Ця дата більше особлива, мабуть, для тих, хто знає ювіляра, аніж для нього самого. Бо Семен Митрофанович — чоловік спокійний і по-філософському ставиться до всього, що б з ним не сталося на довгому віку.
А траплялося немало.
Родом він із мальовничого села Ручки, що стоїть над Хоролом у Гадяцькому районі Полтавщини.
Там його й заскочила німецько-радянська війна. На осінь 1941 року Полтавщина була окупована вермахтом. А восени 1942-го 18-літнього Семена Пономаренка забрали в остарбайтери. Опинився у Шрамбергу, у Шварцвальді. Працював на фабриці, де виробляли фарфоровий посуд. Там таки познайомився з чернігівською дівчиною Тетяною, яка стала йому дружиною, матір’ю його дітей.
Їхній табір у Шрамбергу звільнили французи. Після того Семен Митрофанович ще служив у радянській армії, а 1948 року повернувся додому. Шоферував у колгоспі. Їздив і на полуторках, і на студебекерах, і на всьому, що тепер побачиш хіба в музеї або в кіно.
Автор цих рядків познайомився з Семеном Митрофановичем літ 35 тому. Любо глянути було, як чоловік порядкує у себе на пасіці. Або сіно косить на лузі. Здалеку видно: вицвілий картуз-семиклинка насунутий на брови, синова офіцерська сорочка оливкового кольору. Покоси у нього широкі, а стіжки кладе акуратно, немов хоче луг ними прикрасити.
Кілька років тому він переїхав до сина під Чернігів — щоб жити не самотньо і надійно.
А тут — знову війна. Внучка, яка живе в Німеччині, запрошувала діда до себе. Семен Митрофанович спокійно, як він це вміє, відповів: «Я там уже був». І нікуди не поїхав.
Коли росіяни бомбили околиці Чернігова, тамтешні люди ховалися в погребах. А він — ні. Бо й клопітно це в його літах, та й знов же: «Ну що я бомб не бачив, як бомбили Шрамберг?»
Він і досі регулярно читає газети. Одначе про життя розказує тільки те, що сам бачив або від очевидців чув. Такого ніде не вичитаєш. Приміром, про те, як німці під окупацію змушували полтавських селян сіяти мак — бо війна вимагала багато морфіну. Або про те, як німці відступали. «У нас над дорогою росла груша. І вродила дуже рясно. А вони одступали швидко і рвали грушки на ходу, бо голодні, й до вечора на гілках вже не було ані одної».
Або коли щось із вичитаного Семен Митрофанович розказує, то воно у нього звучить по-своєму. От якось вичитав про японського солдата, який стояв на посту в джунглях, і його там забули, коли війна скінчилася, і він стояв там 30 років, чекав наказу. А щоб на голову не капало, зробив собі хижку й накрив пальмовим листям.
У версії Семена Митрофановича ця історія зовсім не воєнна. Звісно, вона, пов’язана з війною, але головне тут — про те, як зробити хату з нічого — без гвіздків та інструментів і як при цьому поставити крокви, щоб на них надійно укріпити покрівлю з пальмового листя. Це історія, переказана чоловіком, який уміє цінувати дах над головою в нашому незатишному світі. Він має право переказувати цю історію як свою — бо стоїть на посту чи не втричі довше за того японця.
Дай вам Боже, Семене Митрофановичу, здоров’я й мирного неба!
Фото надано автором.
