На знімку: реконструкція бою під Крутами, проведена Клубом військово-історичної реконструкції «Повстанець».

Фото з сайту istpravda.com.ua

Історія бою під Крутами, у якому чотиритисячному підрозділу радянської російської армії під командуванням муравйова протистояв загін вояків УНР і київських студентів, що нараховував 500 штиків, є символом героїзму та самопожертви захисників української держави. Битва за Київ 29 січня 1918 року, коли козаки і добровольці на кілька днів зупинили переважаючі сили ворога (в цей час у Бересті тривали переговори між УНР і країнами Четверного союзу, що закінчилися визнанням незалежності Української Народної Республіки), увійшла до шкільних підручників і стала сюжетом для книжок, документальних і художніх фільмів. А ще — прикладом для тих, хто у 1960-х повстав проти радянської тиранії, хто виходив на майдани за вільну від корупції і автократії країну з гаслами «Україна без Кучми» і «Свободу не спинити». У 2004-му лунало «Закон один для всіх», у 2013—2014 рр. скандували «Бандитам тюрми!», «Молодь нації за євроінтеграцію!». Втім, найпопулярнішими в ті дні були гасла «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Ми переможемо!».

Перша російсько-більшовицько-українська війна: від погроз до страт

...Ми переможемо! З вірою в це пішли у бій захисники Києва, на який сунула навала люмпену, одержимого ідеєю світової більшовицької революції і бажанням «старий мір разрушить до основанія». Більшовики, прийшовши до влади в росії після жовтневого перевороту 1917 року, розглядали Україну як невід’ємну частину тепер уже радянської імперії, котра не могла існувати без українського хліба, вугілля, людського потенціалу — інтелектуального, культурного, духовного, економічного. У грудні 1917-го раднарком російської сфрр оголошує Українській Центральній Раді ультиматум за підписами голови в. лєніна і народного комісара іноземних справ л. троцького: «Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже демонструється в невизнанні Радою совєтов і совєтської влади на Україні». Після низки демагогічних звинувачень української влади — недвозначна погроза. «В разі неотримання прийнятної відповіді на ці запитання протягом строку — сорока восьми годин, совєт народних комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти совєтської влади в росії й на Україні». В кремлі одразу перейшли від погроз до нападу — у середині січня більшовицькі орди захопили майже все Лівобережжя та посунули на Київ. Після окупації Полтави так звана 1-ша революційна армія рухалася вздовж залізниці на захід, а з Гомеля на Бахмач — 2-га армія.

У Києві ж творилася українська держава. У грудні тут відбувся Всеукраїнський з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів, який підтримав УЦР і не підтримав більшовиків. Центральна Рада створює Головну скарбницю УНР та Український державний банк, запроваджує власну грошову систему. У грудні в обігу з’являються перші українські гроші — банкнота номіналом у 100 карбованців, створена художником Георгієм Нарбутом. У січні Мала Рада ухвалює Закон «Про народну армію», а УЦР Четвертим універсалом проголошує самостійність української держави.

У відповідь п’ята колона кремля вчиняє більшовицький заколот на київському заводі «Арсенал», який придушили силами УНР. У наступ іде армія, сформована за вимогою лєніна, який просив у телеграмі в Харків антонова-овсієнка та орджонікідзе «вжити якнайнещадніших революційних заходів», «з абсолютно надійних людей», вражених імперською бацилою.

Зустрічає вічно п’яну матросню, руки якої вже по лікті в українській крові, найбоєздатніша українська частина на Чернігівщині — бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. 25—27 січня підрозділ разом з іншими загонами обороняв вузлову станцію Бахмач, одначе без артилерії, без зброї вимушено відступив до станції Крути.

28 січня в Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися під командуванням муравйова й почали рухатися в бік Києва. На підході до столиці кат закликав: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання — взяти Київ, і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва.

Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені...».

Більшовицький наступ зупинили вояки Армії УНР, до яких підійшло підкріплення — учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. У бій вступили і чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців. Разом понад 500 воїнів та 20 старшин, озброєних гвинтівками. А ще захисники мали 16 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Вдесятеро більші сили ворога підтримували гармати і бронепоїзд.

Бій розпочався вранці, близько 9-ї. Протягом п’яти годин українські козаки й добровольці стримували набагато краще озброєного ворога. Десь о 17-й було прийнято рішення відступити, перед тим зруйнувавши мости й залізничні колії. Більшість вояків, добравшись до потяга, евакуювалися до Києва. Однак чота студентів, дезорієнтувавшись у сутінках, що спали на землю, вийшла до вже захопленої ворогом станції і потрапила в полон.

Більшовицький командир євген попов наказав усіх полонених — 27 молодих хлопців — розстріляти. Їх катували, а потім стратили.

За даними істориків, безповоротні втрати українців становлять 70—100 осіб, тоді як у більшовиків майже 300.

Зупинивши ворога під Крутами, українські герої дали УНР можливість підписати мирний договір із країнами Четверного союзу.

