— Право власності — ці два слова є найбільш неоднозначними і оспорюваними у нашій системі координат.
І це сталося не в цьому році і не в минулому, а, певно, ще у 1991-му, коли п’ятдесятимільонна країна почала шлях усвідомлення і розуміння приватного, на додачу до державного і комунального, яке існувало на цій території в ексклюзивній формі понад 70 років.
І це розуміння часто випереджало закони. Інколи ці закони відставали від розуміння навмисне. Як, наприклад, і нині із «власністю» профспілок. «Утряска» досі триває.
Бо, на відміну від країн Європи, де червона лінія між власністю держави (в особі абсолютного монарха) і бізнесу (в особі васалів монарха) проявлялась із кров’ю, пролитою століттями за кожен новий обгороджений земельний наділ і за кожну нову хартію вольностей (якщо не рахувати ще від часів Римської імперії), в сучасній Україні ця лінія виникла за одну ніч і одразу стала штрихпунктиром.
Бо в 1991 році власність стала безцінною. Але для кожного — по-своєму.
Для держави — бо це завжди належало їй, а значить, лише вона могла визначати їй ціну.
Для бізнесу — бо це вже не належало нікому, а значить, у неї не могло бути об’єктивної ціни.
Та парадокс якраз у тому, що саме «право власності» є наріжним каменем і священною скрижаллю тих спільнот, до яких ми вже розпочали свій шлях. Бо і європейські демо-кратії, і північноатлантичні ринкові економіки мають центральну вісь, навколо якої обертається і їхня еволюція, і їхній успіх, і їхня могутність.
І ця вісь — недоторканність власності. Не лише приватної — будь-якої.
Звісно, що зараз, як і належить молодим політичним суспільствам, держава і бізнес зреагували на останню подію з різним ступенем ефективності.
Та, на моє переконання, трюк полягає в тому, що фінально прогарантувати недоторканність права власності в Україні зможе лише повна інтеграція у спільноту, де існують історичні механізми його захисту.
Фото зі сторінки Дмитра Наталухи у Фейсбуці.
