закарпаття прагнули об’єднати всі етнічні українські землі в соборну Україну.

Ідея об’єднання західної та східної України в одну державу мала глибоке коріння, вона була й залишається базовою національною цінністю українців. В умах тисяч і тисяч українців вікувало бажання жити «вкупі» з Україною, ці тисячі стояли на фронтах і на майданах за «цілий, з’єдинений неділимий український народ від Сяну аж по Кубань, самостійно управляючий собою». 1 грудня 1918 року у Фастові між Директорією та делегацією ЗУНР було підписано Передвступний договір, у якому Західно-Українська Народна Республіка заявила про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Офіційне об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу відбулося 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

«Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини...»

У першу річницю проголошення незалежності УНР у Києві, на Софійській площі, відбулися урочисті збори. Того дня майдан перед тисячолітнім собором потопав у синьо-жовтих кольорах — прапори несли із собою учні, які прийшли сюди зі своїми учителями, члени профспілок, військові, пересічні кияни. Національні стяги люди вивішували у вікнах своїх будинків. Площа не вміщала всіх, хто прийшов до Софії, аби стати учасником історичної події: присутні заповнили не лише площу, а й прилеглі вулиці. Дехто спостерігав за всім, що відбувається, видершись на дерево. Урочистості події надавали не лише радісні усмішки, розмаїття прапорів, а й перегук дзвонів на софійській вежі.

При вході з Володимирської вулиці на Софійську площу стояла тріумфальна арка, прикрашена гербами українських земель. Урочиста церемонія проголошення Акта Злуки розпочалася рівно о 12-й годині. Посол Західно-Української Народної Республіки Лонгин Цегельський, який з молодих років відстоював ідею незалежності України, зачитав та передав голові Директорії Володимирові Винниченку грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною».

І ось найурочистіший момент — член Директорії Федір Швець зачитав Універсал Директорії.

«...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави, на добро і щастя українського народу».

Після урочистого проголошення Акта Злуки відбувся молебень, а потім військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Його приймав полковник Армії УНР Євген Коновалець, якому належать слова: «Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців».

«Ідею соборності підтримала велика кількість населення, — зазначає історик Ярослав Файзулін. — Серед населення Західної України і Наддніпрянської України щонайменше із XIX століття було усвідомлення, що на цій території, від Кавказьких гір до Карпатських гір, проживає один народ, український народ. І етнонім «Україна» в той час був доволі популярний».

Наступного дня, 23 січня 1919 року, в приміщенні Київського оперного театру Трудовий конгрес України ратифікував документ, надавши йому законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР після об’єднання з УНР змінила назву на Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Розпочалася активна співпраця між обома державними утвореннями в економічній, військовій та культурних сферах.

Коли на Софійському майдані проголошували Акт Злуки, у більшовицькій росії виношували плани захоплення та знищення України. У ті дні червона армія вже захопила Харків, Чернігів, Полтаву.

Армія УНР вимушена була вести оборонні бої із силами жорстокого й підступного ворога, який значно переважав кількістю штиків. У літопис української військової історії початку XX століття увійшли і бій під Крутами, і придушення більшовицького повстання на заводі «Арсенал» у січні 1918-го, і визволення у березні цього самого року від ворога столиці та відновлення української влади у Києві, і бої 1919-го та наступних літ. Фінальним акордом Української революції 1917—1921 років став Другий зимовий похід Армії УНР, який засвідчив незламний дух борців за соборну Україну. 

Коли ми разом працюємо і боремося — ми непереможні

За часів лєнінсько-сталінсько-брєжнєвського режиму про відзначення Дня Соборності навіть не йшлося — радянська влада всіма силами намагалася витравити з пам’яті й свідомості згадку про єднання українських земель і боротьбу героїв за незалежну і соборну Україну. Ба більше, будь-яка згадка про події січня 1919 року прирівнювалася до «контрреволюційних дій».

Святкували День Соборності лише ті, хто мешкав за межами срср — перше таке відзначення відбулося у 1939 році в місті Хусті, столиці Карпатської України, що перебувало тоді в складі Чехословаччини. На демонстрацію, аби нагади про ідею єдності як запоруку виживання й існування нації, вийшло понад 30 тисяч осіб. На державному рівні День Соборності України вперше відсвяткували в 1999 році після указу президента країни.
Український інститут національної пам’яті запропонував відзначити День Соборності-2024 під гаслом «Наша єдність — наша зброя».

«Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність буде цілковито відновлена після того, як Україна визволить усі території, захоплені ворогом. Соборність — мета Перемоги, — наголошують в УІНП. — радянська та російська пропаганда протиставляла українські регіони, нав’язувала уявлення про різні «сорти» українців. Проте в сучасному спротиві російській агресії ми довели свою згуртованість і спільне прагнення жити у вільній державі, яка сама визначає майбутнє».

Наша історія багата прикладами того, як українці з різних регіонів, з різних областей, об’єднавшись в єдиному пориві, долали, здавалося, нездоланне й досягали Перемоги там, де вона, думалося, була неможливою.

Згадаймо Майдани, ДАП, битву за Київ у лютому-березні 2022-го, успішні операції Сил оборони на острові Зміїний, у Чорному морі, на Херсонщині та Харківщині. Переважаючий чисельно ворог, який готувався до захоплення України десятиліттями і усі ці роки озброювався, в ході розв’язаної ним війни неодноразово ламав зуби об сталь українського духу, символом якого нині є ЗСУ.

Усі ми, українці, зараз мріємо про одне — Перемогу. Аби здобути її, найкращі сини народу нині на передовій. На Перемогу працює й ціла армія волонтерів, розробників нової зброї, інженери і робітники в цехах, усі ті, хто тримає на своїх плечах економіку і платить податки, хто навчає дітей і студентів, лікує, пише книжки, готує ефіри і випуски газет.

«Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього — як на полі бою, так і в тилу, — наголошують в УІНП. — Коли ми, з різних регіонів, разом працюємо, боремося з окупантами, створюємо знакове і важливе, адже ціль у нас спільна: незалежна, демократична і соборна Україна».

Єднаймося! Зі святом!

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.


Київ. 21 січня 1990 року. Живий ланцюг до Дня Соборності України.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.