«Міжнародне визнання української незалежності — це те, чим завдячуємо Героям Крут. Затримавши російського ворога на чотири дні біля залізничної станції Крути, київські юнаки дали змогу владі УНР розгромити повстання російської п’ятої колони під назвою «повстання на заводі Арсенал» у Києві, а головне — укласти Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу й досягнути визнання УНР суб’єктом міжнародних відносин. Завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ відповідно до Брестського договору 1 березня 1918 року українці звільнили від більшовиків Київ, а у квітні — майже всю Україну. В першій у XX столітті війні з російським агресором — радянською росією — перемогла Українська Народна Республіка», — зазначають в Українському інституті національної пам’яті.

Після визволення від російсько-більшовицьких окупантів, у березні 1918 року, тіла загиблих під Крутами були перепоховані в Києві. Сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич. У березні 1918 року Павло Тичина на їх честь написав вірш-реквієм «Пам’яті тридцяти». Його рядки стали пророчими: 

На Аскольдовій могилі 
Поховали їх — 
Тридцять мучнів українців, 
Славних, молодих... 
На Аскольдовій могилі 
Український цвіт! — 
По кривавій по дорозі 
Нам іти у світ. 
На кого посміла знятись 
Зрадника рука? — 
Квітне сонце, грає вітер 
І Дніпро-ріка... 
На кого завзявся Каїн? 
Боже, покарай! — 
Понад все вони любили 
Свій коханий край. 
Вмерли в Новім Заповіті 
З славою святих. — 
На Аскольдовій могилі 
Поховали їх.

Не брат, а каїн

Із драматичної історії знущань та розстрілу молодих хлопців, які вже більш як сто років тому стали на захист рідного краю, постає образ убивць, катів-каїнів, людожерів, що на танках з рашистською свастикою у вигляді латинських літер, перетнувши кордони суверенної держави, увірвалися в Ірпінь, Бородянку, Гостомель, Бучу, Ягідне й десятки інших міст і сіл, де тепер братські могили невинно мордованих і убієнних тими, хто ще вчора називав українців своїми братами. Історія засвідчує — російський «брат» це каїн, який і сто, і триста років тому вбивав українців через заздрість і злість, намагаючись загарбати чуже: історію, змелю, ресурси. За Біблією Каїн, який убив свого рідного брата Авеля, не розкаявся і тому був проклятий Богом та відмічений тавром злочинця — каїновою печаттю.

Як у Крутах вирішувалася доля УНР, так і нині на полях битви з рашистами вирішується доля української держави, української нації і всього цивілізованого світу. Як учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців сто шість років тому, відкинувши страх і вагання, стали до бою, так і в тяжку годину нападу на нас армії каїнів тисячі українців, які ще вчора були мирними людьми: медики, священики, історики, бізнесмени, айтівці, студенти — стали на захист своєї країни. Їх веде у бій, хоч би як пишномовно це звучало, приклад і звитяга крутян, а жертовність покоління початку минулого століття історія урівняла з жертовністю і мужністю захисників ДАПу, Дебальцового, Маріуполя, визволителів Херсона, великих і малих населених пунктів, де окупанти вбивали, катували, ґвалтували і мародерствували.

Після того, як муравйов, пробивши захист Києва, увірвався до української столиці зі своїми бандами, древнє місто, прирівнюване до другого Єрусалима, перетворилося на пекло — тут на вулицях і у власних квартирах «освободітєлі» розстрілювали «ворогів революції». За час муравйовської окупації Києва було вбито кілька тисяч киян — офіцерів, гайдамаків, представників інтелігенції. Їх жорстоко позбавляли життя за посвідчення, виписане українською мовою, за українські вуса, вишиванку, не «вєлікорусскій» говір, за «буржуазний» вигляд...

Через сто років історія повторилася. Мешканці розбомблених українських міст — Маріуполя, Сєвєродонецька, Рубіжного, Бахмута у розповідях про жахи, які принесли на вкраїнську землю окупанти, порівнювали колись квітучі населені пункти з пеклом. Свої злочини рашисти-каїни виправдовують, озброївшись демагогією й фейками, як і в часи української революції 1918—1921 рр. І керуючись глибинною ненавистю до українців та нашої держави. Чого тільки варта заява одного із московських пропагандистів мардана, зроблена на початку повномасштабного вторгнення: «Війна оголошена. Щось мені підказує, що тепер на Київ очікує справжнє пекло. Його братимуть максимально швидко й жорстко. Відключити електрику, водопостачання, знищити зв’язок. І вбомбити ЗСУ в кам’яний вік, навіть якщо вони будуть окопуватися десь у житловому масиві на Троєщині. З територіальною обороною армія поводитиметься так само, як у Грозному в 1995 році». Таких людожерських заяв на росії мільйон.

Сто років тому Українська держава не встояла, агресор досяг свого переважаючими силами, брехнею і популізмом, привернувши на свій бік частину населення, жорстокістю, з якою винищувалися один за одним патріоти і просто незгодні. Сотнями, тисячами, мільйонами. Сьогодні ми маємо перемогти, адже добре знаємо, що таке поразка у війні з росією. Це нові Батурини й Бучі, новий Великий терор і Голодомор, геноцид, депортація та знищення української ідентичності.


На знімку: меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут» на станції Крути.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.